Топові українські митці і король серед відвідувачів. Наталія Попович розповідає як працює Український Дім в Данії

Українці Данії святкують День Незалежності і для цього у них в Копенгагені в ці дні є все: відкриття виставки з Мистецького Арсеналу "Серце землі", показ фільму "Земля" Олександра Довженка під живий акомпанемент гурту "Пиріг і Батіг", читання поезій шевченківською лавреаткою Катериною Калитко, презентація книжки "Бахмут" особисто автором Мирославом Лаюком, зустріч з художницею Алевтиною Кахідзе. Організував ці святкування Український Дім в Данії – приватна ініціатива, що тримається на ентузіазмі волонтерів та засновниці Наталії Попович.

За свої неповні два роки існування Дім, що розташований в середмісті столиці цієї скандинавської країни, провів понад 80 заходів і зараз відкриває шосту виставку сучасного мистецтва. Серед відвідувачів – не лише українці, а й данці, наприклад, королівська родина, міністри, парламентарі, зірки кіно. Зокрема, Король Данії Фредерік Х вже мав можливість слухати поезію Катерини Калитко наживо цього року на роковини повномасштабного вторгнення. На день Прапора разом з Катериною її вірші данською читала знаменита данська актриса Міа Лердам.

До Дня Незалежності і сама Данія організувала Україні "подарунок" – 20-й пакет воєнної допомоги. В розмові з УП.Культурою засновниця Українського Дому в Данії Наталія Попович міркує, як мистецтво утворює нові і закріплює старі зв’язки між Україною і Скандинавією.

Стежте за найважливішими подіями української культури в Telegram i WhatsApp!

Для початку, розкажи, будь ласка, як ви обираєте програму своїх заходів і їх учасників?

Ми з самого початку заснування Українського Дому в Данії маємо в нашій стратегії таку мету: поглибити розуміння данцями української культури. Щоб підтримка, яку надає Данія Україні була не лише емпатичним відгуком на загарбницьку російсько-українську війну зараз. Щоб ця підтримка базувалася на глибшому розумінні багатьох сторіч цих взаємовідносин між Росією та Україною.

На розумінні багатьох сторіч переслідувань української культури і усвідомлення, наскільки зараз для України важливо пройти процес переусвідомлення себе і комунікації себе світу.

Тому ми звертаємось і до сучасних митців, які реагують на цю війну – у нас уже була презентація "Позивного для Йова" Сашка Михеда, зараз буде "Бахмут" Мирослава Лаюка. Але разом з тим ми постійно звертаємося до того, що треба пояснювати і довше цей сюжет нашої історії.

Також ми вирішили не обмежуватись лише територією нашого Українського Дому, хоч він і розташований в дуже вигідному місці, в центрі Копенгагена. Ми виходимо за його межі і представляємо українську культуру на різних данських фестивалях і платформах. Щоб зразу отримувати більше охоплення і ловити аудиторію там, де вона вже є.

Ми заходимо на Данський архітектурний фестиваль, Данський фотографічний фестиваль, Копенгагенський демократичний саміт, Данський джазовий фестиваль і Копенгагенський фестиваль фотографії.

Ще один важливий для нас трек – це діалогові програми. Ми запрошуємо сюди українських істориків. Наприклад, в цьому році дуже цікаво було мати в гостях Сашка Зінченка, який пояснив через документальний серіал "Колапс" і презентацію його нової книги, що відбувалося на переламі Радянського Союзу і постання України.

Нашою найбільшою конференцією у цьому році був саміт "Деколонізація світогляду" у партнерстві з Данським інститутом стратегічних досліджень. Він зібрав провідних спеціалістів з питань деколонізації і усвідомлення загрози російського неоімперіалізму.

Ми поглиблюємо співпрацю з академічним середовищем і університетами. Нашою великою метою є постання в Данії кафедр українознавства при різних університетах.

Це довгострокова стратегія. І у підході своєму ми спираємося на наше відчуття, також на ті запити, які до нас приходять від данської аудиторії.

Давай поговоримо про цю аудиторію. Хто ці люди, які до вас приходять і в Український Дім, і на ті заходи, які ви організовуєте на фестивалях? Скільки серед них українців, скільки данців?

Відкриття "Серце землі" спільно з Мистецьким Арсеналом – це вже буде 6-й виставковий мультидисциплінарний проєкт, який ми представляємо. І є вже уявлення про людей, яким ми цікаві.

Я б сказала відсотків 65 – це все-таки данська аудиторія. Це представники культурної спільноти, а також експерти, які беруть участь у різноманітних наших подіях. І данський політикум.

Якщо ми говоримо про українську аудиторію, то це половина на половину: ті, які мешкали в Данії до війни – їх було 16 тисяч на початок 22 року, і ті, які приїхали сюди після – зараз біля 50 тисяч українців тут. Тобто втричі зросла громада.

Ми намагаємось закрити потреби і цієї аудиторії. На це ми орієнтуємо події традиційних свят, приїзди хорів "Щедрик" чи "Дударик". У нас деякі українці мають можливість розписати свою першу в житті писанку, наприклад.

А також орієнтуємось на запити данської, в якої дуже мало знань про те, чим насправді є Україна, історія, культура. Стараємось тримати баланс між цими аудиторіями, міксувати їх.

В рамках "Серця землі" буде відбуватися ціла низка дискусій про роль України в глобальній харчовій безпеці, історичні корені цього. Буде серія історичних діалогів про 20-те сторіччя, які будуть розкривати історію українського опору, що робить Україну настільки резистентною, життєстійкою. Хто і що є в нашому минулому, на що ми спираємось, довкола чого будуємо свій захист зараз.

Одне з основних запитань наших стейкхолдерів – як вам вдається так довго відстоювати себе? Як вам вдається давати собі раду з таким рівнем агресії (данці не можуть його зрозуміти і сприйняти). Наприклад, мене дуже вразили слова голови данської Ради церков під час виступу Катерини Калитко на другі роковини вторгнення: "Я мушу від всіх данців сказати, що ми не можемо усвідомити насправді те, що доводиться проживати українцям..."

Мені задають запитання – чи є в України золоте сторіччя української літератури, музики, мистецтва? Доводиться занурюватися в історію і пояснювати, з одного боку, якою є українська барокова музика. Чи розповідати про трагічну долю українського Розстріляного відродження. А з іншого... Мені здається, що у Данії не усвідомлюють жаху Радянського Союзу і його тоталітарної природи. Вони не можуть уявити собі, як після знищення цілого покоління літераторів, поетів, громадських діячів 90-100 років тому можна зберегти і відродити культуру.

І якоюсь мірою наша історія, наша пам'ять і повернення до історії для українців є тим, що напевно нам допомагає пережити найскладніші моменти. Зараз це трошечки додає нам імунітету, якого, можливо, інші є позбавленими. Тому всі наші активності – це спроба це пояснити.

Як за ці два роки в скандинавських країнах змінилося уявлення про нас?

Величезну повагу в першу чергу викликають Збройні сили України і мобілізація такої кількості українців, які готові зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину. Це їх захоплює тут в Данії як країні, яка під час Другої світової війни була окупована, капітулювала перед Німеччиною.

Відзначають винахідливість українців, які при мінімальних ресурсах чинять ефективний спротив. Мені самій дуже імпонує в данцях їх винахідливість: Данія це та країна, яка при 6 мільйонах населення дала світу Lego, найбільшу логістичну компанію світу Maersk і екологічні рішення в енергетиці. Тому тут є така спорідненість і взаємне поцінування, яке зросло з війною.

Ти згадала про 6 виставкових проєктів, які вже відбулись в Українському домі. Який з них був найпопулярнішим серед данців?

Ми відкрили Український дім 24 лютого 2024 року з виставки "Музи не мовчать" Павла Гудімова, яка до цього вже відбулась в Україні.

Це була відвідувана виставка. Вона представила десь півсотні робіт українських митців. Це було ще достатньо свіже враження – фактично акумуляція першого року досвіду війни. В ній були представлені різні нові символи, в тому числі які вже стали популярною культурою.

Пес Патрон був?

Пес Патрон був, і також сінгл Пінк Флойд, Червона Калина був, і Півник з Бородянки був. Було багато навколо неї таких цікавих розмов і залучення. Ми запросили до діалогу історика Сергія Плохія та провідних данських істориків і експертів у партнерстві з Данським товариством зовнішньої політики.

Я, звичайно, упереджена, але мені здається, що всі наступні проєкти були також дуже з великим зацікавленням сприйняті. Бо зразу наступним проектом ми увійшли унікально – на Фестиваль архітектури! Копенгаген був світовою столицею архітектури тоді. Та й Данія славиться своєю архітектурною школою. Той факт, що ми стали частинкою такого фестивалю, підсвітив нас як нову інституцію з власною точкою зору на питання відбудови України і як архітектура може зцілювати рани війни, це було також дуже цікаво. Цей проєкт курувала вже наша кураторка сучасного мистецтва Катерина Стукалова.

А далі були успішні проєкти з кураторкою Ольгою Жук "Сміливі свідчити: українські щоденники війни". Лише за Ніч культури його побачили понад 400 відвідувачів. 

Була класна виставка "Спільне тіло" від Сергія Мельниченка і Миколаївської школи концептуальної фотографії за підтримки OSF.

Ми також представили український дизайн в рамках проєкту "Rooted & Thriving" на 3Days of Design за підтримки Фонду Козицького та співпрацювали з Нордичною радою міністрів та ісландським Нордичним домом, які представили виставку Юлії Сапіги "Як я дістався до бомбосховища?".

Упевнена, що виставка "Серце землі" від кураторок Олесі Островської-Лютої, Наташі Чичасової, Ольги Жук та Анни Погрібної поб'є наші рекорди відвідуваності.

Наталія Станько і Катерина Стукалова зробили усе, щоб цей проєкт відбувся в Данії. І ми щасливі, що серед митців виставки Алевтина Кахідзе та Катерина Алійник були з нами на її відкритті.

Скільки у вас відвідувачів зазвичай?

Варіюється від події до події. За півтора роки нашого існування Український Дім в Данії відвідали понад 8,5 тисяч людей. Найбільш відвідуваними є Ночі культури, відкриття виставок. На "20 днів у Маріуполі" понад 300 осіб зареєструвались за кілька днів. Концерт "Дударика" в Копенгагенській ратуші відвідало майже 800 слухачів. Плюс, аудиторія наших заходів на фестивалях.

Як ви залучаєте до вашої аудиторії таких людей, як король Данії?

Ми дуже тішимося, що так склалося насправді. Я можу сказати, що тут дуже допомагає просто данська коректність і солідарність з нами. На будівлях адміністративних у Данії часто українські прапори. І королівська родина, і данська прем’єр-міністерка, і представники уряду дуже відкриті до запрошень і до взаємодії.

Вони не просто відвідувачі. Завдяки їх сприянню, нам виділили для нашої діяльності приміщення в центрі Копенгагена і дозволяють нам наповнювати його життям.

Ще з політичного. Ми у партнерстві з українською громадою в Данії мали в парламенті в минулому році парламентські слухання з питань Голодомору. Мали можливість запросити професорів, щоб почати приводити Данію ближче до моменту визнання Голодомору геноцидом. Глибшого усвідомлення цих зв’язків між тим, що сталося 90 років тому, і зараз.

Ми на всі події стараємося завжди запрошувати весь данський політикум і основних представників данської культури, тримаємо їх в полі нашого зору. На якісь події вони приходять. Наприклад, на відкритті виставки "Серця Землі" були відразу два мери Копенгагена – з питань культури, а також з питань бізнесу та інтеграції.

Серед наших партнерів Данський культурний інститут, Товариство зовнішньої політики, гарні відносини з Дансько-українською молодіжною радою та Данським інститутом стратегічних досліджень і Альянсом демократії.

Цьогоріч з Данським культурним інститутом та Копенгагенським народним університетом у День Незалежності ми організовуємо другий вечір української літератури та музики, де поєднуємо голоси українських поетів з декламацією їх творів данською мовою данськими акторами. Це створює особливий зв'язок з данською аудиторією і дає можливість українцям почути найважливіших українських авторів в оригіналі. Катерину Калитко читає Кірстен Олесен, зірка данського театру, а Мирослава Лаюка – знаний данський актор Есбен Смед. І все це з музикою "Пиріг і Батіг".

А як вас підтримують українські державні інституції?

Ми дуже щасливі, що в нас є в партнерах і українське посольство, і Український інститут. Можливо тому, що для мене це середовище дуже таке органічне – я мала можливість бути в Наглядові раді Українського інституту і розуміти, як вони вибудовують свою роботу. Тому вони від перших днів стали нашими партнерами.

Звісно, ані Український інститут, ні українське посольство не можуть допомогти нам коштами – фандрейзинг на всі наші проекти на мені, на нашій команді. Ми ці ресурси знаходимо в інших місцях, в першу чергу данських міжнародних інституціях. Але Український інститут ділиться з нами контентом. Наприклад, в 22 році, ще до моменту фізичного відкриття Українського Дому, ми вже брали участь в Ночах культури – важливому фестивалі у Данії, у Копенгагені.

Зараз, якби не Український інститут, ми б не змогли сюди привезти гурт "Пиріг і батіг". Тому що тільки в партнерстві з українською державною інституцією є можливість швидше пройти затвердження-перезатвердження виїзду митців.

З посольством ми постійно обмінюємося інформацією, ділимося нашими спостереженнями за викликами в інформаційному просторі. Радимося, як на них відреагувати.

Поговоримо про економіку. Звідки Український Дім в Данії бере гроші і що цей проєкт дає персонально тобі?

Ініціатор винен за ініціативу (сміється). Я ініціювала створення українського дому, тому що відчувала, що це саме те, що буде потрібно для продовжуваної довгої підтримки з боку Данії Україні. В лютому, коли почалося вторгнення, я була в Києві. І коли поверталась до дітей в Данію, бачила величезну кількість людей, що виїжджають з України в Данію. В мене було загострене питання, як українці, які майже випадково опинились у Данії, будуть шукати контакт зі своєю ідентичністю. В Данії не було того місця, де вони зможуть її знайти.

І тому місія Українського дому – бути цим місцем. Ще до початку вторгнення ми разом з колегами такої мікроініціативної групи, серед якої були батьки української школи «Родовід», думали, що це має бути прив’язка до школи.

Але з початком війни ми зрозуміли, що треба ці проекти для дітей і для дорослих відокремлювати. Ми почали організовувати події, наприклад, виступ хору "Щедрик". Почали напрацьовувати стратегію і цією стратегією ділитися з посольством, з данськими культурними інституціями, шукати підтримки.

І в жовтні 22 року нас підтримав данський уряд, виділивши приміщення в центрі історичного району Копенгагена. Це наступна будівля після міністерства закордонних справ, навпроти парламенту. Тобто центральніше місце складно знайти. Ми не платимо за оренду, Данський уряд покриває.

Це велика відповідальність, і тримається вона на волонтерах. Вони забезпечують операційну діяльність. Ми публічна інституція. Це 6 робочих днів на тиждень – вихідний в понеділок. Хтось зобов’язаний відкрити простір, бути господинею чи господарем. Часто і мені доводиться це робити.

З перших днів почали шукати партнерів. Спочатку це було трошки складно – треба було вкласти мені і свої кошти. Але після першого року роботи, коли вже данське середовище відчуло нашу динаміку, партнери знаходяться. Серед них різні данські інституції і корпорації. Наприклад зараз на "Серце землі" разом з Мистецьким Арсеналом ми виграли грант Європейського Союзу, який адмініструється Благодійним фондом "Ізоляція – платформа культурних і творчих ініціатив".

Що це мені дає? По-перше, я шалено вдячна за людей, з якими я працюю – кураторів, дизайнерів, комунікаторів, фінансистів, тих, хто знаходять можливість бути поруч постійно і спорадично. Для всіх людей, які зі мною стартували Український дім у 22 році, це не був їхній основний проект. Тобто всі ще десь працюють. У когось є фултайм робота чи бізнес, як у мене. І я дуже тішуся, що ця команда не чисто українська. Бо в нас є і данці, і українці, які тут давно живуть, і які нещодавно приїхали. У нас є люди з Канади, з Чехії, з Литви.

Я вважаю, що підтримують довго ті країни, культуру яких розуміють, і я просто намагаюся бути корисною в той спосіб, у який я можу бути корисною для України, не будучи вдома. Культурна дипломатія супроводжує мене завжди, з юності. Але зараз в інституційному вимірі, можливо, вперше в моєму житті.

Як довго ти живеш у Данії?

Ми до Данії переїхали через працю мого чоловіка у 2016 році. Але я до початку війни весь фокус моєї діяльності завжди був пов'язаний з Україною. Тому я ніколи не відчувала себе ні інтегрованою в данське суспільство, ні інтегрованою в українське середовище в Данії, тобто я завжди була значно більше вдома, ніж тут. А останні 2 роки через роботу Українського дому я змогла значно більше інтегруватися і пізнати людей в данському політикумі і культурному середовищі, і також роззнайомитися більше значно з тими українцями, які тут.

Зараз в українському суспільстві, особливо в культурній спільноті, важливою є тема вигорання, втоми. Як ти з цим даєш собі раду? В тебе є бізнес в Україні. Є Український Дім в Данії. Як ти тримаєшся?

Я думаю, що тут я не унікальна, абсолютно. У мене просто є це відчуття обов’язку, яке важливіше за все решта. Тобто я не кажу, що я не втомлююся.

Але є відчуття, що це найменше, що я можу зробити. І що в мене є привілей працювати з найцікавішими українськими представниками культури, що вона варта уваги. Це відчуття реалізації допомагає мені долати будь-яку втому. Вона завжди на якомусь другому плані.

Я можу іноді прокидатися і не знати, за який проєкт взятися або де я взагалі прокинулася сьогодні – чи в Копенгагені, чи у Львові, чи у Києві. Але я думаю про новий наступний проект десь у голові вже. І це мене підіймає в ті моменти, коли буває якась зневіра.

Що найбільше мене втомлює і дратує – це коли я бачу в близьких мені середовищах якісь сварки, суперечки за непотрібні речі, не пріоритетні зараз.

Я б сказала, що я в перший рік дуже переживала. Тобто постання інституції з нуля, яка має, з одного боку, таку велику відповідальність і перед данськими партнерами, і перед собою, перед Україною, і цей стан стартапу, він непростий. Але це як зі всіма стартапами – коли проходить перший рік, стає легше.

Зараз легше?

Так. Уже є репутація, є багато проектів. Є можливості, які перед нами відкриваються. Вже є значно більше зв’язків напрацьованих. І це дуже надихає. І дає можливість планувати майбутнє.

Зараз люди часто бояться говорити про майбутнє, живуть одним днем і нічого не планують...

Я, мабуть, настільки людина віри, що я не маю проблеми думати про майбутнє. Тобто я всеціло підтримую жити сьогоднішнім днем і без жодного шапкозакидання – я дуже добре усвідомлюю ціну кожного дня. Але разом з тим, мені здається, що важливо мати уявлення про те майбутнє, яке ми хочемо збудувати. І тоді легше прокладати шлях до нього, яким би тернистим він не був.

Яким ти бачиш своє майбутнє?

Я би хотіла представити українську культуру в Данії і побачити, як постає глибше розуміння української культури тут. Як на ментальній мапі данців чи скандинавів виникають українські історичні постаті, сучасні українці, їхні досягнення, їхні прагнення.

Але разом з тим мені дуже хотілося би, щоб в Україні ми відіграли певну роль посередників, які знайомлять українців зі Скандинавією, їхнім шляхом, їхнім вибором і їхніми секретами успіху. Цей шлях взаємного просвітництва – це те майбутнє, до якого б мені хотілося точно долучитися.