Повернутися до джерел і деколонізувати: Забужко, Лаюк, Калитко, Дереш та Кідрук у новій книжці про Луцьк
Який він – Луцьк? Що ми знаємо про нього? Які історії він приховує? А які – насправді не належать йому? Що з того, що ми знаємо про Луцьк, є дійсно Луцьком, а не його грубо відредагованою версією, яка мала втиснутися в імперські наративи?
Видавництво “Комора” презентувало прозову збірку під назвою “Вежа через [о]”, яка стала результатом перебування українських письменників, а саме Оксани Забужко, Мирослава Лаюка, Катерини Калитко, Любка Дереша та Макса Кідрука, на Луцькій літературній резиденції “Місто натхнення”. Літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко вже прочитала збірку та готова до розмови про деколонізацію українських міст через сучасну літературу — розмови, на яку не могла не надихнути нова збірка.
Речі починають існувати тоді, коли їх називають. Міста ж – коли їх вписують в історії: дитячі спогади, невдалі романи, мрії про майбутнє…
У нашому випадку варто, певно, додати ще й таке: те, в якому вигляді міста існують на наших ментальних мапах, залежить від того, хто і як говорить про це місто у своїх текстах.
Вибір між Києвом Підмогильного та Києвом Булгакова, між Одесою Яновського чи Бажана та Одесою “Южноруской школи” виявився екзистенційним. Та безліч українських міст тільки починають цю складну дорогу.
І монумент Слави з імперським орлом, що височіє в центрі Полтави, нагадуючи про Полтавську битву, – це лише один із прикладів реакції імперського напів розпаду, законсервований у так званій “провінції”.
І так, скільки б серпів і молотів ми не демонтували на залізничних вокзалах усієї країни, полишаючи на кожній споруді характерну “копійчану” пустку, усі дороги й надалі повертатимуть нас до минулого. Повертатимуть, якщо не ословлювати свої міста наново, якщо не шукати затертих імперією знаків історичної тяглості тих самих “нових” сенсів.
Потреба в такому переосмисленні загострилася ще й через “велике переселення народів”, спровоковане повномасштабним вторгненням Росії в Україну. Нині обличчя фактично досі невідомих нам українських міст змінюються ще більш стрімко. Проте кураторка Луцької літературної резиденції “Місто натхнення” Ольга Ольхова-Сухомлин вважає, що Луцьк зокрема, ставши прихистком та укриттям, не втратив “своєї потреби самопрезентації”, місто “так само віддано хотіло б розказати про свою неповторність, про свою історичну роль і сучасну місію, про свої затишки і загадки, про свої інтриги та буденності, парадокси та очевидності…”.
І дійсно, усі ми нині перебуваємо на винятково важливому етапі дослідження власних міст, де об’єктом осмислення та перевідкриття є не лише історія та те, що з неї випливає, але й сучасність, щосекундні зміни в реальному часі. Пошуки медіуму, який міг би забезпечити цей рух-дослідження в обидва боки, приводять нас до однозначної відповіді – літератури, бо ж, за словами Ольги Ольхової-Сухомлин, саме “крізь оптику художнього слова [...] місто стає простором мрії, фантазії, думки, спостереження, повноти”.
Луцька літературна резиденція, результатом якої і стала прозова збірка “Вежа через [о]”, мала на меті саме спостереження та наповнення. Який він – Луцьк? Що ми знаємо про нього? Які історії він приховує? А які – насправді не належать йому? Що з того, що ми знаємо про Луцьк, є дійсно Луцьком, а не його грубо відредагованою версією, яка мала втиснутися в імперські наративи?
Тексти збірки працюють із міським міфом у двох різних вимірах: історичному (Забужко та Калитко) й художньому (Лаюк, Дереш, Кідрук) – та охоплюють усі три часові площини: минуле, теперішнє й майбутнє.
Луцьк тут – головний персонаж, живий організм зі своїми переживаннями, трансформаціями та нашаруваннями. За Катериною Калитко, яка переносить читача в буремний початок ХХ століття, це персонаж зі “складним, багатокомпонентним осердям”, із “усією притаманною таким краям розмаїтістю досвідів, із тривожністю, природженою питомою відкритістю”. Із найцікавішого тут – ця наскрізна тривожність, яку відкоментовує Оксана Забужко, звертаючись до власних дитячих спогадів.
Йдучи стежками, які накреслюють обидві письменниці, ми відчуваємо трагічні історичні злами, досліджуємо публічні та приватні біографії – і ті, і ті, до речі, відчуваються як щось інтимне, щось, до чого долучають лише втаємничених. Ніби кадри з кінофільму, крізь цілі десятиліття нас проминають і поборники українства, імена яких поглинули піски часу, і ті, хто навпаки – старанно інкрустували російське у побут, у жарти, у пісні, у міський ландшафт. “Стань лайном, дуже тебе прошу, бо інакше мені дуже боляче на тебе дивитися”, – так підсумовує Оксана Забужко колоніальну культурну політику, що розгорталася у Луцьку 60-х.
“Категорична згода з буттям передбачає естетичний ідеал світу, в якому лайно заперечується і кожен поводиться так, наче його взагалі не існує. Цей естетичний ідеал називається кітч. [...] Братерство людей на землі можливе тільки на основі кітчу”, – пише вже інший сучасний класик, Мілан Кундера, який так само намагався осмислити природу радянського буття.
У світі, описаному Забужко та Кундерою, не можна мати внутрішній первень та характер, не можна читати “неправильні” книжки, не можна занадто яскраво виголошувати зі сцени віршики, не можна не йти в парк, аби обговорити дійсно важливі речі, бо ж усе, “що порушує кітч, викидають з життя: будь-який вияв індивідуальності (адже будь-яка відмінність – плювок в обличчя усміхненому братерству), хоч який вияв скептицизму (той, хто починає сумніватися в дрібниці, потім сумніватиметься і в серйозних речах), іронії (адже у царстві кітчу до всього треба ставитися поважно)”.
Подібні настанови й досі мають вплив на локальну культурну політику, а отже – поглиблюють стан заціпеніння в постсовковій невизначеності та інфантильній безпорадності.
Саме тому “Вежа через [о]” – гарний практикум із розробки міського міту та деконструкції, і про це свідчить навіть назва. “Нещодавно відновлена за неабияких зусиль натхненників і партнерської допомоги [вежа Чорторийських] мала ще один виклик – повернути собі своє ім’я – ім’я фундатора князя Чорторийського, з першою літерою “о” в чиєму імені радо маніпулювали, зросійщуючи, очужомовлюючи українського князя”, – розповідає у передмові Ольга Ольхова-Сухомлин. Боротьба з узвичаєною текстуальною маніпуляцією зайняла багато часу та зусиль, однак кураторка літературної резиденції вірить, що навіть така, на перший погляд, незначна річ як зміна слова – це “спосіб вкотре зішкрябати чужинство зі свого автентичного тла”, бо ж за “кожною літерою історія – зусиль і намагань”.
Не менш важливим аспектом збірки виявилися й короткі художні оповідання про Луцьк, де місто фігурує радше як тло для насичених та дуже різних подій. Важливим, бо знати історію так само необхідно як і впізнавати ландшафт. І навіть сто років потому Києвом Підмогильного гуляти так само приємно як і Києвом Софії Андрухович, а Одеса Яновського та Бажана вражає не менше ніж Одеса Йвана Козленка.
Луцьк уже давно потребував свіжих історій та нових голосів. Певна, що завдяки таким ініціативам як “Місто натхнення”, це лише початок довгої, захопливої та такої необхідної дороги, яка допоможе, цитуючи Катерину Калитко “зшити тепер цю велику, розхристану, часто розгублену і непевну країну”.
