"Кіно – це любов": режисер Валентин Васянович випустив у прокат фільм "Відблиск" про наслідки війни
Через три роки після світової прем'єри на Венеційському кінофестивалі в український прокат виходить український фільм – "Відблиск" Валентина Васяновича. В ролях – зірка з Франківського драмтеатру Роман Луцький та ветеран АТО і головний герой пророчої "Атлантиди" Андрій Римарук. Ті, хто знайомий з фільмографією Васяновича, знають, що він з тих режисерів, хто знімає повільно, багато споглядає та вміє розказувати про майбутнє.
Так сталося і з "Відблиском" – історією про військового хірурга, який пройшов полон та повертається в цивільне життя покаліченим морально. Він намагається віднайти сенс життя, спілкуючись із донькою та колишньою дружиною. До зйомок та консультацій залучили колишнього бранця донецької окупаційної катівні "Ізоляція" Станіслава Асєєва.
Говорити лише про "Відблиск" з Васяновичем сьогодні – складно. Бо він, один з небагатьох, хто зараз знімає ігрове кіно. Його новий проєкт знову про майбутнє та знову про нього – час після перемоги України. Кінооглядачка УП.Культура Єлизавета Сушко поговорила з Валентином Васяновичем про те, чому він не подається на конкурс Держкіно, про вертикаль влади там, про передумови для зміни цієї вертикалі і, звісно, про зйомки, роботу з акторами і звідки взяти здатність пророкувати майбутнє.
– В прокат виходить твій "Відблиск", але зараз ти знімаєш новий фільм без українських державних коштів. Я чула, що він більш автобіографічний. Ти вже навіть граєш головну роль.
– Він не автобіографічний. Але так, він про мене, про оточення, про страхи, про те, що відбувається зараз. Але він не списаний з мене. Це мікс мене, Владика Одуденка (художник-постановник), Сергія Степанського (звукорежисер), про його сім'ю, про мою сім'ю. Тому ми там і знімаємося, всі, навіть Міша Любарський (оператор фільму "Будинок "Слово". Нескінчений роман" та "Люксембург Люксембург")
– Але ти обираєш говорити про майбутнє. Так було на "Атлантиді", на "Відблиску". І тепер також?
– Тому що так легше, так. Ти вільніший. Я не можу знімати про те, що відбувається прямо зараз. Бо як можна узагальнювати, переставляти місцями події, які всі бачать на свої очі. Я не можу. Тому мені комфортніше обманювати себе у майбутньому часі.
– А ти дивився вже ті українські фільми, які були зняті після 24 лютого 2022,та навіть встигли вийти у прокат чи на фестивалях?
– Наприклад?
– "Лишайся онлайн", "Буча", "Шлях поколінь". Я не кажу про документальне, лише ігрове.
– Про "Бучу" я багато чув, але не бачив. "Шлях поколінь" бачив як член Української академії, та не хочу коментувати. Точніше, в мене просто немає на це все культурних слів.
– Мені здається, що зараз почалося ще більше експлуатації гострих тем. Натомість ти знімав свій "Відблиск" про полоненого та його травми тоді, коли про це не говорили.
– Експлуатують, так. Тоді була ізоляція. Саме вона мене і надихнула підняти цю тему. Другий поштовх – ситуація з моєю донькою. Нам у вікно влетів голуб, розбився та помер. І це бачила моя мала, їй тоді було вісім. Ми його лікували, оживляли, але він вже був мертвий.
Так ми вперше говорили з нею про смерть, про тіло, що таке життя після смерті та що таке душа. Я хотів зняти документальний фільм на цю тему: як діти сприймають такі важливі речі на своєму рівні та намагаються перевернути це у гру. Я завжди дивився на їх ігри із похоронами в пісочку, дивувався і знімав. І це було дуже круто, емоційно і класно. І думав, що з цього вийде таке ж класне кіно. П'ять сцен зняв і все.
– Чи знадобилися тобі ці документальні матеріали для роботи на ігровим фільмом?
– Так. Там і спалення голуба, і ці всі тексти про різні традиції позбавлення тіла після смерті – все з наших документальних зйомок. Ну і мала зіграла у фільмі, оскільки вона вже була поштовхом, носієм цієї історії.
– У твоєму новому фільмі сина грає актор. Чому?
– Сина грає актор, бо по історії я чіпляю найцікавіший період – перехід до дорослішання сина, тобто його 16-15 років. Моєму малому вже 26 років. Він вже дядько бородате, вищий за мене. Він вже доросла людина. А мені було цікаво показати свій досвід, коли він був тим підлітком, а я з ним спілкувався.
– Як ти обираєш акторів? Рому Луцького на роль військового хірурга, що пройшов полон, наприклад.
– Про Рому я одразу подумав. І навіть змінив професію під нього. На початку у "Відблиску" головним героєм був не хірург, а, здається, політтехнолог. Але потім я подивився на Рому і зрозумів, що ніяк він не політтехнолог. Тому і змінив.
В мене часто проходить так процес фільмування. Щось напишеш, а коли знімаєш – трансформуєш, допоки не стане працювати. Ти існуєш на локаціях і переводиш текст у щось справжнє.
Я хотів робити це кіно з Ромою, тому мені було набагато легше вносити зміни. Перша проба – все класно. Він дуже технічний як актор, неймовірний як людина, візуально супер виглядає. Я знаю, що таких я просто не знайшов би більше.
– Ти знімаєш кіно для себе чи для глядача?
– В першу чергу для себе. Я не вмію по-іншому. Мабуть, можна інакше, але мені здається, що коли тримаєш дистанцію – ти не отримуєш насолоди.
В нашому житті що не день, то стрес. Тому кіно має бути в насолоду й ресерч теж у кайф. Тому я обираю дивитися на друзів, спілкуватися, дивитися в дзеркало, на свою дружину, дітей, сімʼї своїх друзів – і в тебе купа матеріалу. З ним ти вільно працюєш.
– До слова про доки. Ти не думав повернутися до знімання документального кіно після повномасштабного вторгнення?
– Ігрове мені легше знімати, ніж док.
– Не популярна думка, особливо зараз, коли потрібно шукати гроші деінде..
– Гроші – це так. Але також, щоб знімати док, треба бути посвяченою людиною, треба легко входити в довіру до свого героя і дуже довго триматися на близькій дистанції. А я цього не вмію. Це просто інший характер, тому мені це не вдається.
Я не хочу бути залежним від героя та його настрою. Мені комфортно моделювати та знімати, коли все залежить від мене і команди давно близьких мені людей.
– Тому ти працюєш із друзями?
– Це ж любов. Кіно – це любов. Навіщо тобі когось кликати, якщо є такі талановиті друзі, які стали родиною? І це не жарт – вони моя сімʼя. Тим паче всі вони вже 50 років в кіно і це без переробіток. Я дослуховуюсь до всіх їх ідей, тому що вони не новенькі та розуміють як знімаю я і як ми можемо зробити творчу колаборацію. Це фантастично.
– Прийдеться ще спитати про сумне. Тому що зараз ти один з небагатьох, хто знімає ігрове кіно в Україні. Хтось подався на новий пітчинг від Держкіно, але більшість кенселять раду та пані Марину Кудерчук й не знімають ігрового. Що ти про це все думаєш?
– Це така печаль, що відбувається зараз з Держкіно. Я розумію, що з усією країною таке плюс-мінус відбувається, тому що це вертикальна влада. А де вертикаль, там і намагання контролювати все і всіх. Я вважаю, що це неправильно. Але такі реалії, на жаль.
– Ти думаєш, що потрібно змінювати керівництво або структуру, або, можливо, держава має взагалі відійти від кіновиробництва, а воно своєю чергою – переходити на приватні гроші?
– Ми живемо в такій країні, де не можна змінити одну якусь галузь чи одним сегмент економіки. Потрібно міняти зверху вниз. Я не проти, щоб кіно робилося за приватні гроші. Але кіно – це великі бюджети, які наші люди звикли контролювати. За правління Кудерчук, прийшли люди, які вносять якісь правки та закони. А індустрія нічого не може зробити з цим та страждає.
Раніше все було прозоріше – ти приходив на пітчинг, слухав проєкти своїх колег. Вони могли бути твоїми друзями чи ні, це неважливо. Головне, що ти розумів правила гри. Якщо ти маєш якісний проєкт та його презентуєш на рівні – маєш шанс отримати фінансування.
Зараз я не розумію як це може працювати, тому навіть не хочеться подаватися. Бо, що б ти не приготував, знайдуть причину не фінансувати це. Тому "До перемоги!" – наша спроба обійтися без українських державних грошей.
– Я думаю, що ти чув як всі шепочуться, що змінити Кудерчук можуть на Пилипа Іллєнка. Що думаєш?
– Це змінить якийсь відсоток. Нова чи наново поставлена людина має вписуватися у вертикальну систему та виконувати правила гри. Якась частина грошей буде так само йти на не чесні проєкти. Але з Пилипом частка проєктів, які на правду мають отримати фінансування, збільшиться. Це буде 10-20%, можливо, щоб, так би мовити, кіноспільнота заспокоїлась.
– Повернемося до вже знятого – "Відблиску". Багато показів будуть проведені з обговоренням за твоєї участі. Для тебе важлива зустріч з глядачем?
– Мені цікаво почути, як глядач сприймає цю історію зараз. Я не люблю, коли мене питають "Розкажіть, як ваш фільм сприймуть". Я не знаю як сприймуть, я хочу і сам це побачити.
– Світова премʼєра була вже три роки тому – на Венеційському фестивалі. Яке в тебе зараз відчуття щодо тих відгуків, тієї реакції іноземців?
– На таких подіях завжди більш-менш однаково реагують – 5-10 хвилин аплодисменти в кінці. Але я до цього ставлюсь, як до формальності. Тому мені весь час хочеться сказати, що досить, я все зрозумів. На третій хвилині ти вже сам плескаєш та дивишся по сторонах як виключити ці аплодисменти.
Але був цікавий момент на премʼєрі, про який я досі згадую. Наш показ був у найбільшій залі, де проходить головний конкурс. Знімальна група сидить на балконі й для режисера є спеціальне місце – рівно посередині першого ряду балкона, щоб ти бачив свій фільм тисячний раз, але з ідеально вивіреного ракурсу.
В цей момент ти відчуваєш себе так, ніби ти володієш світом – навколо все ідеальними квадратами, ти нависаєш над партером, а люди внизу такі маленькі-маленькі. Це будувалося при Муссоліні, тож я уявив собі Лені Ріфеншталь (улюблена режисерка Гітлера, яка на Венеційському фестивалі 1938 року отримала нагороду за фільм "Олімпія") на своєму режисерському місці й першу сцену свого фільму не міг перестати сміятися від абсурду ситуації.
– І наостанок, чи був момент або фільм, на якому ти усвідомив, що хочеш бути режисером?
– Ні. Я вчився в 90-х та на початку 2000-х, тож я взагалі не мріяв знімати кіно. Вже коли втомився знімати фоторекламу горілки так збіглося, що з'явилась перша в цій незалежній країні можливість зняти кіно. Це було "Проти сонця". Мені сподобалося, тож мене і посунуло в той бік.
