Стрибки у надмірності: про дебютну виставку Промприлад Артцентра в Івано-Франківську
12 грудня в Івано-Франківську відкрився Промприлад Артцентр – він став частиною інноваційного комплексу Промприлад. Реновація на території колишнього заводу з виготовлення лічильників. У 2017 році місцевий підприємець Юрій Филюк перетворив завод на публічний простір з коворкінгом, фудкортом та майстернями для локального креативного сектору. Ще частина заводу з 2016 року забудовується будівельною фірмою "Спілка забудівників", яка належить батьку Юрія Філюка, Миколі Филюку.
Промприлад. Реновація наразі – центр тяжіння невеликого міста, який пропонує сучасну гастрокультуру, простір для роботи, рекреаційні та освітні хаби для ветеранів, дітей та митців. Бракувало лише артцентру (він від початку був записаний в плані реновації, розробленому архітектурним бюро ФОРМА) – та врешті за підтримки кількох меценатів-фундаторів відкрили і його.
Директоркою артцентру і кураторкою дебютної виставки стала Ксенія Малих, кураторка та екскерівниця "Дослідницької платформи" PinchukArtCentre. На відміну від 5-поверхового артцентру в серці Києва, у Івано-Франківську Малих керує невеликим цехом у два поверхи та командою з п'яти людей. Втім, у планах – поступове розширення простору. Головна редакторка УП.Культура Ліза Корнійчук відвідала дебютну виставку Промприлад Артцентру "Як це зроблено?" і міркує про те, як митці працюють з темою загублених часів.
Це було стратегічне рішення – відкрити новий артцентр у Івано-Франківську виставкою дуету художників Романа Хімея та Яреми Малащука, митців з Коломиї, чия практика є однією з найпомітніших на сцені сучасного українського мистецтва (художники, які працюють з рухомим зображенням, активно виставляються в Україні та за кордоном, нещодавно отримали приз від спільноти кураторів OFFSCREEN Paris та наразі готуються до участі в престижній виставці відеоарту CANICULA, паралельній події Венеційської бієнале).
Важить тут не лише локальна приналежність авторів, а й те, що у центрі виставки "Як це зроблено?" – однойменна робота дуету, знята прямо тут, у колишньому промисловому цеху заводу "Промприлад" у 2021 році. 24-хвилинне чорно-біле відео, на перший погляд, документує демонтаж заводського обладнання з виробничого цеху: робітники вивозять важкі металеві верстати, демонтують лампи освітлення, розчищають простір від свого первинного призначення. Утім, все не так просто: раптом у кадрі з'являється батут, а герої відео починають демонтувати лампи на стелі, стрибаючи. Між цим з'являються й кадри термопреса, на якому виготовляють футболки з принтами – це нове підприємство на колишньому заводі.
Фінальна сцена – герої відео (серед яких реальні працівники Промприладу) в нових футболках, виготовлених на Промприладі вже у стані ревіталізації, покидають завод через центральні ворота. Ця сцена – очевидна відсилка до світанку кінематографа, одного з перших у світі фільмів "La Sortie de l'usine Lumière à Lyon", знятого братами Люм'єр у 1895 році.
"Як це зроблено?" насичена інтелектуальними іграми та референсами до раннього кіноавангарду, тонким постмодерністським абсурдом, художня мова якого, здається, втрачена після 2022 року. На виставці це підкреслено грайливим експонуванням – монітори стоять "спинами" один до одного на імпровізованій вежі з трьох столів та батута. Це, на перший погляд, дивне експозиційне рішення, насправді виявляє центральний мотив виставки – це розмова про надмірність (як розкіш минулого).
Самі художники згадують 2021, рік зйомок "Як це зроблено?", як час, коли вони могли дозволити собі все і більше у мистецтві – гратися з формою, експериментувати з відсилками, "пустувати".
Наразі Хімей і Малащук переключилися на послідовну роботу з темою війни – їхні твори висвітлюють те, як війна руйнує дитинство, спадщину, музеї, міста. Широко демонстровані на міжнародних виставках, деякі з них можна було б охарактеризувати як делікатну пропаганду, яка м'яко просуває протиставлення людяності з нашого боку руйнівним діям росіян. Утім, це лише один бік відеодоробку художників, які послідовно переосмислюють відео як медіум сучасного мистецтва.
На виставці у Промприлад Артцентрі показана одна з таких робіт дуету – "Вибухи біля музею". Відео пустих вітрин пограбованого росіянами Херсонського музею супроводжує поставлений дикторський голос за кадром, який описує втрачені експонати. Цей дуже розумний і простий прийом у відео – опис пустоти, на виставці посилений ще одним експозиційним рішенням – телевізор з відео накрили скляним кубом. Помістити його у вітрину означає музеєфікувати нашу пустоту і їхню крадіжку.
Та повернімося у 2021. Не лише Хімей і Малащук почувалися вільними гратися з формою у мистецтві. У часи з 2016 по 2021, коли територія заводу переоблаштовувалася для нового часу і нових поколінь, остаточно завершився період надмірності заводу "Промприлад" – виробництва, яке забезпечувало лічильниками не лише радянську Україну, а й кілька республік по сусідству. У часи реновації підприємство більше не було прибутковим: одна (виробнича) надмірність завершилася, і прийшов час нової, – надмірності креативної економіки.
"Промприлад" обслуговував утопію спільного безкордонного простору і потреби багатомільйонного населення у капронових кришечках, газових лічильниках і парасольках. Коли ця утопія себе не виправдала, покоління міленіалів (яке умовно співпало в Україні з поколінням незалежності) отримало нову – неоліберальну утопію креативного класу. По суті, Промприлад.Реновація від початку був проєктом, який створював і попит, і пропозицію для нової спільноти, а не закривав уже існуючі потреби наявної. Промислові потужності заводу поступилися місцем кав'ярням третьої хвилі.
Серед гостей відкриття "Як це зроблено?" – колишні працівники заводу, яких Хімей і Малащук запросили до зйомок у центральній роботі виставки. Одна з них, пенсіонерка Лідія Євгеніївна, яка працювала на Промприладі з 1991 по 2023, ділиться тим, що вони з колегами були проти приватизації заводу.
"Нас ніхто не слухав. Промприлад.Реновація скупили основний пакет акцій, а нас, як акціонерів, поставили перед фактом – ваші акції викупили, гроші на вашому рахунку в банку", – говорить вона, але зізнається, що задоволена тим, що цехи не перетворили на ЖК.
"Сьогодні у мене змішані почуття: і радості, що не пропало це місце, і смутку, що завод закрився. Звісно, добре, що є такий гарний простір для молоді і дітей, але для таких як ми, пенсіонерів, які працювали все життя і не заробили собі на пенсію, тут немає чого робити, ціни тут дуже великі".
Артцентр, утім, є безкоштовним для усіх відвідувачів.
Команда свідома розриву соціальної тканини, який так яскраво можна простежити на прикладі заводу. Про це свідчить і вибір роботи для відкриття, і обережна інтеграція історії місця у виставку. Разом з телевізором скляними музейними вітринами накриті й два верстати з "Промприладу". Величезні металеві апарати, тепер безкорисні, які в час приватизації заводу його керівництво поспішало порізати на металобрухт, стоять тепер, ніби стародавні знаряддя праці, під музейним склом. Тепер і вони – надмірність, притягнути яку у простір галереї коштувало зусиль десятка чоловіків і півтори доби.
На відкритті директорка артцентру Ксенія Малих говорить про головну мету нової інституції: "ми робимо це заради мистецтва і заради спільноти". "Заради мистецтва" звучить водночас провокативно та емансипативно для стривоженого війною суспільства. Сьогодні саме мистецтво стало на службу – перемозі, війську, країні, ідентичності, це єдине допустиме "заради", про яке говорять вголос.
"Як це зроблено?" було тим "заради мистецтва", яке дозволяла надмірність 2021 року. Мистецтво, врешті-решт, і є тією надмірністю суспільства, яке може собі дозволити рухатися шляхом пізнання, а не служіння.
А що тепер? Промприлад.Реновація обслуговує креативний сектор, та, на жаль, в усе більш мілітаризованій дійсності книгарні-кав'ярні вчергове мають поступитися майстерням зі зборки дронів і станкам для виробництва зброї. Завод тим часом працює, хоч і значно меншими потужностями, на околиці міста, виробляючи газові лічильники для промислових замовників у Чехії та Франції.
Третя, і остання на виставці, робота художників нагадує, що обидві реальності заводу згорнулися, стиснулися під тиском сучасності, і пасують тепер хіба що в музей. "Чотири сезони" – це 4-канальне відео зі статичним видом на вікно у майстерні в різні пори року. Ніщо не змінюється в кадрі, окрім невеличкого дрона, який, ніби муха між шибками, дзижчить у кімнаті. Цілком протилежна до "Як це зроблено?", ця робота стримано, без зайвих деталей, без жодної надмірності береться прокоментувати свій час створення.
Що ж до Артцентру, дуже помітно, що його невелика команда намагається усе зробити правильно – з чуйністю та увагою до спільноти та акцентом на доступності, перш за все, для місцевих. Але і з тверезим усвідомленням, що сучасне мистецтво прямує туди, де панує дискомфорт. І це не надмірність.