На славу українських етичних цінностей в літературі. Відповідь Джонатану Літтелю
Якось за ранковою кавою у стрічці Facebook виринуло посилання на статтю Джонатана Літтеля для "Української правди", який проводить ревізію імперської спадщини на своїх книжкових полицях. Від такого миттєво з'являється емпатія, хочеться запропонувати свою допомогу. Ми відчуваємо, що цілком здатні впоратися з цим завданням.
Це те, що ми вже намагалися зробити в минулому – пройшло досить багато часу відтоді, як ми мали нагоду переставити книжки на власних полицях у наших домівках в Донецьку. І які були втрачені для нас задовго до того, як "війна почалася" для Літтеля.
Зі спірними постатями буває важко працювати, а використання старих підходів, розроблених спеціально для старих імперій, не завжди може бути гарним рішенням. Багато написано і сказано про пошук рішень нових і про те, хто в змозі їх запропонувати. Попри це, місяці й роки наших закликів до зміни парадигми у виробництві знань про Україну та Східну Європу, усвідомлення власної позиційності та розподілу голосів/платформ були влучно підсумовані в твіті одного німецького користувача, який визнав, що настав час прислухатися до українських голосів, але йому не подобається те, що вони кажуть.
Очевидно, щось подібне сталося і з Джонатаном Літтелем, який у своєму есеї згадує розмову про Булгакова з Мирославом Лаюком, проте йому явно не подобається те, що говорить Лаюк. Тому він продовжує читати українському письменникові лекцію про українську літературу.
Для Літтелля, який перебуває у привілейованішому безпечному західному контексті, його український колега в цій розмові (так, як вона представлена в есеї) відіграє роль класичного антропологічного native informant (інформатора-тубільця), чий голос використовується лише для того, щоб підкреслити точку зору Літтелля. Це лише незначний приклад типового колоніального ставлення, описаний типовою колоніальною мовою – і лише маленька крапля в колоніальному водоспаді есею Літтелля.
Відверта впевненість, з якою західний письменник повчає українців, кого і чому вважати українським письменником, разюче нагадує ту легкість, з якою західні колоніальні держави свого часу використовували лінійки для нанесення кордонів нових держав на мапу світу (а потім для вимірювання носів/черепів – часто тією ж лінійкою). Цього разу, щоправда, масштаб значно менший і зводиться до книжкових полиць однієї людини – точніше, до літератури однієї нації.
Тут не потрібне глибше розуміння місцевого контексту, колоніальна ідея про те, що локальна культура за визначенням є малою, передбачає, що вона могла дати світові лише "десятки" імен. Тим часом список письменників і перекладачів, які загинули внаслідок війни Росії проти України, укладений письменницею і парамедикинею Оленою Герасим'юк, вже налічує 4 десятки. Навіть сама стратегія, за якою Літтель пропонує поповнити список українських авторів – який, в його розумінні, є досить коротким – Ахматовою, Маяковським чи Булгаковим, є глибоко колоніальною і базується на етнічному розумінні національної ідентичності.
Літтелль не єдиний і не перший з представників Заходу, хто намагається нав'язати українцям ту саму етнонаціональну ідентифікацію, в якій нас, за іронією долі, також неодноразово звинувачують ті ж "представники Заходу". Це схоже на нескінченний цикл, коли нас силою заганяють у ці рамки, а потім звинувачують у тому, що ми нібито самі їх обрали.
Ще в 1995 році Марк фон Хаген писав про цю нездатність Заходу бачити далі "етнічного" чи "кровного" націоналізму, приписаного східній половині європейського континенту, включно з Україною, – на противагу "доброму" націоналізму, зарезервованому західними країнами. З цієї картини повністю випадає те, що сучасна українська ідентичність є складнішою і ґрунтується на громадянських та етичних цінностях, а не на етнічному походженні.
І хоча порівняння Булгакова з Селіном може бути спокусливим, оскільки ми всі, здається, згодні з тим, що обидва були покидьками, з точки зору стосунків влади між колонією та метрополією, хай би Літелль краще спробував переконати алжирців анексувати Камю.
Отже, коли ми говоримо, що не хочемо, щоб Булгаков, Ахматова, Маяковський чи Паустовський були частиною української літератури, це відбувається саме тому, що ми не маємо фактичних спільних цінностей із цими людьми. Не бажаємо мати спільної ідентичності з російськими імперіалістами чи навіть людьми, які описують свою "глибоку емоційну спорідненість з Росією".
Проте етнонаціональна реідентифікація або анексія, яку Літтелль пропонує здійснити з давно померлими російськими письменниками, не є чимось новим. Сучасні російські діячі культури вже досить давно використовують подібні стратегії, щоб "відписатися" від своєї первісної російської ідентичності, намагаючись зняти з себе відповідальність, при цьому зберігши всі колишні символічні привілеї.
Лише кілька місяців тому ми написали есе "Бабуся з Житомира та інші стратегії самодерусифікації", присвячене цим стратегіям, для деколоніального воркшопу, який ми проводили в павільйоні Шенкель у Берліні, і ми вважаємо, що тут буде корисно відтворити дещо скорочену версію цього тексту.
Бабуся з Житомира та інші стратегії самодерусифікації: російський гайд, як зберегти все хороше
"Російські розмови про позицію жертви – частина злочину".Тімоті Д. Снайдер"Колонізатори майбутнього називатимуть себе деколонізаторами".Сучасний погляд на цитату, яку помилково приписують Вінстону Черчиллю
Як і в багатьох інших українців, багато років тому у мене був знайомий з Москви. Ми спілкувалися час від часу, але в 2014 році наші стосунки поступово почали розпадатися – не через те, що він говорив, а радше через те, що я очікував від нього почути, а він не говорив. Вперше він згадав про Україну у своїх дописах на Facebook набагато пізніше, приблизно у 2016 році, коли подорожував по США зі своїм хлопцем і скаржився, що їм доводиться казати людям, що вони з України, щоб уникнути дивних поглядів, коли вони кажуть правду. І це стало останньою краплею, після якої я остаточно видалив його зі списку друзів і остаточно обірвав всі контакти.
Тоді це був один з рідкісних, окремих епізодів, але коли настав 2022 рік, ці крихітні поодинокі струмочки раптом перетворилися на повінь. Почути у 2023 році розмову на кшталт: "є величезна виставка українського куратора – почекайте, а чому він раптом українець, якщо народився і вчився в Росії? – ну, вони ж самі так сказали", – вже нікого не дивувало.
Попри жахливі втрати, руйнування та горе, спричинені російським вторгненням в Україну, останні кілька років стали показником значних зрушень у деколоніальному мисленні. Завдяки зусиллям дослідників і мислителів з регіону, який постраждав від російського колоніального насильства, постколоніальний і деколоніальний дискурси вийшли за межі опису відносин виключно між так званим Першим і Третім світом [1], російська "імперська невинність" нарешті оскаржується [2], а колоніальна природа російського вторгнення в Україну стає предметом широкого обговорення [3]. Однак, наперекір величезним зусиллям регіональних мислителів та їхніх союзників, які досліджують контексти, щоб зробити існуючі колоніальні структури та зв'язки видимими, епістемічний імперіалізм все ще ускладнює процес утворення знань.
Дедалі частіше деколоніальний дискурс перехоплюється та інструменталізується тими самими людьми, які раніше були бенефіціарами багатовікового колоніального насильства та виробниками знань про регіон в інтересах імперії. В першу чергу це допомагає зберегти доступ до всіх попередніх привілеїв та за будь-яку ціну уникнути розмови про особисту участь в колоніальному проекті та наративах.
Дискусія про відповідальність, пов'язану з російським вторгненням і російським колоніалізмом, є складнішою, ніж бінарні опозиції та універсальні рішення. Вона вимагає пошуку нюансів, які б враховували численні контексти зараз. Залишаючи осторонь тих, хто безпосередньо бере участь у російській військовій кампанії, зосередимося на культурній сфері.
На офіційному державному рівні російська культура сприймається як продовження колоніального проекту, один з найефективніших інструментів його просування, тому часто відкрито описується у військових термінах. Міхаіл Піотровський, директор Державного Ермітажу, який у своєму інтерв'ю напередодні повномасштабного вторгнення заявив, що російські виставки за кордоном – це "по-своєму спецоперація", а міжнародна співпраця російських музеїв і вторгнення в Україну є частинами одного проекту, і офіційний армійський хор "Ансамбль імені Александрова", який російські державні ЗМІ називали "співаючою зброєю", є одними з багатьох прикладів такого дискурсу.
Однак ті митці та мислителі, які публічно позиціонують себе як опоненти російської державної політики, радше схильні заперечувати інструменталізацію російської культури для поширення колоніальних наративів і заявляти, що російська політика та російська культура існують в окремих ізольованих просторах. Проте, стверджуючи, що "справжня російська культура – це не культура пропаганди", далі у своїх промовах вони часто закликають зняти санкції з того чи іншого російського олігарха, як це зробив російський кінорежисер Кіріл Серебренніков у своєму виступі на пресконференції Каннського кінофестивалю у 2022 році.
За нашими спостереженнями, заяви про "невинність" російської культури та необхідність відокремлення її від дій "російської влади" зазвичай виникають як відповідь на (реальні чи навіть символічні) загрози переоцінки привілейованого становища російської культури. Однак у цих заявах рідко намагаються відповісти на питання, яким чином російська культурастала сприйматися як "велика", а будь-які спроби порушити це питання призводять до звинувачень у ненависті на етнічному ґрунті або навіть расизмі.
Таким чином, поза увагою залишаються століття колоніального насильства, системне винищення російською метрополією підкорених культур та їхніх носіїв, насильницька асиміляція, привласнення митців як "російських", заборона мов і традицій колонізованих спільнот, грабунки артефактів, які і сьогодні зберігаються в російських музеях (зокрема, у згаданому вище Ермітажі), неправильно марковані, вирвані з контексту і здебільшого недоступні для дослідників і навіть для відвідувачів у їхньому первісному контексті.
Після 24.02.22 серед діячів культури російського походження несподівано піднялася масова хвиля показових публічних розривів особистих зв'язків з російською культурою і спадщиною. Ті, хто раптом відчув таку потребу і почав всіляко підкреслювати свою неналежність до російського, почали робити це тоді, коли все більше голосів українських діячів культури та їхніх союзників закликали зменшити міжнародну репрезентацію російської культури в умовах геноциду і з’явилася більш чи менш реальна загроза кар’єрних втрат.
Хоча ці символічні жести могли бути наслідком каяття і болю за зруйновані українські міста, у простір публічних заяв і дій вони переносилися здебільшого як спроби зберегти власний статус-кво. Успішні дієвці культури, які десятиліттями будували свою кар'єру в російських інституціях, говорили про російський контекст як про свій власний, переходили на російську мову у розмові з вами за першої ж нагоди, раптом масово почали відкривати для себе свою більш пригноблену спадщину. Вражаюча кількість людей, професійно пов'язаних з російською культурою, знайшла свою "бабусю з Житомира" або "дитинство в Казахстані", які вони винесли в публічний простір, як зайця із капелюха фокусника, щойно почалася дискусія про переосмислення публічної репрезентації російської культури.
Тексти, написані "колишніми росіянами" після повномасштабного вторгнення, легко впізнати: вони кричать в обличчя читачам "це був не я!". Уважне око помітить численні маніпуляції з пост- та деколоніальною лексикою.
"Спроба впоратися зі зниклим знанням – важлива навичка для тих, хто вийшов з Радянського Союзу", - так починає свій есей "Від Костянтинівки до Константинополя" куратор московського музею "Гараж" Ярослав Воловод. Далі автор детально описує свій мультикультурний і розмитий постколоніальною географією контекст, згадуючи про бабусю з українського містечка Костянтинівка, дитячі роки в російському Полярному колі та грецькі родинні перекази. Очевидно, автор бачить себе одним із незліченних носіїв "викорінених ідентичностей" з усього "пострадянського простору".
Чого бракує в цьому тексті, так це рефлексії про власну позиційність: освіту, отриману в провідних російських університетах, кар'єру, побудовану в російських інституціях, і про те, як статус російського куратора допоміг йому вибудувати професійні зв'язки та отримати доступ до інституційних ресурсів, про які більшість носіїв "викорінених ідентичностей" можуть тільки мріяти. Втім, як тільки статус російського куратора стає потенційно проблематичним, автор з легкістю від нього відмовляється. (Nota bene: і робить це досить успішно – нещодавня виставка "Ніби ми сховали сонце в морі історій: Фрагменти до геопоетики Північної Євразії" в HKW у Берліні є чудовим прикладом того, як куратор зберіг і доступ до інституційних ресурсів, і право говорити від імені цілого регіону).
Звичайно, повернення права на власну спадщину є потужним деколоніальним кроком. Деколоніальний спротив і деколоніальний рух вимагають оприлюднення прихованих історій, рефлексія над колоніальним стиранням, сприяння плюралізму тощо. Проте, згадане вище "прощання з російським контекстом" відбувається, в першу чергу, для того, щоб отримати особисту вигоду та уникнути обговорення власної участі в колоніальному проекті. Хоч деколоніальна практика справді заохочує до взаємодії з позиційністю, головна мета цього конкретного рефреймінгу ідентичності полягає в протилежному: вписати себе в перелік жертв колоніального проекту та приміряти на собі роль вразливої групи.
Ще одна чітка стратегія – нібито йти в ногу з деколоніальними процесами, спотворюючи або повністю ігноруючи їхню первісну суть – використовується як російською державною пропагандою, так і так званими "хорошими росіянами". Я пам'ятаю, як сиділа на презентації мистецького центру в Алмати (Казахстан), яким керують переважно росіяни, і слухала їхні довгі розповіді про те, як вони організовують читацькі групи на тему деколонізації для вивчення класичних текстів Міньоло, Лугонеса, Кіхано та інших. Коли я запитала, чи не думали вони про читання казахських, українських чи закордонних авторів, які пишуть про російський колоніалізм, відповідь була на диво прямолінійною: "У нас тут інший контекст, ми зацікавлені лише в деколонізації від західного колоніалізму, тому що ми є його жертвами" (за іронією долі, у фойє арт-центру написано, що його співфінансує одна з найбільших американських енергетичних корпорацій).
Той самий символ "деколоніальної боротьби" проти Заходу був успадкований російськими державними структурами з радянських часів і до сьогодні регулярно використовується на організованих Росією парламентських асамблеях та університетських конференціях, присвячених Латинській Америці та Африці. Однак щоразу, коли мова заходить про російський колоніалізм, риторика різко змінюється, не соромлячись вдаватися до відвертого расизму (наприклад, дивіться доповідь "Деколонізація": хто і як готує розпад Росії", підготовлену афілійованим з урядом "аналітичним центром" "Експертний інститут соціальних досліджень" у 2023 році).
Водночас, важливо пам'ятати, що не продукування знань про інших (за винятком розмови про колонізатора як акту опору) є дуже вразливою позицією для колишніх колонізованих спільнот. З одного боку, ця відмова формувати знання поза межами нашої компетенції є навмисною. Вона є деколоніальною за своєю суттю, і в цьому полягає її етична перевага. Однак, з іншого боку, така позиція природно заважає, наприклад, українцям говорити від імені казахів, білорусів й інших – і навпаки. Таким чином, вона залишає вільною нішу, раніше зайняту представниками метрополії, створює спокусу для інших колишніх держав-колонізаторів знову заповнити цю нішу тими ж представниками тієї ж метрополії.
Однак, попри спроби різних дієвців використати деколоніальний дискурс у власних інтересах з одного боку, та активний деколоніальний гейткіпінг, що практикується окремими дослідниками, з іншого, продовження роботи над проблематикою, специфічною для колишнього "пострадянського" регіону та розуміння особливостей колоніальної політики сучасної Росії (а також Радянського Союзу та Російської імперії) залишається важливим завданням.
Цитована література
1. Vitaly Chernetsky, Mapping Postcommunist Cultures. Russia and Ukraine in the Context of Globalization, McGill-Queen’s University Press, 2007
2. Botakoz Kassymbekova and Erika Marat, Time to Question Russia’s Imperial Innocence in PONARS Eurasia Policy Memo No. 771, 2022
3. Timothy Snyder, The War in Ukraine Is a Colonial War in The New Yorker, 2022
Лія Достлєва, Андрій Достлєв, спеціально для Української правди. Життя. Текст з англійської перекладено Анастасією Большаковою.
Публікації в рубриці "Колонки" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору авторів.
