"Я не можу залишити українську історію": фотограф Євген Малолєтка про нову книгу і відповідальність пам'ятати
Незабаром у видавництві Ukraїner вийде книжка фотокореспондента Євгена Малолєтки "Облога Маріуполя". На початку повномасштабного вторгнення він разом із командою Associated Press – режисером Мстиславом Черновим та продюсеркою Василісою Степаненко, провів у місті двадцять днів, документуючи життя Маріуполя та його мешканців в умовах облоги. Відзнятий матеріал згодом ліг в основу документального фільму "20 днів у Маріуполі" – лауреата "Оскара" та Пулітцерівської премії. Опісля кількох років Євген Малолєтка повертається до пережитого: поєднує фотографії воєнних злочинів із роздумами про відповідальність документаліста й межі можливого під час війни. "Найкраще, що може зробити журналістика, – це перетворити абстрактне зло на конкретний злочин з іменами жертв і злочинців", – пише автор.
Спеціально для УП.Культура Аміна Ахмед поговорила з Євгеном Малолєткою про досвід роботи в Маріуполі, нову книжку, роль журналістики зараз і про те, чому важливо й надалі фіксувати злочини.
Найперше мені хотілося б звернутися до фотографії. Як ви себе ідентифікуєте? Як документаліст, репортажний фотограф, воєнний фотограф, де ви проводите межу для себе й чи важливе для вас таке розрізнення?
Загалом для мене немає різниці між визначеннями "документаліст", "фоторепортер" чи "воєнний кореспондент". Я себе просто називаю фотожурналістом.
Я переважно працюю з форматом створення ідеї матеріалу й подальшої її реалізації. Інколи це текстовий матеріал, інколи відео, інколи фотоісторія. Зараз усе настільки змішано, що доводиться працювати з усіма можливими інструментами. Раніше не було можливості знімати відео й одразу його передавати. Зараз є телефон, і майже все відбувається онлайн. Раніше не було дронів – тепер вони є, і ми бачимо майже всю передову в прямому ефірі. Тому для мене немає чіткого поділу на формати – я просто роблю свою роботу.
Ви також знімали Майдан, згодом – війну на Донбасі, але, як і багато українських фотографів вашого покоління, формувалися поза інституційною освітою. Хто вплинув на вас? На чиї роботи ви орієнтувалися?
Якщо подивитися на класиків сучасності – наприклад, Джеймса Нахтвея, Роберта Капу, того ж Девіда Гуттенфельдера (американський фотожурналіст, знімає для Associated Press – прим. авт.), який часто до нас приїжджає, – то, звісно, усі ці архіви давно переглянуті.
Але так склалося, що у 2014 році на нас напали, і це потрібно було висвітлювати. Водночас ми, фактично, були одними з перших у своєму поколінні, своєрідними піонерами в цій фазі, тому довелося вчитися воєнній фотографії, роботі у воєнній зоні і всьому, що із цим пов'язано. Старші колеги мали такий досвід – вони їздили документувати інші конфлікти, знімали, зокрема, чеченську кампанію. Але серед мого покоління дуже мало хто бував у таких відрядженнях. Переважно це були ті, хто співпрацював із міжнародними медіа, і знову ж таки – здебільшого це були старші колеги.
Зараз, коли в нашій країні триває війна, і ти дивишся на фотографії з інших конфліктів, наприклад, з Афганістану, ти бачиш, що це буквально копія, один в один. Людські жертви всюди виглядають однаково. Може відрізнятися бекграунд, обличчя людей, але біль, сльози матерів, цей жах війни – усе це виглядає однаково, незалежно від того, де ти перебуваєш.
Я був, наприклад, у Нагірному Карабаху у 2020 році, перед цим на Донбасі, і щоразу повертається відчуття дежавю: усе повторюється. Є просто жертви і питання – заради чого це все?
Не можна сказати, що мені це подобається, але це моя робота. Зараз в Україні триває війна, і вона не закінчується, тож це і є моя реальність. Для мене фотографія – це форма і формат вираження, інструмент, за допомогою якого я розповідаю історії. Інколи це відео, інколи текст – залежно від того, що працює краще для конкретної історії. Буває, що відеоформат передає її сильніше, а інколи саме фотографія. Завдяки досвіду роботи з відео, фото й текстом я намагаюся балансувати між різними форматами – щоб не зациклюватися і щоб мислення працювало ширше.
І все ж – чи вірите ви, що одна фотографія може щось змінити?
Ні. Зараз уже нічого не зупинить війну однією фотографією. Ці зображення – чи то фото, чи відео – можуть просто взяти, змінити під ними підпис і сказати, що це неправда.
Наприклад, моя фотографія з Маріуполя: її можуть використати в інших телеграм-каналах чи на телебаченні, придумати іншу версію, сказати, що це інша людина, що вона жива, а не мертва, і що все це брехня.
Якщо з іншого боку стоїть завдання переінакшити реальність, то жодна фотографія не зупинить війну. Якщо ж у когось є політична воля і можливість щось змінити, тоді вони просто використають ту чи іншу світлину або відео як аргумент: мовляв, подивіться, що відбувається.
Як приклад – хлопчик, якого знайшли на пляжі. Тоді Меркель побачила цю фотографію, поширила її і згодом у Німеччині змінили законодавство та почали приймати біженців. Але це сталося не тому, що спрацювала власне фотографія, а тому, що назріла криза, на яку потрібно було негайно реагувати (йдеться про фотографії Нілуфер Демір, вона зробила серію фото 2 вересня 2015 року на узбережжі Бодрума (Туреччина). На одному з них – трирічний хлопчик, тіло якого винесло на берег після кораблетрощі під час спроби його родини дістатися Європи. Фото стало одним із найвідоміших візуальних символів європейської міграційної кризи 2015 року – прим. авт.).
Фотографія чи журналістика можуть дуже сильно тригерити проблему в суспільстві й сприяти обговоренню – у тому числі на рівні міжнародної політики. Коли матеріал стає резонансним, він може змінювати баланс і запускати процеси вже на рівні, наприклад, ООН – як свідчення того, що це справді проблема, що йдеться про геноцид чи гуманітарну катастрофу.
Як приклад – Джеймс Нахтвей: він поїхав у Сомалі, де був голод. Ці матеріали згодом опублікували. Після цього, зокрема, Америка й Червоний Хрест надіслали туди значну гуманітарну допомогу, щоб врятувати населення і не допустити масової загибелі. Тоді за відсутності інтернету й постійного доступу до зображень людям було складніше бачити ці жахи в реальному часі, і, відповідно, було легше приховувати злочини. Зараз приховати щось складніше, але злочини однаково відбуваються. Через цифровізацію і інтернет інформація поширюється значно швидше. По суті, інструменти залишилися тими самими – змінилася лише швидкість передачі інформації, яка зросла в рази.
Чому для історії Маріуполя ви обрали формат книжки?
Я думаю, що початкова ідея цієї історії – це написання, бо дуже багато речей залишаються за кадром, те, що ти не можеш зняти. І є моменти, які можуть бути цікавими колегам чи людям, що цим цікавляться: прочитати, як це було – з іншого боку об'єктива, як ти взагалі до цього дійшов, щоб зробити той чи інший знімок. Який шлях ти пройшов, щоб туди дістатися, і чого цей шлях насправді вартує.
Бо навіщо робити книжку? Я робив її не стільки для себе, скільки для того, щоб частково зберегти ці важливі спогади. І щоб люди, можливо, не повторювали тих самих помилок, які робив я. Або хоча б розуміли, навіщо ми це все фотографуємо, бо інколи мені здається, що це досі неочевидно.
Із часом також приходить розуміння, що це дуже цінний матеріал. Ми всі намагаємося забути погане – я теж намагаюся. Людина влаштована так, що залишає радше добрі спогади: народження дітей, якісь сильні, радісні моменти. Ти пам'ятаєш, як побачив льодовик, як з'явилася веселка над горами – і це стає таким флешбеком, який хочеться знову і знову розповідати. Але погані спогади, пов'язані зі смертями і руйнуваннями, ти намагаєшся забути. І це нормально, бо треба рухатися далі. Якщо зациклюватися лише на цьому, ти не бачитимеш, куди йти.
Мені було важливо поговорити з Іваном [Калініним] і зрозуміти його шлях – що відбувається з людиною після втрати дружини і ненародженої дитини. Це боляче, але ми всі живемо далі: у кожного є час, який потрібно прожити, зробити щось не лише для себе, а й для інших. У цьому, власне, і є мотив цієї книжки – думати про те, як рухатися вперед, показати, що люди живуть далі. Війна триває, війни тривають, але життя продовжується.
Чи змінилося ваше сприйняття досвіду роботи в Маріуполі після того, як ви зібрали все в єдиний наратив книжки?
Коли ти виїжджаєш і минає якийсь час, починаєш розуміти, що ти змінився. На війні ти проживаєш дуже багато за дуже короткий час – настільки, що ці години можна майже розкласти на хвилини. Відбувається стільки всього, скільки людина інколи не переживає за десять років – а ти це проживаєш за кілька днів. І ці стани дуже полярні: або дуже погано, або дуже добре – майже немає нічого посередині.
Є моменти повного провалу – ти падаєш у цю яму, а потім із неї вибираєшся. І це може повторюватися протягом короткого періоду часу. А інколи з'являється відчуття, що ти вижив і вибрався – і це здається майже дивом.
Маріуполь був унікальним у тому сенсі, що, на відміну від інших боїв за територію України, там була надзвичайно велика кількість жертв серед цивільного населення — у межах одного міста, де люди не змогли виїхати й опинилися в пастці. Якби ми знали наперед, як розгортатиметься війна, можливо, щось робили б інакше, інакше думали. Але тоді не було можливості це передбачити чи спланувати. Ти просто знімаєш і намагаєшся зробити максимум із того, що можеш — із того, що тобі доступно. І це не завжди було просто. Було складно домовлятися. Зараз це більше про бюрократію, а тоді все трималося на людському факторі — на тому, як ти домовишся напряму, наприклад, із лікарями, щоб отримати можливість працювати в лікарні чи зайти в будівлю. Але тоді всі боялися, усі боялися наслідків.
Чиї історії присутні в цій розповіді?
Передусім це моя історія – так, як я її бачив. Але водночас тут вплетені й історії інших людей: Івана Калініна, Володимира Нікуліна, Михайла Вершиніна, Мстислава, Василіси. Це люди, які були поруч зі мною в цій подорожі, які допомагали. Так само й Михайло Вершинін. І, звісно, це історії звичайних людей, які були в Маріуполі.
Я також вплітав сюди те, що відбувалося на початку – зокрема історію батьків, які виїжджали з Бердянська. Але в основі – сама розповідь, драма навколо Маріуполя з бекграундом подій. І хоча це здебільшого історія про мене, мені було важливо розповісти, що відбувалося з тими героями, яких ми знімали в оточеному Маріуполі, і що з ними сталося після.
Водночас неможливо було включити всіх. Коли ми працювали над книжкою, стало зрозуміло, що велика кількість імен і героїв може дезорієнтувати читача, тому ми намагалися їх мінімізувати. Людей, із якими ми менше перетиналися, ми або згадували менше, або взагалі не називали в тексті. Водночас на фотографіях вони присутні – з підписами й іменами.
Частину історій розкриває сам текст, частину – фотографії. Дизайнер запропонував підхід до того, як поєднати текст і фотографії. Основна складність полягала в тому, що ми не хотіли змішувати їх на одній сторінці: фотографії дуже сильні й можуть "перебивати" текст. Тому структура побудована так, щоб читач спочатку занурювався в текст, не відволікаючись, а потім переходив до блоку фотографій – і далі знову повертався до тексту.
Важливо було також зберегти хронологію. Я не хотів змінювати порядок подій, дати чи час створення фотографій – це має бути своєрідний таймлайн, який послідовно проводить через матеріал. Ідея була в тому, щоб людина, проходячи цей таймлайн, могла зрозуміти, звідки все почалося і чому Маріуполь опинився в тому стані, у якому він є.
Як ви працювали над текстом? Ви одразу робили нотатки під час перебування в Маріуполі чи вже пізніше?
Ні, нотаток у Маріуполі я не робив. У мене був період, коли я зламав ногу, і саме тоді я зрозумів, що хочу зробити книжку. До цього було дуже багато роботи: півтора року після повномасштабного вторгнення ми майже не вилазили з відряджень. Я хотів присвятити час книжці, але просто не було можливості. Під час реабілітації після перелому з'явився час, який я вирішив використати для роботи над текстом. Саме тоді була написана основна частина – нотатки, базова структура. Потім уже почалася редакторська робота: щось дописувалося, уточнювалося, перекладалося.
Основу тексту я написав досить швидко, а далі почалося редагування і "вплітання" деталей. Додатково довелося перекладати книжку, бо я хотів, щоб її відредагувала Лорі Гіннат. Вона від початку була дуже занурена в тему Маріуполя, писала про це і є сильною авторкою. У нашій редакції вона була однією з найкращих, тому для мене було важливо працювати саме з нею.
Як вам здається, чого ми ще не знаємо про Маріуполь? Яку його грань можуть відкрити для себе читачі?
Для мене Маріуполь – це місто, з яким пов'язана моя історія як фотографа. І, думаю, багато хто пам'ятатиме саме ці фотографії, бо частково вони були унікальними, а частково – це історія про те, як Росія намагається замилити очі і приховати воєнні злочини, які там були скоєні.
Книжка – це ще один спосіб не дати людям забути. Це дуже важливо – і для мене, і, думаю, для всіх маріупольців: не дозволити стерти ці події з пам'яті й водночас дати цій інформації далі поширюватися світом. Коли стільки людей було вбито – мирних, дітей, – неможливо просто взяти і відпустити. Це потрібно пам'ятати. Я не уявляю, як можна забути таку кількість жертв і те, що люди там пережили. Для мене як для людини з Бердянська – міста, яке також окуповане й куди я не можу повернутися, як і багато маріупольців, – це ще й особиста пам'ять. Але я сподіваюся, що ми повернемося. Бо добро має перемогти.
Чи змінив досвід роботи в Маріуполі ваш підхід до розуміння журналістської етики або до способів знімання?
Я не думаю, що змінилися способи знімання. Радше ми стали більш емоційно витривалими. Хоча кожного разу це однаково нове переживання. Ти приїжджаєш на черговий обстріл і водночас маєш у пам'яті те, що вже бачив – у Маріуполі, Костянтинівці, Покровську, Бахмуті. І це накопичується. З'являється відчуття втрати, яке повторюється знову і знову. Майже щодня ти бачиш нову втрату – це постійний біль. Коли йдеш на зйомку, розумієш, що знову будеш фіксувати цей жах, і, мабуть, найскладніше – і далі робити це знову і знову.
Іноді здається, що ти не приносиш нічого нового, бо все виглядає так само, як і раніше. Але з іншого боку – це фіксація. Те, що ми робимо щодня, – це вже частина новин: у Києві знову прилетів шахед, влучив у будинок, загинули люди. Це стає звичним тлом, цифрами. Але за цими цифрами – конкретні людські історії: хтось втратив брата, сина, дружину. Зруйнований гараж, машина, плани, які вже не реалізуються. І це неможливо не відчувати. Це пригнічує, але водночас ти розумієш, для чого це робиш – і продовжуєш рухатися далі.
Це важлива історія – історія нашої країни. Ми записуємо це зараз, щоб із часом змогти проаналізувати. Маріуполь уже частково можна аналізувати – минув час, і ти можеш розкласти все по поличках, зрозуміти, що зробив правильно, а що ні.
Один із останніх розділів у книжці називається "Що далі?". Тож у мене подібне питання: що далі для вас?
Я не можу залишити українську історію. Поки війна триває, поки вона в гарячій фазі, її потрібно документувати.
Але водночас потрібно рухатися далі. Зараз, на жаль, ми всі – журналісти – дуже обмежені: і через безпекові умови, і через технології, як-от дрони. Працювати на передовій стало значно складніше. Безпека сильно обмежує роботу. Тому доводиться шукати інші способи, інші історії, інші підходи. Ти однаково намагаєшся бути ближчим до подій, але ці можливості зараз дуже обмежені – бо сама зона небезпеки сильно змінилася. Раніше можна було підійти ближче до піхоти, зараз навіть до артилерії дістатися – це вже складний процес, який вимагає значних зусиль і ризиків.
Якщо говорити про подальшу роботу у фотографії, то, звісно, є багато історій у світі, які хотілося б розповісти – не тільки про війну. Хочеться побачити трохи світла в кінці тунелю. Але журналістика рідко працює з "легкими" темами – це, як правило, історії про зміни: у суспільстві, країнах, містах, у світі загалом. Водночас це можливість побачити світ і зрозуміти його глибше. Через цю роботу ти можеш зануритися в різні контексти, прожити їх разом із людьми й передати ці відчуття іншим.
Великий привілей цієї професії – можливість наближатися до реальності інших людей, відчувати її і розповідати про неї. Як це вдалося, наприклад, у Маріуполі.
