Вирвати Росію з нашого горла
Візит до Києва
Минулої суботи багато європейських медіа повідомили про один із наймасштабніших за останні місяці ракетно-дронових обстрілів Києва. Я пережив цей обстріл в укритті готелю "Україна", збудованого 1961 року з видом на Майдан – легендарну площу українських революцій. "Мінус чотири [поверхи] – це український рай", – жартувала моя продюсерка Ольга Дятел, коли я прибув на центральний вокзал, натякаючи на той знаменитий бункер у чотири поверхи під моїм готелем, де після настання темряви люди збираються на палетах.
Мій візит був пов'язаний з перформансами Національної Української театральної премії (фестиваль-премія ГРА) та майбутнім оперним проєктом, який я планую разом із кількома українськими інституціями. Майже жодну з показаних постановок – абсолютно божевільну нео-оперу "GAIA-24", блискуче виконаного "Макбета" чи "Тоска" в Національній опері – не змогли дограти до кінця. Повітряні тривоги в Києві після настання темряви майже такі ж передбачувані, як дзвінок на антракт. І все ж усі вистави були розпродані, ще більше, ніж у будь-якій країні, де я був в останні роки. Театральні квитки в Києві такі бажані, що ними торгують на чорному ринку.
Неможливо не захоплюватися стриманістю й мужністю українців перед лицем російської агресії – і зростаючої європейської байдужості. У Києві діє те саме правило, яке я помічав у багатьох зонах кризи: коли терор стає частиною повсякденності, настає майже урочисте святкування нормальності. Київ дивовижно живий: прекрасна метрополія, переповнена церквами, театрами та ресторанами. А щодо повністю нереалістичного й історично безглуздого плану миру Трампа: українці сприймають його приблизно так само серйозно, як колись сприймали заяви радянських правителів. Це – вільний і гордий народ, який навіть у центрі жорстокої війни продовжує боротися за демократію і виходить на вулиці проти корупції своїх еліт – найкращий доказ того, що незалежність України не була куплена ціною внутрішньої покори.
Разом з тим театр у Києві – це зовсім не театр однобічної пропаганди. Та і чому йому бути таким? Він політичний у силу своєї необхідності: тому що він відбувається і не заборонений, на відміну від усіх міст, які вже окуповані Росією. Але якою мірою відмова від усього російського вкорінилася – видно в дискусіях, що точаться паралельно з виставами. В одній із них я говорив з Оленою Апчел, яка колись короткий час була кураторкою Берлінського театральної зустрічі (Berliner Theatertreffen), а потім пішла на український фронт як солдатка. Мати Олени була вбита росіянами, її село знищене. Один солдат справив нужду на одяг її батьків і власними екскрементами написав образи на стіні дому.
Важко зрозуміти, чому колоніальна війна на знищення, яку Росія веде проти України, не спричинила чіткої політичної та військової відповіді Західної Європи. Європа очевидно прагне, аби війна завершилася – але не розуміє, що це означає ніщо інше, як розмін України та самої європейської ідеї. Бо всі серйозні геополітичні аналізи дають одну очевидну відповідь: якщо ЄС і НАТО приймуть "мирний план", який означає етнічні чистки на "переданих" територіях, як у випадку родини Олени, то вони продадуть не лише суверенітет України й життя сотень тисяч українців, а й мир у Європі. "Той, хто намагається задобрити крокодила, сподівається, що його з'їдять останнім", – як колись сказав Черчилль, коли Англія намагалася домовитися з Гітлером після перемоги Вермахту над Польщею – незадовго до того, як була атакована сама.
Але хто ж ця "Росія"? 80% людей у Росії підтримують війну. Мені, людині, що інтенсивно працювала з московською дисидентською сценою до моєї депортації у 2013 році, важко це визнати: проблема не у "керованій демократії" Москви, а в імперській Росії, що глибоко вкорінена у свідомості й душах людей – фактично всіх людей, у Москві так само, як і по всій Європі.
Одного вечора я зайшов у гості до художника Нікіти Кадана, який представляв Україну на Венеційській бієнале. Його майстерня розташована високо у панельному будинку на трасі в бік Польщі. Уночі через великі вікна можна бачити вибухи дронів і ракет.
Нікіта лише сміється з обожнювання "дисидентських" російських митців і політиків – багатьох із тих, хто за останні п'ятнадцять років утік до Парижа, Відня, Берліна, Брюсселя чи Стокгольма, і хто колись був моїми друзями в Москві. "А що вони взагалі зробили проти Путіна?, – питає і додає – європейська віра в лібералізацію Росії не раз відкривала Путіну шлях – і, швидше за все, відкриватиме знову й знову".
Цю фразу нині часто почуєш у Києві. Я був здивований тією фундаментальною делегітимізацією російської культури серед моїх українських друзів. Одна з публічних дискусій, у яких я брав участь, перетворилася на своєрідний трибунал, де мою співпрацю з кураторами та митцями, що втекли з Росії, засудили як форму колабораціонізму. "Якщо [росіяни] хочуть приїхати в Україну і воювати поруч із нами, ми дуже раді їх вітати", – каже Олена. І це говорять не зашорені державні культурні наглядачі, а студентки художніх академій, феміністки, мережеві кураторки – тобто саме ті, хто зазвичай є уособленням міжнародної солідарності попри культурні межі – і вони розірвали з "Росією".
Під час лекції оперного композитора Іллі Разумейка одна з його колег, акторка Марічка Штирбулова, говорить про своє ставлення до Росії: "Так зване "братерство" між нашими народами завжди було приводом для придушення української культури. Тому мене так вразила фраза письменниці Саші Довжик: російська – моя рідна мова, а визволення означає вирвати її з мого горла".
Поки війна не закінчиться, девіз Іллі такий: "Я не можу любити культуру, яка хоче знищити мене і все, що я люблю". Вулицю перед будівлею, де відбувається його лекція, перейменували на початку війни: з вулиці Пушкіна на вулицю Чикаленка – на честь відомого українського мецената й амбасадора культури. Те, що, ймовірно, жоден іноземний читач цих рядків ніколи не чув цього імені, є черговим прикладом того, наскільки ефективним є культурний імперіалізм.
Вранці напередодні від'їзду я відвідую театр ветеранів. Люди з протезами кінцівок, з обличчями, розбитими й обпеченими бомбами, ставлять своєрідну іронічну "Енеїду" [за Котляревським – прим. ред.]: історію неможливого повернення додому з війни, про тривогу й невизначеність тих, хто повертається. "Брати по зброї стали братами по мистецтву", – жартує один із них. Як і під час усіх моїх поїздок, мені знову стає ясно: аналізувати конфлікт із відстані – одне, а бути на місці, серед усіх суперечностей – зовсім інше. Де закінчується байдужість і починається солідарність? Що мені робити з тією іншою Росією, яка супроводжувала мене з дитинства – від Пушкіна до Чехова?
Одне зрозуміло: ті, хто чекає на прощення за всезнайство й політику умиротворення в час етнічної війни на знищення, точно не знайдуть його в Києві. "Нам не потрібна жалість", – каже один із ветеранів, коли ми прощаємося, – "нам потрібне справжнє розуміння. І понад усе — підтримка".
Міло Рау, художній керівник Віденського фестивалю, працював у Москві до 2013 року і був заборонений в Росії без прав на в'їзд внаслідок постановки "Московських процесів", проєкту про суд над Pussy Riot. Тепер його тур Resistance Now! привів його до Києва.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
