Приспані жахом: "Trigger Warning" Аліни Клейтман у Харкові
11 вересня в ЄрміловЦентрі (Харків) відкрилася соло-виставка "Trigger Warning/Межа чутливості", яка була представлена у Фрідріхсгафені (Німеччина) місяцями раніше. Художниця Аліна Клейтман привезла до рідного міста серію з трьох нових відеоробіт, створених цього року під час резиденції PART у Відні.
Віддана власному методу "істеричного реалізму", Клейтман висмикує соціальні й політичні теми, що атрофувалися і застигли від небажання суспільства торкатися їх. Художниця розкладає їх на гротескні елементи, щоб дискомфорт або принаймні емоції від конфронтації не оминули нікого — ні іноземців за кордоном, ні українців, що живуть в безкінечно істеричній реальності.
Культурна оглядачка УП.Культура Ксенія Єременко відвідала виставку і намагається знайти у ній межу між провокативністю і чесністю.
У своїй книзі Understanding Media: The Extensions of Man (1964) пророк цифрового глобалізму та автор відомого афоризму "медіум і є повідомленням", Маршалл Маклуен розділяв медіуми на "гарячі" та "холодні" відповідно до рівня взаємодії з аудиторією. Чим гарячіший медіум, тим менше він потребує участі адресата, активізує більше його чуттів і не змушує доповнювати картину власною уявою.
За Маклуеном, відео якраз і є таким: його температура тільки росте у сфері мистецтва, а рівень партисипації глядача дедалі знижується. Крізь тікток і рілси, зокрема, ми стали занадто призвичаєними до рухомого зображення.
У руках Клейтман відео стає ідеальним інструментом для тортур, які є відповіддю на брак людської залученості: втома, ігнорування, відмова від політичної позиції, за якою насправді ховається толерантність до експлуатації. Таким чином пасивність до медіуму кидає виклик пасивності суспільній. Піднімаючи градус, мисткиня викриває приховані, а від того тригерні точки через драматизовані алегорії.
Колиска демократії
Велике криваве дитя, що нестерпно реве і катається по підлозі — таким тілом Аліна Клейтман наділила політичну метафору утопічного початку і гарантованої благодаті. Але сам акт народження не є центральним мотивом: вже народжена дитина намагається битися обрізаною пуповиною, а тіла матері ніде не знайти. Навколо сидять люди середнього віку, в костюмах з краватками кольорів Європейського Союзу, із типовою європейською зовнішністю, кидаються монетами в новоутворене тіло й аплодують дитячій істериці.
Видовищність побаченого тільки підсилюється форматом відео — у рамках виставки аудиторії не лишається нічого, окрім як продовжувати заціпеніло дивитися на високу стіну, яку займає проекція.
Коли дитина приходить у світ, вона є безпомічною та повністю залежною. Саме це і святкують люди в костюмах: не початок демократії і не її світле майбутнє, а появу безвладного і залежного буття. Вони щасливі бути поряд, спостерігати і підтримувати це.
До останнього моменту "Колиска демократії" утримується від вербальності: єдине слово "Super" промовлено чоловіком у костюмі, поки дитя і решта "посадовців" обмінюються рукостисканнями. Плач і вибрики стихли, і раптом за секунду до кінця відео дитина видає сміх дорослої жінки. З посмішками на обличчі усі дійшли угоди.
Ти втомився?
Вітаю, ви потрапили на допит. Його очільниця, одягнена в фетишизований варіант поліцейської уніформи, задає перелік питань про відповідальність та політичну прихильність, вимагає підписів та відбитків пальців. По обидва боки від неї двоє чоловіків з іграшковими автоматами ціляться у вас впродовж всього відео, але так і не стріляють.
Їхні крупні плани нагадують про тонку межу між владою і задоволенням, особливо коли мова йде про поліціювання іноземців, яких не торкнулася війна. Притуляти до стінки і питати: "Ти завжди вірив у перемогу? Чи ти тільки зараз почав, от прям зараз?" свідчить про марність дипломатичних механізмів в умовах затягнутої війни і втоми від неї, але також і про болісну насолоду від прояву морального домінування над іншим.
На перший погляд, ця фантазія дорікань шириться лише назовні. Проте в якийсь момент герої нібито дивляться не на жертву, а на власне відображення у дзеркалі-шпигуні, притаманному кімнатам для допитів. Питання типу "Чи ти вважаєш, що заслуговуєш на співчуття та прощення?" звучать всередині українського суспільства також, а сезон полювання лиш продовжуватиметься за відсутності морального консенсусу. Тож кожен українець може уявити себе не лише на місці слідчої, а й перед нею. Мисткиня оприявнює іноді невидимі, а іноді публічні процеси зіткнення українців, досвіди яких війна розмежувала у різні категорії.
Дякую, татусику
Заключна відеоробота підсилює крещендо видовищності та іронії під нею. Під покровом ночі на лінії фронту дівчина веде вебкам-трансляцію для наближення перемоги України. На фоні прихистку з плетених сіток видно і чутно виходи артилерії.
Все вказує на експлуатацію національного образу: спідня білизна, шароварний віночок, меню донатів, список бажань від шампуня до танка Leopard 2, лічильник загиблих і поранених, переповнений "татусями" чат, де висловлюються потаємні бажання країн-партнерів.
Втім, "істеричний реалізм" якраз-таки покладається на прямі і доступні метафори, ціллю яких є миттєве привернення уваги до зображення, з яким зазвичай складно і неприємно перебувати сам на сам. Клейтман робить ставку не на високі матерії, а на оновлений жах від того, як реальність видозмінюється у приватних розмовах, заголовках новин, соцмережах, політичних заявах: те, що ми кажемо і чуємо, але вже майже не уявляємо і не віримо.
У системі вебкаму цінності стають донатами, за які треба виконати чиєсь бажання на камеру й обов'язково дякувати водночас. За "гідність" треба кланятися; за "стійкість " — пафосно класти руку на серце; за "незламність" — розбивати лобом лід. Марафон принижень закінчується, коли один з "татусів" розблоковує "перемогу": стрімерка відкриває шампанське, каже "Дякую, татусику, це моє улюблене" і виходить з палатки, поки у чаті стається непорозуміння стосовно того, хто ж переміг у війні. Функція дівчини практично виконана, але ракетні установки продовжують стріляти на фоні. Мабуть, за інерцією.
Завдяки брутальному візуалу, що містить елементи боді-горору, БДСМ-естетики та фетишу, сексплуатації, словесні кліше "народження демократії", "зрада", і "все заради перемоги" різко перезапускаються як концепції й атакують аудиторію віднайденою жорстокістю образів. Чи постає тут проблема ре-/травматизації?
Власне, виставка "Trigger Warning" має діючий "trigger warning" перед темною завісою, за якою роботи хоча й не видно, але чутно. У соцмережах таке попередження є певною перепоною для перегляду зображення, точкою неповернення.
У виставці можлива ретравматизація постає нагадуванням, що звикати до навколишньої реальності є небезпечним як для іноземців, так і для самих нас. Для когось межа чутливості — давно пройдений рубікон, для когось — показник, що коливається щодня, як лінія фронту. Може здаватися, що грубість гіпербол та інсценізацій, до яких вдається Клейтман, є ще одним свідченням втоми і відчаю від пошуку недосяжної формули "нас усі почують та допоможуть", якої, як показав досвід, не існує. Проте раніші роботи художниці теж мають таку візуальну мову. "Колиска демократії", "Ти втомився?", "Дякую, татусику" продовжують традицію, запускаючи гостру реакцію через провокативність, щоб потім перенести цю реакцію на абсурдну, жорстоку і не менш провокативну реальність.
ЄрміловЦентр має плани щодо експонування майбутніх відеоробіт Аліни Клейтман ззовні, у міському просторі. Таким чином, "Межа чутливості" вийде за стіни артцентру-укриття і перейде в інший рівень взаємодії не тільки з глядачами, а й з новим простором — прифронтовим містом.
Виставка Аліни Клейтман "Trigger Warning/Межа чутливості" триває до 27 жовтня 2026 в ЄрміловЦентрі (Харків, майдан Свободи, 4).