Чи справді більшість підтримує зло? Виставка в "Бабиному Яру" порівнює цивільних під час Голокосту з сучасними росіянами
"Як Голокост став можливим?" – з цього питання починається експозиція у виставковому центрі Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр". Тут 29 вересня, у роковини трагедії Бабиного Яру, відкрилася виставка "Хтось був сусідом: Вибір, людська поведінка та Голокост". Голокост був політикою нацистів, спрямованою на винищення етнічних і соціальних груп, яких маркували "неповноцінними". Шість мільйонів євреїв і мільйони інших народів були вбиті впродовж 1933-1945 років.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Організатори зосереджують нашу увагу на людському виборі в критичних, небезпечних умовах. А точніше на запитанні, чому цивільні люди, які не працюють на державних посадах, можуть допомагати скоювати злочин.
Такий фокус від початку викликає чимало питань. Наприклад, чи зможе виставка охопити широко контекст Другої світової війни і порівняти окупацію нацистами різних країн Європи і різні рівні колаборації і спротиву?
Разом із історико-меморіальним заповідником "Бабин Яр" над виставкою працював Меморіальний музей Голокосту в США. Тож вона виявляється, з одного боку, продовженням української політики памʼяті стосовно трагедії Бабиного Яру, а з іншого, першою співпрацею України та американського музею Голокосту.
Людей різних народностей, що на час Голокосту опинилися в Німеччині й допомагали в приниженні чи утисках євреїв, порівнюють тут з сучасними цивільними росіянами, які заплющують очі на злочини Росії в Україні,
Чи доречні такі зіставлення з подіями Голокосту 30-40-х років минулого століття? Як питання про те, мовчати чи висловлювати власну думку, може опускати необхідний історичний контекст? Арт-оглядачка УП. Культура Ольга Дуденко ділиться своїми спостереженнями після перегляду виставки.
Сучасна повномасштабна російсько-українська війна неминуче задає оптику для порівнянь з іншими війнами. Ми зіставляємо наш досвід із подіями Другої світової, із досвідом балтійських країн, згадуємо про російську агресію в Сакартвело, Ічкерії, Сирії. У такому аналізі можна справді знайти паралелі й часом навіть заспокоєння в тому, що історія повторюється.
Однак, опонуючи назві останньої книжки Славенки Дракуліч, війна всюди не однакова. Очевидно, диктатори й завойовники залишають чимало "методичок" для наступних воєн, але люди, що їх застосовують сьогодні, – інші, час – інший, контекст – інший. І коли вибір цивільних німців, українців, литовців, румунів порівнюють із нинішнім вибором росіян в умовах повномасштабної війни проти України, це звучить щонайменше неточно, а надто залишає простір для маніпуляцій і недомовок.
Виставка рухає нас ключовими подіями 30-40-х років, які, по суті, відповідають розвитку антисемітизму в Німеччині та його поширенню. Усе починається з призначення Гітлера канцлером у 1933 році і триває в напрямку "антиєврейські заходи – масові погроми проти євреїв – депортації – гетто – масові вбивства".
Директорка Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр" Роза Тапанова зазначає, що виставка спрямована здебільшого на учнів і студентів. Сама експозиція нагадує структуру підручника: тут зібрали 22 постери з підкресленими заголовками, короткими поясненнями й фотографіями-ілюстраціями до написаного.
"Наша виставка досліджує роль і відповідальність звичайних людей по всій Європі під час Голокосту", – додає директорка Меморіального музею Голокосту в США Сара Дж. Блумфілд під час відкриття виставки. А Роза Тапанова вкотре наголошує на важливості освіти в таких питаннях: "Ми вчимо наших дітей тому, що людське житті є найвищою цінністю незалежно від раси, релігії, переконань".
На більшості фотографій можемо побачити, як мешканці і Німеччини, і інших країн, які були або союзницями Німеччини, або перебували під її окупацією, спостерігають за злочинами чи замовчують їх. Наприклад, у Відні місцеві дивляться, як австрійські нацисти змушують євреїв чистити бруківку. Німці спостерігають за депортацією ромів до Польщі. Людський натовп бачить підрив Варшавського гетто.
Це супроводжує історію про те, яку роль відігравали звичайні люди в переслідуванні євреїв поруч із нацистськими лідерами. Серед них і однокласники, і сусіди, і колеги, і друзі – як німці, так і люди інших національностей, зокрема й українці. На постерах згадують причини, чому місцеві могли підтримувати погроми проти євреїв. Зокрема, через можливість отримати єврейське майно або ж уникнути німецької депортації.
Були країни, що також впроваджували антисемітську політику (Франція, Нідерланди, Норвегія), були ті, що її не підтримали (Данія). Непроговореним лишається те, як нацистська політика послідовно зрощувала ненависть до євреїв. Як вона зробила так, щоб звичайні громадяни ставали антисемітами й вважали євреїв зайвими, небажаними в суспільстві? Як нацистська партія створила клімат, що місцеві погоджувалися грабувати євреїв і знущатися з них?
Чимало народностей опинилися в німецькій окупації або в безпосередній близькості до неї. Навряд чи доречно закидати їм замовчування злочинів проти євреїв, коли вони й самі могли з дня на день опинитися на їхньому місці, ставши депортованими чи розстріляними.
Усе на виставці зводиться до того, що цивільні люди завжди мали вибір: мовчати чи висловлюватися, допомагати євреям чи спостерігати за їхнім знищенням. Водночас матеріали говорять про те, що підтримка євреїв та їхнє переховування у своєму домі нерідко каралося вбивством рятівників.
Про такі випадки часто згадує британський історик Лоренс Ріс у своїй праці "Гітлер і Сталін". В одному з розділів він описує випадок, коли "один юнак передав єврею хліб, і наступного дня зʼявилося оголошення, де було його імʼя і повідомлялося, що його застрелили за порушення закону, який забороняє давати євреям їжу".
Разом з історіями байдужості або ж підтримки антисемітських настроїв організатори влучно розповідають історії порятунку, жертовності й доброти. Це родини, які таємно переховували єврейських дітей, чиї батьки загинули; жандарми, що попереджали сусідів про майбутні арешти й допомагали їм сховатися; паризькі антинацисти, які носили зірку Давида на власному одязі на знак підтримки євреїв.
Дисонансно поруч з усіма заголовками на постерах звучить питання "Чи маю я ризикувати задля допомоги?" Поставлене в першій особі, воно апелює до сучасного глядача, розповідаючи про події 40-х років минулого століття. Яку рефлексію це має викликати? Зіставити себе з контекстами минулого – усе одно що будувати альтернативну історію.
Чи маю я ризикувати задля допомоги тим, хто постраждав від російської агресії? У цьому випадку допомога скоріше буде обовʼязком чи рутиною, а не ризиком. Чи маю я ризикувати задля допомоги своїм, якщо буду в російській окупації? Для тисяч українців це геть не теоретичне питання - відповіді на нього вони дають щодня. І діапазон між "так" і "ні"- як відстань між полюсами.
Зображення жорстокості, яку проявляли цивільні мешканці різних країн до євреїв, свідчить про їхню відповідальність і не звільняє від неї, але й не дає простору для дослідження контексту того часу. Не показує, як народжується зло, що стає можливим у світових масштабах.
Якщо й порівнювати цей відрізок минулого з сучасною російською агресією, то тільки в тому аспекті, що росіяни, як і німці проти євреїв, змогли створити величезну пропагандистську машину, спрямовану на постійне підігрівання ненависті до українців і доведення власної вищості. На наше знищення.
