Колір неба, Фрипулья і Ванга: яким постає космос у мистецтві

Виставка "Космічний погляд" у болгарському Пернику, місті-побратимі Луганська, наприкінці 2025 року влучно показує зміни у нашому сприйнятті взаємодії зі Всесвітом та українсько-болгарські культурні зв'язки.

"Після вчорашньої космічної атаки небо стало рожевим, сильно рожевим аж пурпурним. Небо має бути синім або білим, небо може бути сірим або чорним, але воно не повинно бути рожевим. Я боюся і я не хочу жити під рожевим небом, ні в епіцентрі, ні на периферії вибуху", – ці слова фотографки Марти Грінштейн після атаки Львова балістичною ракетою "Орєшнік" є свідченням болісної та вимушеної зміни наших очікувань від погляду в позаземну далечінь.

Так, ми дожили до перших комерційних космічних подорожей. Але й до використання зброєю масового ураження позаатмосфернго простору – в ньому "Орєшнік" розділяється на бойові частини. В сюжеті CNN керівник лабораторії воєнних досліджень Київського науково-дослідницького інституту судових експертиз Андрій Кульчицький коментує: "Ось гіроскоп із „Орєшніка". Ще Юра Гагарін із таким літав. Ми також виявили лампи – звичайні радянські лампи". Факти, сповнені жорсткої іронії – і щодо російського технологічного поступу, і щодо задушевного образу радянської космонавтики.

Вдосталь іронії, й цілком брутальної, у нещодавніх касових кінопрем'єрах – українській стрічці "Ти – космос" і британській "Бугонії". Обидві віщують невтішне: людство знищено. Обидві обігрують ретрофутуристичні кліше, деконструюючи ентузіазм та романтику фантастики минулого століття. Мистецтву того часу й тематики болгарські куратори Галина Декова та Калін Ніколов присвятили виставку "Космічний погляд" у Художній галереї Перника. Погляд виявився уважним – до мистецтва, минулого, сьогодення, в тому числі – України.

Візіонери безмежжя

"Космічний погляд" вийшов і у міський простір. "Біотехносфера" українського митця Федора Тетянича постала біля Міжнародного молодіжного центру Перника водночас дивно та ніби природно. Постіндустріальний ландшафт столиці болгарського вуглевидобування органічно увібрав футуристичний об'єкт висотою в 4,5 метрів та вагою біля 6 тон. На виставку робота прибула з Німеччини. Це реконструкція монументального твору, встановленого у 1980-х перед залізничним депо Попасної на Луганщині. Та "Біотехносфера" не збереглася, але 2024-го її було відтворено фондом Urbane Künste Ruhr у співпраці з архітекторкою Богданою Косміною, сином Тетянича Богданом-Любомиром та художником Нікітою Каданом.

Українське мистецтво, як і болгарське, Галина Декова розглядає з деколоніальної перспективи. Її кураторський проєкт "Фрагменти реальності, яка колись була. Зустрічі з Україною в колекції Людвіга" (Людвіг-форум, Аахен, 2024-2025) став результатом копіткого дослідження, що підважує уніфікуючі конструкти "східноєвропейського" та "пострадянського". Подібна уважність до українського художнього матеріалу є рідкісним прецедентом для інституцій Західної Європи. Звертаючись до теми взаємовпливів між науково-фантастичними клубами та відповідним мистецтвом країн соцтабору, Галина Декова продовжує деконструкцію імперських ієрархій.

Феномен синкретичної мистецької практики Федора Тетянича розвивався у 1960–1990-ті, проте справжнє його відкриття відбувається на наших очах. Моді на художника посприяла виставка "Федір Тетянич. Канон Фрипулья" в PinchukArtCentre (2017), його роботи увійшли до української збірки Центру Жоржа Помпіду. Колекціонери полюють на твори Тетянича, а їх провенанс викликає публічні суперечки, як в ситуації з виставкою "ПроЗорі" в "Українському домі".

"Він був останнім київським юродивим і першим лайф-артистом", – писала про Федора Тетянича літературознавиця Інна Булкіна. Політологиня Ольга Михайлова згадує сприйняття митця в 90-ті: "Він весь час був на видноті, в натовпах на Андріївському й на пафосних виставках, на рок-концертах і з галасливими компаніями "івановців" на охололих берегах київських озер. Перформанси Федора Тетянича споглядали мільйони, і ці мільйони ділилися на три категорії – перші кривилися і вголос вживали невтішні епітети, другі посміхалися і знизували плечима, треті залучалися до його перформансів як учасники. Співучасники – це, мабуть, значущіше, ніж звичайні супутники іменитих художників – шанувальники й покупці, адепти і критики. Остання номінація дивилася крізь нього, намагаючись не помічати Тетянича. Критикувати його остерігалися – перш за все тому, що навіть наймаститіші критики не знаходили критеріїв для потрактування його перформансів та інсталяцій. Тетянич вносив сум'яття і в будь-яку виставку, і у свідомість мистецтвознавців".

Невпорядкованість, неосяжність притаманні наскрізній для мистецтва Тетянича концепції "Фрипулья". Поняття, вигадане ним, з часом стало другим ім'ям художника. "Фрипулья – це певний код, за яким людство випромінюючись чи то в радіохвилі, чи то в промені світла, несучи всю інформацію про себе, знову буде відтворюватись у будь-якій точці простору", – маніфестував він. Біотехносфера – запропонований Тетяничем модуль для людського існування у нескінченності. Візіонеру ввижалося майбутнє, де персональні біотехносфери забезпечують людині умови для життя в гармонії з природою та свободу пересування у космосі.

Пошуки Тетянича суголосні ідеям письменника-фантаста, одного зі співзасновників Української Гельсінської групи Олеся Бердника. Його твори перекладалися мовами республік СРСР та країн соцтабору. Права на фільм Одеської кіностудії "Мрії назустріч" за сценарієм Бердника (1963) про порятунок землянами космонавтки з планети Центурій придбала американська компанія Cinema West Productions. Сценарій та цілі шматки відзнятого в Україні матеріалу вона використала в стрічці "Кривава королева" (1966). Художник-постановник "Мрії назустріч" Юрій Швець, випускник Київського художнього інституту, був одним із творців естетики наукової фантастики світового кінематографа. Розроблені ним сферичні іншопланетні конструкції вплинули і на образ біотехносфери Тетянича.

І Бердник, і Тетянич надихалися теорією ноосфери першого президента Української Академії наук Володимира Вернадського. "Сфери єдиної розумної оболонки, в якій матрицюються інтелектуальні й чуттєві надбання віків", як пояснював Бердник в повісті "Зоряний вершник" (1967). В ній письменник змальовує міжгалактичну цивілізацію, представник якої говорить: "Із глибини земної шкаралупи тяжко зрозуміти цільну буттєвість. Все позаду – пошуки сенсу буття, жорстоке змагання, що поглинало сили нашої еволюції в нижчих сферах, боротьба за добробут. Нині ми – співтворці безмірності. Формуємо сонця, планети, даємо імпульси для нових еволюцій, допомагаємо молодшим братам долати хащі речовинних лабіринтів, псевдонаукову павутину, містичні пастки, ілюзорні принади вигаданих жерцями едемів. Завдання Людини – грандіозне, прекрасне: з'єднати любов'ю всю безмежність у радісну симфонію буття! Чи хочете стати співтворцями такої космічної пісні?"

"Зоряний вершник" вийшов болгарською в газеті "Балканско знаме" – на хвилі тріумфу роману письменника "Зоряний корсар". Успіх супроводжувався цькуванням автора радянською пресою, звинуваченнями в "антинаукових інсинуаціях", "пропаганді окультизму", "космічному націоналізмі". Головні радянські фантасти брати Стругацькі уїдливо пародіювали Бердника у своїх творах. Їхня опозиція надається до розуміння через колоніальні ієрархії: Бердник писав про безмежність творчого розвитку людини, Стругацькі – конструювали концепцію всемогутньої спецслужби КОМКОН на кшталт КДБ, конструктора й контролера устрою Всесвіту. 1979-го Олеся Бердника запровадили до таборів суворого режиму, його книги вилучили з бібліотек ще раніше.

Втеча від реальності

"Вас зустрічає країна з 50-мільйонним населенням і духовним потенціалом не меншим, ніж у Франції", – звертався до учасників першого Соціалістичного конвенту наукової фантастики в Коблевому на Миколаївщині Володимир Савченко. У 1989 році, на хвилі суспільних настроїв, він демонстрував захоплення Україною. Хоча проголошення її незалежності сприйняв вороже, 1993-го вийшов із республіканської Спілки письменників. Через 20 років після того, як звідти виключили Олеся Бердника.

Болгарська делегація справила фурор на Соцконі. Письменник Любомир Ніколов дістав премію, в конкурсі "Міс Соцкон" перше місце отримала Недялка Пеєва, яка співала родопські пісні. Вони вивели традиційну болгарську культуру у космос, коли 1977-го народна пісня у виконанні Валі Балканської на "Золотому диску" корабля Voyager полетіла до інших галактик. В конкурсі на ім'я для соцконівського талісману, вгодованого зеленого інопланетянина з вухами-локаторами, теж перемогла болгарська пропозиція, комплементарна до українського утворення прізвищ – Фенко. Поєднання кореня від слова "фендом" (спільнота фанатів фантастики) та перших літер від "Коблеве". Виступали на форумі письменник Аркадій Стругацький, гуморист Михайло Жванецький, екстрасенс Алан Чумак. Відбувся семінар з аномальних явищ. Другий Соцкон пройшов у 1991-му у болгарському Бургасі, а потім соцтабір розвалився.

"Фантастика в нашій практиці часто відігравала роль можливості говорити про те, що заборонялося ідеологією, і була втечею – від реальності в інше середовище, більш вільне, в якому людина могла реалізувати більше", – згадує Калін Ніколов.

У соцтаборі болгарський науково-фантастичний клубний рух був серед наймасштабніших. Сформовані ним художники створили нонконформістський феномен. Два альбоми їхніх творів стали першими виданнями неофіційного мистецтва в Болгарії, на чому в ефірі радіо "Вільна Європа" наголосив Александр Бурумов. Він стояв у витоків фендому в Софії, а у 1980-х змушений був емігрувати як дисидент.

"Космічний погляд" розкриває поліфонію своєрідного мистецького явища, затіненого у 1990-ті постмодерністською хвилею, відповідною локальному розумінню глобальних трендів. Попри це, космічна тема має продовження в практиках болгарських художників до сьогодні. Роботи різних авторів різних десятиліть постають як ментальні зліпки метаморфоз сприйняття космосу.

З цієї перспективи особливої глибини набувають живописні галактики та туманності, створені Ілією Пейковим у Римі в 1960-ті. В них водночас співзвучні світам Олеся Бердника зачарованість і натхнення зоряним дивоколом, безмежжя можливостей взаємодії з ним людства, та напруга й тривога, які відгукуються в нашому часі.

Роботи сучасних художників перевідкривають перфектність сфери як форми – у чорних порцелянових об'єктах Красена Троанського, серії "Прототипи легальних прибульців" Аніки Ліпсіус. В них відчувається ретрофутуристичний сентимент в дусі серіалів "Доктор Хто" та "Зоряний шлях".

Скульптура Аспаруха Славкова "Жінка в хустці" (1970-ті) відсилає до традиції степових балбалів, знаних у нас як "кам'яні баби", й водночас до гіпотези про інопланетне коріння земної цивілізації швейцарського уфолога Еріха фон Денікена. Знятий за його книгою "Спогади про майбутнє" документальний фільм у 1970-ті якимось дивом потрапив у радянський прокат, де мелодію з нього поцупили для заставки науково-популярної телепрограми "Очевидне – неймовірне".

Оповідь про Болгарію та фантастику неможлива без постаті Ванги. Віщунка знаходилася під патронатом родини комуністичного лідера Болгарії Тодора Живкова, мала статус держслужбовиці. За пророцтвами до неї зверталися іноземні державні керівники, включно із Леонідом Брежнєвим, про що згадувала The New York Times. Є поголос, що румунський диктатор Ніколае Чаушеску через націоналістичну зверхність погордував контактом із Вангою. Кінець його виявився кепським.

Померла у 1996-му, Ванга залишається медіафеноменом. Зокрема й в Україні. Вираз "вангувати" став побутовим у нашій мові, УНІАН досі регулярно публікує її передбачення. Стосовно 2026 року інформагенція повідомляє: "Ванга вважала, що ми можемо отримати контакт із невідомою цивілізацією. Навіть нібито була призначена дата – листопад, коли до нашої планети наблизиться велике космічне судно". "Космічний погляд" представляє апологетично-містичний портрет Ванги – "Осяяння" пензля Мітко Панайотова.

Корекція зору

Художня галерея Перника знаходиться у Палаці культури, зведеному 1957-го. На той час будівля в стилі сталінського ампіру, щоправда, інтелігентніша, була найбільшим культурним комплексом на Балканах. Її скульптурне оздоблення створив українець Михайло Паращук. У співпраці з провідними болгарськими архітекторами першої половини 20 століття він значною мірою визначив обличчя Софії. Роботи Паращука вписані в емблематичні будівлі столиці – Софійського університету, Судової палати, Народного банку, Міністерства оборони тощо. Скульптор навчався у мистецьких закладах Європи, включно з майстернею Огюста Родена. Очолював дипломатичну місію УНР в Естонії, в Софії став одним із провідників Українського-болгарського товариства.

Після захоплення влади в Болгарії прорадянським режимом Паращука двічі виключали зі Спілки художників, таврували "петлюрівцем", "фашистом", "білогвардійцем". Але в суспільстві до майстра залишалася повага. Коли 1959-го його запросили до президії Декади української науки та мистецтва в Софії, радянський посол заявив, що не буде сидіти поруч із неперевіреною особою у вишиванці. Паращук помер у злиднях у 1963-му. За півроку до цього він отримав із Києва том Української енциклопедії зі статтею про себе. У відповідь скульптор написав: "Я присвятив все своє життя українському народові, намагаючись усіма силами підтримувати його престиж і славу, хоч не всім це подобалося. В Болгарії запеклу боротьбу проти мене вели російські чорні сотні за підтримки болгарських русофілів… До цих русофілів приєдналася й Спілка болгарських художників, які знеславили мене за українство". Після смерті багато робіт із майстерні митця було знищено, як "такі, що не мають мистецької цінності".

Відновлення імені та місця Михайла Паращука в історії мистецтва Болгарії є однією зі справ життя Каліна Ніколова. Перша його публікація в студентській газеті була присвячена скульптору. "Набагато більше болгарин, ніж багато болгар", – говорить про Паращука Ніколов. Він зізнається, що сам став художником під впливом українського майстра, а його смерть прирівнює до політичного вбивства.

Роботи Каліна Ніколова в експозиції "Космічного погляду" також сприяють історичній корекції зору. Серед них саркастичні "Терешковки" 1980-х, на яких художник стилізував образ космонавтки Валентини Терешкової в естетиці пін-ап. "Я глибоко поважаю наукове значення перших спроб у космонавтиці. Тема "Терешковок" – межі дозволеного в лицемірному тоталітарному суспільстві. Ти можеш виходити за рамки стандартів, якщо партія та держава тебе потребують. Але все одно залишаєшся річчю, хоч і з більшою кількістю точок дотику до якихось можливостей", – коментує Ніколов.

Конспірології навколо головної постаті радянської космонавтики присвячена робота "Космонавт Юрій Гагарін і смерть" (2011) Алли Георгієвої, художниці родом із Харкова. З 1981 року вона живе у Софії. На лубку, що наслідує композицію православних ікон з житієм, змальовані контроверсійні сюжети. Наприклад, як Ванга вангує, що Гагарін не помер, а був перенесений інопланетянами "на планету Вамфін". Або про те, що першим у космос полетів Герман Тітов, Гагаріна ж у ракеті залишили на землі й знімали для телебачення. А Брежнєв то все засекретив.

24 лютого 2022 року Алла Георгієва називає днем, коли в її світосприйнятті та мистецтві все зруйнувалося. "Я не можу бути документалісткою, можу лише інтерпретувати власні страхи, горе та співчуття до жертв війни. Куди зник мій пацифізм, яким я так пишалася? Я перетворилася на рахувальницю зброї, доставленої в Україну, загиблих солдатів, звільнених територій. Я ненавиджу війни в глибині душі, але ще більше ненавижу намагання перетворити Україну на подобу тоталітарної Росії", – ділиться художниця.

Паралельно "Космічному погляду" в Міжнародному молодіжному центрі Перника відбулася виставка "Стерті з лиця землі". Підготований Українським інститутом національної пам'яті фотопроєкт про міста, знищені росіянами. Серед них і Попасна, де колись стояла "Біотехносфера" Тетянича. Капсула для нескінченної подорожі зоряним дивокролом у гармонії з Всесвітом сьогодні викликає іншу асоціацію. З автономним бункером, укриттям від загрози із неба. Якого кольору нині воно над Попасною?

Текст створено за сприяння Grynyov Art Collection.