"Гомофобія сьогодні – геноцид завтра": українське квір-мистецтво в Берліні
Уже десятий місяць у берлінському Музеї гомосексуальності експонується виставка "Серце, що б'ється: фокус на квір-мистецтві України". Глядацька цікавість спонукала організаторів вже втретє продовжити термін її роботи. Куратори Марія Вторушина та Антон Шебетко перфектно витримали експозиційний баланс між фактологією та візуальністю, просвітництвом та атракцією. Приклад недержавної культурної дипломатії, де Україна відкривається через цінності, емансипативні рухи та боротьбу, суголосні розумінню свободи та гідності у Європі. Через образи й постаті спільного семіотичного поля.
Фотопроєкт Антона Шебетка "Ми були тут" (2018) завершує експозицію, але його посил для виставки є наскрізним. На світлинах – представники спільноти ЛГБТІК+, які брали участь у захисті Донбасу на початку російської війни проти України, коли ці події офіційно ще називалися АТО.
Військові зголосилися тоді брати участь у зйомках анонімно: їхні обличчя приховані балаклавами, димом, особливими ракурсами фото. Проєкт Шебетка виник у межах спільної резиденції фонду "Ізоляція" та KyivPride, вперше його було представлено в Києві у просторі Izone. "Маємо розуміти, що немає одного "правильного" образу героя або одного "правильного" образу представника ЛГБТ-спільноти. Ми всі різні… І це маємо шанувати і звертати на це увагу", – підкреслювала кураторка "Ізоляції" Катерина Філюк.
Закриті обличчя та інтерв'ю зі зміненими голосами – заходи самозахисту, до яких змушені були вдаватися люди, що ризикували життям за свою країну, за нашу спільну свободу. Через суспільне та юридичне толерування нетерпимості, дискримінації за сексуальною та гендерною ознакою.
Невдовзі після участі в проєкті "Ми були тут" Віктор Пилипенко став першим українським військовослужбовцем, який зробив камінг-аут. "Ніхто не має вести існування напівлюдини, тим більше не скоївши злочину проти іншого, нічим не обмеживши права та свободи того іншого. Ніхто не має жити без гідності, за яку ми усі боролись на Майдані проти місцевого мракобісся та на цій війні проти тиранічної імперії брехні", – написав він у Facebook.
А в інтерв'ю "Українській правді" сказав: "Якщо подумати, то на ЛГБТ-темі послизається будь-який тоталітаризм. Русскій мір ловить облизня саме на цій темі – скрєпи ламаються. Думаю, серед скрєпних росіян багато геїв, але вони не можуть робити камінг-аути. А ми можемо, щоб не жити в брехні".
Видимості людей ЛГБТІК+, їхнього внеску у формування сучасного світу присвячений Музей гомосексуальності. 2026-го він святкує 40 років своєї роботи. У 1986 році викладач гімназії та дослідник Манфред Баумгардт на запрошення Берлінського музею курував у його стінах виставку "Ельдорадо – гомосексуальні жінки та чоловіки в Берліні, 1850-1950".
Експонати охопили широке коло явищ – від Інституту сексуальних наук, який чимало зробив для просвітництва відносно ЛГБТ-тематики в часи Веймарської республіки та був закритий нацистами, до концтаборів, від античних впливів на імперське й нацистське мистецтво до гей-барів, місць анонімних побачень, особливостей сленгу спільноти. Попри гомофобні протести, спротив частини "Товариства друзів і спонсорів Берлінського музею" та уїдливі коментарі Tagesspiegel про те, чи не з'являться згодом "виставки про рудих", "Ельдорадо" відвідало більше 30 тисяч глядачів.
Суспільний резонанс та політична активність квір-спільноти сприяли появі спочатку громадської організації на підтримку створення Музею гомосексуальності, а згодом і формуванню інституції. Сьогодні вона має сталий авторитет як у дослідницькому, так і в мистецькому середовищі Європи.
В офіційній назві Schwules Museum присутня маніфестаційна провокація. Слово "Schwul" раніше використовували для принизливого означення гомосексуалів, як "голубий" або брутальніші вирази в СРСР і на його руїні. Коли в 1970-х у Західній Німеччині розгорнувся рух за громадянські права геїв, його активісти почали принципово називатися "Schwul", щоб позбавити стигматизації і слово, і явище.
На позір на певному етапі у питанні ставлення до ЛГБТІК+ Україна виявилася прогресивнішою за Німеччину. Кримінальну статтю за "мужолозтво" (визначення добровільних гомосексуальних відносин між чоловіками, запозичене сталінськими законами з царських) Верховна Рада скасувала 12 грудня 1991 року. Україна випередила не лише решту пострадянських держав, а й ФРН, де відповідну статтю вилучили із Кримінального кодексу лише 1994-го.
Але динаміка з того часу змінилася. В 2001 році в Німеччині стали законними зареєстровані партнерства для одностатевих пар. З 2017-го були офіційно дозволені одностатеві шлюби – за уряду християнсько-демократичної канцлерки Ангели Меркель. В Україні петиція на підтримку законопроєкту №9103 про інститут зареєстрованих партнерств набрала необхідні для розгляду її президентом 25 тисяч голосів ще навесні 2023 року. Незважаючи на адвокацію з боку військових з бойовим досвідом, питання залишається у підвішеному стані.
Радянський спадок маргіналізації сексуальності, "зонівських" понять, нехтування приватністю та пригнічення індивідуальності українське суспільство долає досі і з труднощами. Тема еросу в СРСР переважно була табуйована, гомосексуального й поготів. Творчі люди обирали шлях натяку, завуальованого висловлення для втаємничених. Відкинуте або репресоване владою мистецтво, зокрема й еротичне, було предметом колекціонерської та дослідницької цікавості мистецтвознавця й художника-аматора Ігоря Диченка. Його малюнок 1995 року з легінем-чортеням, зачарованим грою ангела на сопілці, відкриває "Серце що б'ється".
Ангели – головні персонажі малюнків Диченка. Попри богословську традицію, що вважає їх істотами без статі, Диченко завжди наділяв ангелів відповідними ознаками, чоловічими.
"Я ставлюся до еросу як античний люд. Ерос – це абсолютна культура. У нашому суспільстві довгий час не допускали еросу, боролися з образом Леди та лебедя. З лебедя хотіли зробити ковбасу, а з Леди – комсомольську богиню. Оскільки у нас ерос віднесли до недозволених категорій, мій протест проти забороненого та інтерес до нього торкнулися цієї тематики. Ерос – дуже тонке переживання, і жодне мистецтво без нього неможливе. Якщо проілюструвати його кількома образами – "Леда і лебідь", "Лебедине озеро" – ми зрозуміємо, що в його основі лежить любов до зачарованої істоти. Це зашифрована любовна історія. Ерос настільки ж тонкий, як ідея геніальної фрески Мікеланджело, де Бог щось передає зі своєї руки в руку Адама. Я переконаний, що цим жестом він передає йому насамперед любов до іншої істоти. Тому всі ці ангели не можуть бути безстатевими. Вони несуть у мене момент еротизму, що було в мистецтві у всі часи, як би це не приховували", – ділився зі мною Ігор Диченко у 2000-му.
Він був серед небагатьох, хто листувався із Сергієм Параджановим після його арешту та засудження до колонії суворого режиму за "мужолозтво". Диченко згадував: "Сергій був першою людиною, яка змусила мене повірити в себе. Завдяки йому я відбувся як художник. Він завжди говорив мені: "Ігор, ніколи не бійся, нічого не бійся. Ти – не людина, ти – фламінго! Ти помреш від краси!". І своїх перших ангелів я присвятив йому".
Колекція Ігоря Диченка отримала міжнародне визнання, в ній присутні безцінні для українського мистецтва імена – Казимир Малевич, Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Василь Єрмілов. Але найвагомішим для себе Диченко називав колаж Параджанова "Плачуча Джоконда", створений у таборі.
В езоповій мові радянської мистецької гей-спільноти Леонардо да Вінчі був постаттю-символом, дивна усмішка його "Мони Лізи" – втіленням втаємниченості. "Серце що б'ється" представляє колаж Сергія Параджанова, присвячений іншому коду гомоеротичної культури – міфічному Орфею.
Не змігши повернути з підземного царства кохану Еврідіку, Орфей відмовився від жінок і спрямував пристрасть на юнаків. "Він-бо в громаді фракійській / Першим подав був приклад: юнацьким коханням палав він, / Тішачись – поки ще лік не пішов на роки – їхнім цвітом" (Овідій, "Метаморфози").
Німецький критик Аксель Крамер наголошує: "Колаж Параджанова на берлінській виставці також є явною політичною заявою, враховуючи, що його офіційно реабілітувала Національна комісія України у грудні 2023 року. Це не лише запізніла справедливість для великого митця, а й сигнал від країни, яка захищається від квірофобного агресора та переорієнтовується у плані культурної та ідентитарної політики – попри триваючу повсякденну дискримінацію".
Твори Сергія Параджанова та Ігоря Диченка для виставки "Серце що б'ється" були надані колекцією Бориса і Тетяни Гриньових. Представлені в експозиції й роботи номінантів премії PinchukArtCentre різних років. Зокрема, "Цінність" (2020) Антона Карюка – вироблений зі срібла жетон київського метра, виставлений на червоному оксамиті в скляному кубі. Це – нагадування про досвід маршів рівності в Києві, які нині відбуваються під охороною поліції. Але після закінчення заходів гомофобні праворадикали переслідують учасників демонстрації. Наявність жетона в цих обставинах дає шанс на порятунок від побиття.
Відео "Секс, лікувальне, рок-н-ролл" Анатолія Бєлова у 2013-му отримало приз громадськості премії PinchukArtCentre. Заявлена як частина майбутнього повнометражного фільму, робота тяжіє до естетики кемпу, стишеної хіпстерською обережністю.
Натомість експресивна графічна інсталяція Бєлова "Гомофобія сьогодні – геноцид завтра!" – художній вислів, що з роками звучить голосніше та відчайдушніше. Запалених ненавистю песиголовців художник зобразив у 2009 році – у відповідь на підпал київської "Я-Галереї" після проведення там дискусії "Пропаганда гомосексуалізму чи пропаганда толерантності?". Сьогодні образи Бєлова перегукуються з моторошними новинами про практики системного насильства, включно із сексуальним, з боку індоктринованих нетерпимістю російських окупантів. "Гомофобія сьогодні – геноцид завтра!" виправдано є візуальною домінантою "Серця, що б'ється".
Американська антропологиня Емілі Ченнел-Джастіс називає "стратегічну невидимість" панівною у способі існування людей ЛГБТІК+ в Україні. Серія "Дорогі сини та дочки України" Антона Шебетка присвячена інформаційній невидимості квір-складової в українській культурі. Білим по білому художник створює галерею портретів включених у наш культурний канон особистостей, відмінності яких від гетеронормативності залишаються фігурою замовчування – Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Віктора Домонтовича, Сержа Лифаря, Володимира Горовиця та інших. Цензурування біографій історичних постатей задля видобутку з них потрібного виховного ефекту – тоталітарний спадок, що досі тяжіє навіть над сміливими мистецькими витворами. Так, опера Алли Загайкевич на лібрето Сергія Жадана "Вишиваний. Король України" (2021) оминає бісексуальність її героя – архікнязя Вільгельма фон Габсбурга-Лотаринзького.
Серед "Дорогих синів та дочок України" бачимо й Агатангела Кримського, сходознавця, літератора і палкого націоналіста. Гомоеротичну напругу його творів дослідила в 1990-ті літературознавиця Соломія Павличко, послідовна просвітниця українського інтелектуального простору в напрямку феміністичної та квір-тематики. Назва виставки у Schwules Museum інспірована рядками з циклу Агатангела Кримського "З Гайневих пісень": "Шукаю я серця, що любо так б'ється, / Не так, як в людей".
Тиск культурних та родинних гендерних стереотипів, персональний та повсякденний – тема мистецької практики Яни Бачинської (Яна Бачинського). Роботи художни_ці є яскравою й водночас тендітно-особистісною репрезентацією сучасного українського квір-мистецтва. В них – перманентне квірування, вивільнення звичного від норм і шаблонів, перетворення спогадів дитинства, архівів, одягу, меблів, іграшок, ужиткових речей вигадливою уявою.
Цей позірно веселий світ ставить питання травмованості сімейним вишколом, директивними очікуваннями суспільства та історичними реаліями. Та спонукає до сміливості втрачати, знаходити, перевинаходити себе, підважувати власну світоуяву заради свіжого повітря буття. "Деконструкція предка" (2016), "Моя бабуся пропонує мені стати жінкою" (2023) – химерні візуалізації метаморфоз самоусвідомлення у переосмисленні різновекторних родинних впливів.
Цикл "Моя кімната" Євгенії Бєлорусець (2011-2012) документує повсякдення квір-родин невеликих міст України та Криму, де обізнаність та толерантність у питаннях гендеру та особистого вибору далекі від ліберальності мегаполісів. Фотографії супроводжують щемкі історії тих, хто на них зображений – сповнені тривоги, надії і турботи. В експозиції світлини та тексти не співпадають – оповідь не потребує наративної лінії. Вона не про доступ до чужої приватності, а про людяність.
Фотопроєкт "Бути тим, ким ми хочемо бути" (2022) Віка Бакіна – галерея портретів наших сучасників і сучасниць, побудована на контрасті. Квір-персони виразні та екстравагантні, у вигадливому вбранні та ефектних позах, сміливо дивляться в обʼєктив на тлі підупалих інтер'єрів. Серед зображених є й Віктор Пилипенко, і люди, які уникають публічності. На руїні пострадянського світу та стану, крапку в історії яких ставить Україна Майданом та відсіччю російській навалі, постає інше суспільство. Кожному громадянину належать у ньому своє місце, своє право, свій голос. Образи зі світлин Віка Бакіна особливо відгукнулися у Берліні, суголосні волелюбності та налаштованості цього міста на різноманіття. Прикрасили собою рекламу виставки й публікації в медіа.
В Україні подібна маніфестація наразі не є можливою. Щороку в червні у США та Європі відзначають прайд-місяць – масові паради, наукові й культурні заходи, мистецькі події, присвячені Стоунвольським бунтам у Нью-Йорку 1969 року. Тоді відсіч, яку гей-спільнота дала поліцейському свавіллю, стала початком змагань за права ЛГБТІК+ у світі.
Аналізуючи мистецькі прояви в нашому публічному полі у минулорічний прайд-місяць, кураторка та художниця Анна Ташева констатує їхню кричущу малочисельність: "У сучасній Україні, попри інтелектуальність та прогресивність бульбашки, що існує навколо актуального мистецтва, досі присутній суспільний контекст гомофобії. Не тільки фрагментарної, окремих осіб, а й інституційної, вкоріненої у державних структурах. Організатор_кам потенційної виставки квір-мистецтва доводиться думати не тільки про концепції, експозиційні рішення, публічну програму, а також про реальну загрозу фізичній безпеці гостей, робіт та простору". Тенденцією репрезентації квір-мистецтва в країні дослідниця бачить повернення до підпільності, у підвали.
Але молодь воліє говорити про власний досвід, ідентичності, почуття, не ховаючись. Війна ущільнює життя, вчить не відкладати справжнє на потім. Київські виставки "Жінка любить жінку" (квартирна галерея Кручі та Білоруська,1, 2025), "Що таке квір?" (проєкт "Власна кімната", 2025) промовляють сміливою беззахисністю, відчайдушною ніжністю, силою людяного у крихкості.
У межах Квір Арт Фестивалю-2025 Тамара Сафарова представила у ветеранському хабі Community Center відео на основі перформансу "Богиня чи рабиня", де звернулася до образу Ліліт. "Жінки, квір-люди – наші образи споживали, наші історії редагували, нашу тілесність використовували як символ або декорацію. У перформансі я захотіла прожити цей досвід знову, щоб зруйнувати його… Перформанс про гідність, про мистецтво як не-компроміс, про право існувати поза категоріями: не як "інша", а як суб'єктна", – коментує художниця.
ARTпідвал харківської Муніципальної галереї також відзначив прайд-місяць 2025-го. В місті, що з перших днів повномасштабного вторгнення потерпає від майже безперервних повітряних атак, виставка молодого українського квір-мистецтва називалася впевнено і промовисто: "Ми тут".
