Хто робить слонів з мух? Наїв, примітивізм, артбрют на виставці "НАШІ" у Львові
Після виставки, присвяченої творчості Тараса Шевченка, що стала помітною подією й зібрала чималу аудиторію, львівський артцентр Zenyk Art Gallery звернувся до українського наївного мистецтва, примітивізму та артбрют. Нова виставка "НАШІ" об'єднала 207 творів 27 українських митців і майстрів – від гуцульської Криворівні до Слобожанщини. Що можна побачити на виставці, чому рожевий слон став одним із її головних героїв та як мистецький простір створює нові способи взаємодії з мистецтвом – у репортажі Анни Лодигіної.
До відкриття галереї ще десять хвилин, а на вулиці вже зібралася чимала черга. Одна група школярів фотографується на тлі великої мультимедійної проєкції, з якої визирають казкові звірі, ніби готові вистрибнути до них у реальний світ – під традиційний львівський дощ. Поруч гурт трохи старших дітей обступив триметрову бронзову скульптуру "Babies" чеського митця Давіда Черни. Якби скульптура була трохи нижчою, думаю, діти не лише обіймали б її за руки та ноги, а й неодмінно спробували б на неї залізти. За цією сценою разом зі мною із замилуванням спостерігає компанія старших людей. Вони теж прийшли цього п'ятничного ранку до галереї.
З огляду на кількість відвідувачів, яку я щоразу бачу перед відкриттям Zenyk Art Gallery, команда мистецького простору знає, як збирати аудиторію. Сьогодні більшість іде на виставку українського наївного мистецтва, примітивізму та артбрют "НАШІ".
Перше, що бачиш, ще піднімаючись сходами на другий поверх до експозиційних залів, – величезна рожева скульптура слона Олександра Гончарова із піднятим догори хоботом. Опинившись поруч, читаю на яскраво-жовтому тлі за ним напис "Не роби з мухи слона" і тоді вже помічаю, що на підлозі поруч не імітація розлитої жовтої фарби, а силует мухи розміром, власне, зі слона. Несподіваний поріг входу у світ Марії Примаченко, Поліни Райко, Никифора Дровняка, Ганни Собачко-Шостак та інших митців, чиї роботи експонують на виставці.
Кураторський текст поруч на стіні відразу пояснює таке концептуальне рішення: "Кожен художник здатен зробити з мухи слона – щось просте і буденне перетворити на символічне й масштабне". Дуже влучна характеристика для опису тих, кого тут зібрали під одним дахом.
Івану Сколоздрі, з якого починається маршрут, вдалося оживити майже зниклу традицію народної ікони на склі, розвинувши її за межі релігійних сюжетів у хроніку українського життя – з його звичаями, віруваннями, традиціями та побутом. Параска Плитка-Горицвіт масштабувала гуцульський світ, у якому жила, до власного космосу, розгортаючи його в літературі, малюнку, фотографії, витинанці та скульптурі, легко поєднуючи реальне й фантастичне.
Усе пережите Марією Примаченко – хвороба, навчання й робота у Лаврських майстернях під час репресій радянської влади, війна й загибель на фронті чоловіка, виховання самою сина, голод, Чорнобильська катастрофа – вибухало символічними фантазійними образами, які вона малювала, створюючи свій неповторний художній всесвіт.
"Спочатку я думала, що це буде величезна виставка з оленями і слонами тільки Параски Плитки-Горицвіт. Але в Україні є стільки достойних митців наїву, що не могла їх оминути. А там, де наїв, там примітив і артбрют. Для мене було важливо показати різницю між ними. Тому що в українському суспільстві і навіть в науковому дискурсі ці поняття є або взаємозамінними, або уподібнюються", – каже кураторка виставки, докторка мистецтвознавства та директорка галереї ZAG Христина Береговська.
Світи наївістів та примітивістів тут не протиставлені, а радше доповнюють один одного. Наприклад, намальовані яблука та квіти Євмена Пшеченка, який працював у вишивальній артілі села Вербівка, виходять за межі рами й матеріалізуються в об'ємних роботах сучасної керамістки з Ужгорода Ольги Пильник. Фантазійні слони Марії Примаченко та Параски Плитки-Горицвіт ніби вступають у ледь вловимий діалог із різнокольоровими слонами Дмитра Молдованова, яких люди вигулюють на повідках, наче собак. У роботі неопримітивіста вони вже не стільки про розмах уяви художника, скільки про свідому метафору: як, зважаючи на очікування соціуму, ми намагаємося контролювати й приручити свої великі мрії та страхи.
Ще ширшого контексту слон набуває у просторовій інсталяції, створеній Василем Одрехівським спільно зі студією Tsukat, де прислів'я різних народів світу, що мають те саме значення, що й українське "Не роби з мухи слона", – тобто не перебільшуй та не надавай дрібниці надмірної ваги, – візуалізовані у голограмно-цифрових образах. Позмагатися з цією локацією за дитячу аудиторію може хіба що імерсивна кімната, створена тією ж командою далі.
Тут на чотири хвилини під композицію гурту DakhaBrakha кожен глядач стає частиною яскравої цифрової історії про пошук себе, де в 360-градусному відео оживають казкові персонажі та образи, натхненні роботами наївних митців. Автори пропонують подивитися, що може статися, якщо одного дня наважитися додати барв у своє буденне життя – і зробити крок у невідоме.
"Я хотіла показати мистців місіонерами, які жили у складних умовах і кожен за своїм сценарієм долі вирішував "фатум традиції", тобто бути чи не бути народному мистецтву. Хотілося показати їх доступною сучасною мовою експонування, щоб було цікаво людині будь-якого віку", – додає Береговська.
За словами кураторки виставки, уявлення про деяких митців вузькі й часто зводяться лише до їхніх трагедій. Наприклад, підрив російськими військовими Каховської ГЕС посилив увагу до творчості Поліни Райко, чий будинок, повністю розписаний її малюнками, пішов під воду. Історії більшості художників справді трагічні й непрості. Команда намагалася дати їм нове прочитання, перетворивши виставку також на простір для пізнання. Цей задум найвиразніше втілюється через яскраві образи, гру та інтерактивні формати, які особливо приваблюють дітей. Водночас для підготовленої публіки така насиченість може створювати певну напругу між захопливим, фотогенічним простором, який добре працює на залучення аудиторії, та потребою зупинитися перед самими творами для тихого, неквапливого споглядання мистецтва.
"Художників наїву, примітивізму та артбрют часто називають "тими, що не вміли малювати", або "самоуками". Але це абсолютно не так. Примітивісти – це професійні мистці з дуже серйозним вишколом, які умисно спрощують форми. Натомість наївісти дійсно не мають професійної мистецької освіти. А представники артбрют свої малюнки не вважають мистецтвом, це результат арттерапії".
Якщо роботи художників наїву та примітивізму в експозиції доповнюють одна одну, то артбрют, що перекладається як "грубе" або "сире мистецтво", представлений окремим блоком. У цьому напрямі важливий не лише результат, а й сам процес творення. Тому в частині з роботами ветеранів розмістили відео, що показують процес їхнього створення.
Поруч із творами ветеранів представлені малюнки нейрорізноманітних дітей. Андрій малює портали, через які може зустрічатися зі своїм татом-військовим. Данило малює далматинців, які дивляться лише в ліву сторону. Віталій зображує неймовірних тварин та людей – існують вони насправді чи це витвір його уяви, невідомо. Сила переживання кожного з них, яка вилилася у різноманітні образи, важливіша за технічну майстерність. Це доторк до глибоко особистого – того, що людина не змогла розповісти словами, але залишила на папері чи полотні.
Навпроти – експозиція, створена під час занять з арттерапії у Львівській обласній клінічній психіатричній лікарні. У своїх малюнках пацієнти фіксували спогади, сни, страхи, пережиті події. Одна з робіт – синє кудлате тло з двома плюсиками по центру. Її автор – ветеран, який після контузії, отриманої внаслідок розриву снаряда поруч, не міг розібрати слів побратимів у рації. Єдине, що він сам повторював, лежачи на землі й дивлячись у синє небо, були саме ці слова: "плюс-плюс", тобто "я живий".
Під час перебування у блоці артбрют знову чую дитячі голоси. У невеликій дзеркальній кімнаті із близько сотнею кольорових лампочок живе, як виявилося, дискомуха – ще одна інтерактивна частина виставки, яка збирає дітей. У цьому, певно, і є одна з особливостей ZAG: тут серйозну розмову про мистецтво свідомо поєднують із грою.
Для кожного віку команда придумує свій спосіб взаємодії з виставкою. Для найменших – інтерактивні екскурсії, під час яких їх зустрічає слон і веде на вечірку з нагоди дня народження дискомухи. Старші отримують завдання й досліджують роботи через "суперсили" художників, а підлітків заохочують до розмови про те, що вони бачать. Крім цього, простір ZAG інклюзивний: тут є тактильні копії робіт із натурального дерева для відвідувачів із порушеннями зору, а також планшети з відеосупроводом жестовою мовою.
Частинку мистецтва кожен може взяти із собою додому. У крамниці – чималий вибір мерчу, розробленого під кожну виставку. Крім розмальовок, стікерів, листівок і блокнотів за мотивами робіт представлених художників, можна придбати навіть тематичні солодощі. Наприклад, йогурт з афинами на зразок того, який любила їсти Параска Плитка-Горицвіт, або модернізовану вівсяну кашу з карамеллю, яку варила Ганна Собачко-Шостак.
Zenyk Art Gallery складно назвати музеєм чи галереєю у звичному розумінні. Тут оригінали робіт художників сусідять із сучасними інсталяціями, а класичну модель "глядач – твір" свідомо доповнюють іншими способами взаємодії з мистецтвом. Часом доволі нетипово як для культурної інституції. Втім, ZAG від початку задумувався саме як мистецький простір, який мав також втілювати характер і особистість Зеника Козицького-молодшого – онука засновника, на честь якого галерею відкрили. Сам Зеник свого часу вивчав культурологію і, за словами його дідуся, мав особливе відчуття та любов до мистецтва.
Можливо, саме тому тут так багато того, що очікуєш побачити не у галереї, а у розважальному просторі. Це, певно, і допомагає ZAG збирати черги та ставати місцем, де комфортно починати своє знайомство зі світом мистецтва.