Кома в роті. Про виставку "Педагогіки війни" Яреми Малащука та Романа Хімея в Museo Nacional Thyssen-Bornemisza
Збагатив Бог літо мухами, а зиму морозами.
У роботі "Ми не починали цієї війни" Яреми Малащука та Романа Хімея мухи кружляють над чоловіком, який заснув на одній з холодних київських вулиць. У його помешканні надто низька температура, щоб проводити там свій день. Постачання води, світла й тепла – під постійними ударами. За кадром – ніч, у якій життю загрожують російські та іранські дрони, балістичні ракети. Час від часу на смартфон приходять сповіщення про можливий запуск БРПД "Орєшнік".
Які випробування ще можуть припасти на долю цього чоловіка? Аж раптом муха залітає йому до рота і дихання зупиняється. Тут я мав би поставити кому.
На виставку "Pedagogías de guerra" (ісп. – "Педагогіки війни"), організовану TBA21 Thyssen-Bornemisza Art Contemporary та Museo Nacional Thyssen-Bornemisza за кураторства Чус Мартінез, я їду з думками про публічну розмову з художниками. У перші дні виставки ми маємо поговорити про мир. Після важкої зими. У перші дні нових воєнних дій проти Ірану. У паузі так званих "мирних перемовин" між Україною та США з Росією. У місті, де зберігається серія офортів Франсіско Ґої "Лихоліття війни" (1810–1818).
Перед офортами Ґої в Королівській академії витончених мистецтв Сан-Фернандо Ярема Малащук міркує про роль цієї серії робіт для пацифізму та узагальненого розуміння війни. Війни як такої. Війни, що більша за окрему людину, а тому не потребує уточнення: яка саме війна? Хто й проти кого її веде?
Ці питання можуть стати другорядними. Антивоєнний протест може бути спрямований на припинення постачання зброї стороні, що захищається від загарбника – і це цілком вписується в позицію пацифізму. Гасло "Ні війні" таким чином більш вагоме за підтримку опору війні. Як і уявлення про вкорінену в мистецтві боротьбу за вічний мир.
Натомість виставка в Музеї Тиссена-Борнемісса містить у собі низку парадоксів по відношенню до такої візії вічного миру. Якщо це "Педагогіки війни", у її навчальній програмі мали б бути завдання на теми: "Як залишатися пацифістом, коли тебе прийшли вбити?", "Як створити антивоєнний твір, продовжуючи воєнний опір?", "Дієві способи використання "миру" як інструменту ведення війни", "Як пацифізм сприяє війні?", "Як пацифізм сприяє геноциду?", "Чиїми життями можна пожертвувати заради миру?", "Як дивитися на тих, хто вижив?" та інші (принципи академічної свободи дозволяють викладачам змінювати програму залежно від власного бачення).
У цьому контексті "як дивитися" і "як називати те, що бачиш" – два радикальні та, припускаю, по-своєму антивоєнні питання, що об'єднують роботи Хімея та Малащука. На виставці їх чотири.
"Мандрівник" (2022) – галерея рухомих зображень, в яких автори є також акторами, що зображають мертвих російських солдатів на українській землі. Назва відсилає до відомої картини Каспара Давида Фрідріха, німецького романтика, який написав образ Людини над Природою. Хімей та Малащук у гірському ландшафті Івано-франківщини критикують російський романтизм та бажання співчувати злочинцям, потяг побачити історію "з іншого боку".
"Відкритий світ" (2025) – фільм про часткове повернення підлітка додому на прифронтову Хортицю за допомогою роботопса. Оператор воєнної технології – Ярослав, хлопець, який з початком бойових дій 2022 року переїхав із Запоріжжя в Польщу. Звідти він керує псом: бачить зруйновану школу, в якій вчився, прогулюється вулицями, спілкується з зустрічними людьми та тваринами. Робот-компаньйон дозволяє скоротити дистанцію між протагоністом та його рідним місцем. Разом з тим, Хімей та Малащук говорять про цю роботу, згадуючи фільми про висадку на Марс, де дистанція має значення.
"Ви не маєте цього бачити" (2024) – шестиканальна інсталяція рухомих зображень, на яких сплять діти, примусово вивезені росіянами та через тривалий час повернені до України. Це денний сон, можна сказати, "мирний". Глядачі нічого не дізнаються про цих дітей, нічого більше, аніж бачать на власні очі. Так, кажуть Хімей та Малащук, вдається витримати дистанцію, достатньо велику, щоб звільнити тих, кого вони знімають, від ярликів телевізійного репортажу або класичної документалістики. Так вдається побачити дітей у їхньому приватному і беззахисному стані, а не дітей, нещодавно інструменталізованих машиною війни.
В тому самому просторі, в алтарній частині кімнати, розташована "Ми не починали цієї війни" (2026) – триптих, нова робота, яка вперше демонструється в Мадриді. Це триканальне відео про київську зиму 2025–2026 років. Ожеледь, засніжене перехрестя, віконце з кавою. Гул. Рух. Жужання мух. Очікування вирішального моменту.
У публічній розмові з кураторкою Чус Мартінез художники розповідають про принципову зміну у своїй роботі після повномасштабного вторгнення 2022 року. "Ми втратили можливість працювати з нудьгою", – каже Роман Хімей. Більше ніяких нудних зображень. Соціальні мережі навчають тому, що якщо вулиця знімається достатньо довго, глядачі встигають зачекатися на вибух. Війна накладає власну оптику на будь-який твір. Замість дослідження ненаративного рухомого зображення, Хімей і Малащук набули реакційності у своїх роботах – відповідаючи на російсько-українську війну.
Тому "Ми не починали цієї війни" – це подвійна гра. Спроба повернути собі "художню дистанцію". Побачити себе як інших у [наскільки це можливо] ненаративному рухомому зображенні. Три окремі буденні сцени синхронізовані в моменті небезпеки. Одночасність: падіння на льоду на лівому екрані, дорожньо-транспортна пригода в центрі і муха, що залітає до рота сплячої людини на екрані праворуч.
Хімей та Малащук згадують короткометражний фільм "Оса" (Wasp, 2003) Андреї Арнольд, щоб пояснити той тип саспенсу, якого вони прагнули досягти. Зосереджений на побуті самотньої багатодітної матері, фільм приходить до найбільш напруженого моменту наприкінці: оса залітає до рота дитині. Страшна мить. Аж раптом комаха вилітає назовні. Катарсис? Мабуть, занадто драматичне слово. Може бути "розпруження".
На публічній розмові, що мала назву "Спектри миру" (з відсилкою на "Спектри Маркса" Жака Дерріда; на привида миру, що зараз блукає Європою; на розтягнутий спектр значень між уявною Нобелівською премією миру та мирним денним сном), ми обговорюємо кілька інших точок напруження в роботах виставки. Напругу між зображенням та назвою твору, напругу зовнішнього погляду. Назву це коротко: займенники і коми.
Займенники і відносні займенники майже завжди присутні в назвах робіт Хімея та Малащука: ми [не починали цієї війни], ви [не маєте цього бачити], як [це зроблено], хто [тут зображений]. У відповідь на моє питання Малащук зачитує кілька назв офортів Ґої з воєнної серії: "Це завжди стається", "Вони не хотіли", "Як і цього [не хотіли]", "Або цього", "Це те, заради чого ти був народжений", "І цього не врятувати!", "Вони не згодні", "Усі це й більше", "Він заслуговує на це" тощо. У мадридському діалозі з роботами 19 століття вдається побачити мерехтіння між війною як такою і саме цією війною. Займенники створюють ситуацію глядацтва, в якій залишити питання штибу "хто такі ми?" і "хто тут зображений?" без відповіді, означає також бути поміченим.
Як глядацтво не є нейтральним, так і твори Хімея та Малащука контекстуалізовані у війні Росії проти України. Напруга триптиха, яким завершується виставка, утворюється десь між виразами "Ми не починали цієї війни" та "Ми ще навіть не починали". У цій буденній картинці не стається нічого, що очікують глядачі від виставки художників з України. Але так, через показ саме цих сцен без сюжету, вони прив'язують себе саме до цієї війни та до самих себе.
Навпаки, поширена риторична фігура обговорення війни в академічних та мистецьких колах – перелічувати війни через кому. Так вибудовується фігура миротворення: "Палестина, Україна, Венесуела, [додати пропущене]". "Художники з зон конфлікту".
Час від часу подібною комою є спроба посадити за один стіл чи представити на одній виставці митців з різних країн, зокрема українців і росіян, або показати історію мистецького протесту з прикладами політичних акцій у Росії та Україні. 61-а Венеційська бієнале та 14-ті зимові Паралімпійські ігри практикують таку кому. Буває, пацифізм наближається впритул до садизму.
Якою може бути якщо не етична, то хоча б епістемологічна користь від коми в такому випадку? Припускаю, є різні способи її поставити.
Або як в есеї Хорхе Луїса Борхеса про китайську енциклопедію, де тварин поділяються на тих, що належать імператорові, набальзамованих, дресированих, собак без прив'язі, намальованих дуже тонким пензлем із верблюжої шерсті, інших чи тих, які здалеку скидаються на мух. Тоді це кома, що прагне порядку, нехай він і надалі залишається хаосом.
Або це може бути кома Арістотеля. Коли в упорядкованій системі не знаходиться місця виключенням, феноменам, що не вкладаються в узгоджену структуру. Тоді ці виключення перелічуються, а кома підкреслює зону невідомого, [досі] незрозумілого. Вона відкриває простір для потенційного порозуміння та розрізнення.
Підсумувати це все можна чимось на кшталт прислів'я. На Сході триває ще одна війна – зі збагаченням урану. В Україні минає зима, збагачена мухами. Як маленька комашка, кома залітає до рота і створює напругу. Якщо у цьому сюжеті щасливий кінець, за кілька секунд вона вилетить звідти. Та залишить по собі лише рефлекторне відкашлювання.