"Абсурдно думати, що публічний показ мистецтва може бути поза політикою". Художники Нікіта Кадан та Вальдемар Татарчук у розмові
В українській художній спільноті Вальдемара Татарчука знають ледь не усі. Польский куратор та колишній директор галереї Labirynt в Любліні тривалий час працює з українськими митцями не одного покоління. Він відомий своєю послідовною солідарною позицією з Україною. На глобальній артсцені Татарчук – один з небагатьох, хто цікавився і підтримував професійні зв'язки з українцями задовго до повномасштабного вторгення. Утім, значно менше людей знають Татарчука як художника і знайомі з його мистецькою практикою.
Аби виправити це, наприкінці 2025 дніпровська галерея Артсвіт представила персональну виставку Татарчука – "Коли я в Україні, мене питають про Польщу. Коли я в Польщі, мене питають про Україну" під кураторством Катерини Яковленко та Стаха Шабловського.
Проте, і у своєму персональному проєкті Вальдемар Татарчук не втримався від нагоди запросити українських митців до співпраці, ще раз наголошуючи на потребі спільної дії, розмови та дружби у просторі мистецтва.
Виставка, яка тематизує питання складної ідентичності, нюансів східноєвропейського досвіду та зв'язків і розривів, які виникають між людьми і спільнотами, триватиме до 14 березня.
Спеціально для УП. Культура художник Нікіта Кадан поговорив з Вальдемаром Татарчуком. Розмова відбувалася українською мовою у просторі виставки.
Нікіта Кадан: Перше питання очікуване. Чому в Дніпрі?
Вальдемар Татарчук: Тому що я маю близькі зв'язки з Дніпром вже 8 років. "Артсвіт" – одна з найкращих галерей, які я знаю, з якою я познайомився 8 років тому. Тут робив майстер-класи з перформансу і з того часу маю близькі зв'язки з галереєю і (її директоркою – прим. ред.) Ірою Полікарчук. До того ж, я, мабуть, перший художник з Польщі, у якого тут виставка, що для цього проєкту теж має значення.
Нікіта Кадан: У вступному тексті виставка заявлена як твоє повернення як художника. З іншого боку, всі ці роки, поки ти був директором галереї "Лабіринт" (міська галерея сучасного мистецтва у Любліні – прим. авт), ти не припиняв художню практику, займався перформансом.
Тобто, повернення – це красиве формулювання, яке додає ваги подіям. Але фактично ти не повернувся, а перейшов у позицію того, хто в першу чергу робить своє мистецтво, а не створює умови, щоб чуже відбулося. Що по суті змінилось?
Вальдемар Татарчук: Змінилися пропорції. Коли я керував "Лабіринтом", на власне мистецтво було менше часу та енергії. Можна сказати, що я late begginer (той, хто почав пізно – прим. ред.). Звичайно, не begginer у буквальному сенсі, бо я почав дуже давно, але моя власна художня практика довго була на другому плані. Галерея "Лабіринт" була важливішою, я вкладав у неї багато енергії. Для мене це було як мистецтво – я думав не лише про виставки, а про формат галереї взагалі.
Нікіта Кадан: Тобто твоє директорство всі ці роки було дещо як художній проєкт?
Вальдемар Татарчук: Не одразу. Цей напрямок з'явився з часом, і я усвідомив, що робити лише виставки недостатньо.
Нікіта Кадан: "Галерея як мистецтво" – страшне формулювання, в якомусь сенсі. Мистецтво – це місце, де ти приймаєш рішення, співмірні життю людському. Це простір для рішень, які можуть вирвати тебе з рідної спільноти чи загалом суспільства, яке тебе оточує. Але робити таке за гроші польських платників податків звучить як форма жорстокого егоїзму.
Вальдемар Татарчук: Саме такою має бути місія публічної інституції – відповідати на виклики часу, експериментувати, давати простір художникам і художницям, які йдуть на ризик і ламають звички аудиторії. Потрібно робити щось більше, ніж виставку.
Нікіта Кадан: Щось більше, ніж виставка. З одного боку, це певна соціальна інженерія – ти надаєш форми суспільним стосунками, займаєшся відкрито політичною практикою. А з іншого, нашого внутрішньохудожницького погляду, твір мистецтва – це більше, ніж виставка.
Часто сучасна виставка скоріше дає ресурс для того, щоб твір відбувся, і далі існував після цієї виставки, поза цією виставкою. А контекст появи твору і перший діалог з аудиторією – це завдання для тих, хто очолює цю інституцію, та її кураторів.Нікіта Кадан, художник
Але художників, які створили твір, це не має цікавити в першу чергу. Можна до цього ставитися навіть з технічним цинізмом. Так, виставка виставкою, але ж робота відбулася! А далі вона вже житиме життям в історії.
Вальдемар Татарчук: Виставка може бути просто зібранням робіт, які опинилися в одному просторі, а може також стати новим твором, скомпонованим із цих робіт куратором або кураторкою. Іноді виставка стає новою оповіддю сама по собі, на яку складаються голоси авторів і авторок робіт. Вона також може бути політичним висловлюванням. Такі виставки з'являлися в "Лабіринті", і це ставало причиною атак правих популістів, які звинувачували мене в політизації галереї.
Нікіта Кадан: Абсурдно думати, що публічний показ мистецтва може бути поза політикою.
Вальдемар Татарчук: Кожна дія в публічному просторі має політичний характер, як висловлювання, так і рішення мовчати. "Лабіринт" був місцем, яке говорило і віддавало простір темам, які в інших місцях лишалися поза увагою.
Нікіта Кадан: Це виявляє різницю між художницькою та інституційною перспективами. Як художник я беру відповідальність за те, щоб подивитись на речі з іншого місця, ніж на них дивитись звично. Натомість інституційно я беру відповідальність перед громадою. У широкому сенсі перед тими, хто сплачує податки. Якщо ти перебуваєш в обох ролях одночасно, то протиріч не уникнути. І зовсім не обов'язково ці протиріччя будуть озвучені з якоїсь консервативної чи позірно-аполітичної точки зору. Це скоріше про конфлікт "я" та "ми".
Вальдемар Татарчук: Я, як художник, який робить тільки свою роботу, можу казати "я". Але, коли працюєш з командою, зі спільнотою, з середовищем, моє "я" каже "давайте щось зробимо". І люди приєднуються. Тоді "я" перетворюється в "ми".
Нікіта Кадан: Але відмінність у тому, чи це каже людина з натовпу, чи директор публічної інституції з певним громадським ресурсом, яким він оперує.
Вальдемар Татарчук: 15 років тому я був людиною з натовпу, яка взяла участь у конкурсі, в результаті якого мене обрали директором інституції. Упродовж наступних років я змінився з художника, зосередженого на власній практиці, на того, хто насамперед створює умови для того, щоб могли говорити інші.
Нікіта Кадан: На вході до виставки ми бачимо фотошпалери з зображенням з твого відеоперформансу з 1988-го року. На фото 24-річний ти малюєш на цегляній стіні, а в просторі виставки цей малюнок виходить на білу галерейну стіну. Сама ця фігура мені чимось нагадала зображення родом з ранніх вісімдесятих, німецьких "нових диких" (Neue Wilde – художній рух західнонімецького неоекспресіонізму початку 1980-х, що виник як реакція на концептуалізм і мінімалізм – прим. ред.). У тебе ці взірці були перед очима. На що ще ти тоді орієнтувався? І якщо можеш згадати, чого ти тоді хотів?
Вальдемар Татарчук: Це мій перший перформанс, реалізований ще на третьому курсі живопису. Це був 1988 рік. У Польщі все вказувало на кінець правління комуністичної партії. Тоді "Захід" був для нас синонімом змін – політичних, економічних. Це мусило впливати на мене як молодого митця. У роботі "Рухаючись на Схід" я перевертаю цей вектор. Але "схід" трактую не геополітично, а буквально: там, де сходить сонце. Звідти приходить світло. Там є початок.
Нікіта Кадан: Ось інший твій перформанс – "Зроби собі фото з польським художником" з 2016-2017 років. За яких умов він виник?
Вальдемар Татарчук: Цей перформанс був створений у 2016 році, після того як ультраправа влада, що прийшла до керівництва в Польщі, почала порушувати норми демократії в країні. Усе вказувало на те, що ми рухаємося в напрямку автократії та фашизму. Уперше я виконав цей перформанс в Гонконзі, а потім у Китаї. Звідси ідея зі шматком картону, підвішеним на шиї. Зразком були таблички, які можна побачити на фотографіях із так званих "сесій боротьби класів", публічних принижень часів Культурної революції.
На моєму картоні був напис: "Зроби собі фото з польським художником, можливо це твій останній шанс". Я сидів на стільці у публічному просторі, а поруч стояв порожній стілець, щоб кожна й кожен охочі могли сісти поруч зі мною. Тоді я справді боявся, що повернуться часи, які пам'ятав ще до трансформації, до 1989 року. Тоді, у 1989 року, щоб виїхати за кордон, ми мусили йти до поліції й проходити допит. Якийсь офіцер вирішував, чи видати нам паспорт і дозволити виїзд. На виставці представлено альбом з вибраними світлинами, зробленими під час цього перформансу (документація перформансу, який Татарчук повторив у Львові та Харкові у 2016 та 2017 роках, – прим. ред.).
Нікіта Кадан: Зараз в Україні це читається інакше – тепер робота ніби звернена до української людини.
Завтра може твій будинок роз**ати з тобою разом, то скористайся можливістю сфотографуватись з польським художником, отримати таке щастя, бо потім може не бути.Нікіта Кадан, художник
Вальдемар Татарчук: Я більше не продовжую цей перформанс. Він мав сенс у той час. Коли почалася повномасштабна війна, я зрозумів, що більше його не повторю. На виставці представлено лише документацію 2016, 2017 років зі Львова та Харкова. Ми показали цю документацію насамперед тому, що в тих перформансах брало участь багато людей з українського мистецького середовища, а ця виставка саме про співпрацю.
Нікіта Кадан: Це проблема художнього акту, який адресується тут і зараз, а завтра навколо нього все міняється. Утім, є різниця між змістом адресованого і жестом адресації.
Жест зазвичай зберігається, бо жести доволі сталі, проходять крізь епохи, натомість зміст постійно міняється.Нікіта кадан, художник
На початку виставки нас зустрічає текст про те, що твоя практика звернена до Іншого (з великої літери) і співіснування з ним. Водночас ти змінюєшся, Інший змінюється. Це доволі часто відбувається з різною швидкістю. Якщо ви прив'язані до місць, то місця, в яких ви зростаєте, можуть швидко змінюватися. Момент синхронізації тут і зараз майже гарантовано принесе жорстоку розсинхронізацію згодом. Тут ніби відбувається парний танок з історією, в якому ти за нею весь час незграбно не встигаєш.
Я нещодавно подивився у Луврі виставку Жака-Луї Давіда, де було багато незакінчених робіт, для мене значно цікавіших, ніж закінчені. Художник так живо робив підмальовок, там багато цього дихання фарби, тремтіння. А завершуючи, він добивав все до ідеально гладенької поверхні типового неокласицизму Так от, багато цікавих незакінчених робіт, а незакінчені вони тому, що він лише підмальовок наніс, а замовнику вже голову відрубали. Живопис постійно не встигає за історією, – а живопис, особливо такий, як у Давіда, це справа повільна. Натомість контекстуальні -постконцептуальні жести вистрілюють швидко. Та все одно ти опиняєшся у стані розсинхронізації, ніби робиш жест стосовно контексту, а потім цей контекст робить якийсь кульбіт, сальто, в якому ти його вже не можеш упіймати.
Ще подумалося про те, що у критичному, політично ангажованому мистецтві доволі помітна звичка автора представляти себе головною жертвою. Художник чи художниця виходить на сцену, кажучи, "подивіться на мене, на мої обставини, я страждаю більш за всіх". І це, до речі, одна з причин, чому критичне мистецтво фактично ніяк не може стримати новий правий, новий консервативний, новий ксенофобний і, вибач за називання речей своїми іменами, новий фашистський глобальний наступ – в культурі зокрема. Дієвці і дієвиці критичної культури й мистецтва загрузли у своєму нарцисизмі вдаваної жертви на тлі незрівнянно більших проблем інших. Це викликає закономірну недовіру, і це симптом певної кризи.
Вальдемар Татарчук: Я частково погоджуся, частково – ні. З одного боку, це може бути певна зосередженість на собі, але з іншого, те, про що говорить художник або художниця, не обов'язково має стосуватися його чи її особисто, це може бути проєкція того, що він або вона бачить.
Нікіта Кадан: Це підхід класично просвітницький – бути дзеркалом соціальних процесів. За цим стоїть бородатий, прогресивістський, просвітницький, раціоналістичний, демократичний реалізм 19 століття. Я, зі свого боку, не маю нічого проти нього. Нам всім є чому від нього повчитися.
Щодо структури твоєї виставки: вона поєднує риси соло-шоу та групового проєкту, до якого долучений і я, зокрема. Тут є певна двоїстість: ти віддаєш простір своєї персональної презентації для голосів інших – "я в очах інших", "Інший підтверджує мою реальність, мою вагу як художника" через позицію співрозмовника. Виставка ставить питання про формат індивідуальної презентації та Его – Я та Інший. Це майже благодійницький жест розподілу ресурсу.
Вальдемар Татарчук: На цій виставці ролі міняються. Серед десяти художників та художниць з України й одного з Польщі – я є тим "Іншим". Але справа не в цьому і точно не в розподілі ресурсів, яких ніхто з нас не має або вони дуже крихкі. Для мене найважливіше в цьому проєкті – це зустріч з різними позиціями, різними особистостями. Я користуюся цим, зіставляючи свої роботи з роботами інших художників – наприклад, мої відео прапорів з твоїм прапором та відео із тінню прапора Влодка Кауфмана, спостерігаючи за тим, як Катерина Алійник змінює вигляд і відкриває новий сенс у моїх картинах, малюючи той самий художній мотив з Василем Ткаченко (Ляхом), "входячи" в пейзажі Антона Саєнка, відтворюючи мотиви з малюнків Стаса Туріни в кераміці (яку я ніколи раніше не робив). Це дуже захоплююче. Я багато отримав завдяки цьому проєкту. А даю небагато – лише участь у виставці. Художники та художниці постійно беруть участь у виставках.
Нікіта Кадан: Не всі. Дехто бідкається. Є така соцмережа Фейсбук, там люди постійно жаліються на свій недопуск, недопривілейованість у системі мистецтва. Бо ця система побудована як велична вежа, у яку не всіх впустили всередину, і ті, кого не впустили, виливають фрустрацію як можуть. Але так чи інакше, вони біля неї труться і своє єдине життя на цій землі проводять за цим заняттям.
Вальдемар Татарчук: Звісно, не всі. Але ті, кого я запросив до участі в цій виставці, мають виставки. І це для них не якась велика цінність.
Нікіта Кадан: Це відносно – хтось зараз у бліндажі сидить. Хтось має свободу виїздити за кордон, монтувати свої виставки, бути присутнім на відкриттях. А хтось цієї свободи не має.
Вальдемар Татарчук: Це правда, також і на цю виставку не всі митці змогли приїхати. Про цю дистанцію та неможливість зустрічі якоюсь мірою говорить спільна робота з Денисом Панкратовим. Або картину "Числа", згідно з інструкціями художника Павла Ковача малюю я, бо автор не має такої можливості. Обидва служать у ЗСУ. Ярослав Футимський, який підготував для цієї виставки відеоперформанс, не зміг приїхати, бо перебуває в процесі рекрутингу.
Спільна робота з Жанною Кадировою показує, як я можу бути сприйнятий як іноземець тут, у центральній Україні. На виставці ми показуємо три паляниці, але моя зроблена з вапняку – "фейкова". Її було легко зробити, адже камінь м'який та легкий.
Кожна з цих спільних робіт була для мене винятковим досвідом і викликом. Я запросив до участі у виставці лише таких художників та художниць, які мені близькі як люди і чиє мистецтво для мене важливе. Те, що вони прийняли запрошення, є для мене великою підтримкою та доказом довіри.
Нікіта Кадан: Можливо, співпраця з тобою незвична, бо ти займаєш позицію гейт-кіпера.
Вальдемар Татарчук: Я не гейт-кіпер, я гейт-опенер (сміється).
Нікіта Кадан: Так працює брама, відкривання-закривання – взаємопов'язані процеси. Розмова часто обумовлена тим, на якій позиції стоять співрозмовники чи співрозмовниці. Іноді імітувати рівність в нерівних умовах є найгіршим. Натомість коли зараз твоє директорство закінчилося, ти опинився на спільному ґрунті, на рівні співрозмовника і колеги-художника.
Є розмови, в яких ми латентно ніби беремо участь, але у моменті вони не відбуваються, бо у співрозмовників об'єктивно надто різне соціальне, економічне, політичне підґрунтя. Ситому голодного не зрозуміти. А тут ти ніби перейшов межу, яка тебе звільнила як потенційного співрозмовника. Але ця межа також римується із українським кордоном. Свою першу й, водночас, пізню сольну виставку ти робиш в Україні – це жест із символічною вагою. Я кажу про це, бо мені б хотілося, щоб можливість входу в українське мистецтво була більш відкритою, враховуючи всю вимогливість такого кроку. Щоб це вирішувалося радше вірністю, аніж походженням.
***
Коментар до розмови Нікіти Кадана:
Розмова з Вальдеком велася українською. Він робив паузи, відшукуючи потрібне слово. Я уповільнювався, синхронізуючись. Десь мінялася інтонація, ніби утворюючи навколо акцентуйованих "сильних формулювань" невидимі лапки, пом'якшуючи іронією моменти загострення. Десь виринали натяки на ті чи інші обставини польського та українського життя. Все це тане у писаному тексті, розчиняється між літер.
Напевно, я вдячний Вальдекові за саму можливість цих загострень. Співіснувати з "Іншим" без них неможливо - якщо це дійсно інший, а не твоє власне відображення. Водночас у сьогоднішньому мистецтві неспівпадіння позицій та досвідів частіше буває захованим за професійно відпрацьованою фразеологією про "діалог-спільне-солідарність", аніж фактично проявленим. Роботи Вальдека відкривають проблеми, вони є "проблемними" самі по собі - і це дає можливість для віднайдення сенсу, раніш недоступного.
Ця розмова - про інтенцію. Про те, що привело Вальдека саме до цього кроку: на схід, під гупання ППО, у цілком неметафоричну темряву дніпровських блекаутів. І намір у розмові цій проявлений значно більшою мірою, ніж виставка-результат.
Також ми ледь торкнулися конкретних творів українських художниць та художників, яких Вальдек запросив до своїх "діалогів", дуже різних за формою. Як один з цих авторів я не відчув себе в праві оминути одних на користь інших, а повноцінна розмова про кожного й кожну вимагала б десятьох публікацій такого об'єму. До того ж розмова відбулася дещо поспіхом безпосередньо перед відкриттям, на яке випало близько години світла.
