Кава-брейк у палаючому замку. Про виставку "Все нормально))" у львівському Jam Factory Art Center
У львівському артцентрі Jam Factory після виставки на захист самотності відкрилася виставка спільнот. "Все нормально))" – проєкт, створений за результатами Конкурсу незалежних кураторських досліджень, який сам по собі є неочікуваною кураторською колаборацією.
Після обговорень журі можливість зробити виставку отримали одразу два кураторські дуети. Настя Хлестова й Антон Ткаченко, перемож(и)ці конкурсу, раніше – куратор(к)и простору "Гараж 127" у Харкові, запропонували проєкт про artist-run spaces, що спирався на їхній досвід роботи в Україні до 2024 року. Анастасія Шергіна й Ігор Тимощук з галереї "Товари з Європи" у Львові посіли третє місце з самоіронічною й суголосною моменту пропозицією, де формат самоорганізації artist-run назвався дослівним перекладом "художники бігають".
Результатом цієї співпраці стала виставка під знаком Пса, що п'є каву у жерлі пожежі – 25 ½ самоорганізованих ініціатив, дводенна асамблея з воркшопами, дискусіями і відкритим мікрофоном та вогняна сувенірна продукція.
Минуло трохи більше дванадцяти років від появи мему "This is fine". За цей час мем перетворився з дотепу на універсальну метафору. На чергове коло пішло й слово "дослідження", яке в International Art English давно стало безвідмовним означником майже будь-якої мистецької діяльності.
Цей текст крутиться орбітами виставки "Все нормально))", намагаючись зрозуміти, що нинішня репрезентація artist-run spaces говорить про момент, у якому вони опинилися.
Делеговане дослідження
Все нормально? Коли мова йде про систему мистецтва в Україні, всі знають, що ні. Та на постері виставки потрібно дивитися не на назву, а на вогонь, що огортає слова. Спільноти вигорають незалежно від того, чи організовуються в гаражі, кіоску чи на фабриці. Саме тому важливішим за сам факт вигорання стає питання, як говорити про цей вогонь.
Парадокс будь-якої виставки про самоорганізацію в артцентрі чи музеї – частина добре відомої дискусії про символічну владу в полі мистецтва. Що відбувається, коли практики, які виникли поза інституціями або навіть їм усупереч, стають об'єктом інституційної репрезентації?
Сам факт такої виставки змінює статус самоорганізації. Вона ризикує перетворитися з типу співпраці на об'єкт культурної політики, яку веде приймаюча інституція. Мистецьке поле функціонує за принципами взаємодоповнення й обміну – навіть якщо мова про Гераклітів вогонь конфронтації чи поглинання. Незалежні практики, які існували на периферії, отримують на таких виставках видимість та місце в історії сучасного мистецтва (щонайменше в архіві інституції). У свою чергу, інституція інкорпорує мову самоорганізації, включає її до власного репертуару – як знак горизонтальної політики та чутливості до сучасних художніх практик.
Мимоволі я згадую інший мем – майже ровесник "This Is Fine". У 2012 році футболіст львівських "Карпат" Михайло Кополовець сказав в інтерв'ю: "Таке чуство, шо Бог десь наказує нас за шось. І мені кажеться, я наверно знаю за шо, но я не можу вам сказати".
У Старому Заповіті відведено багато місця покаральному божественному вогню. Одного разу Бог покарав людей множинністю мов так, щоб вони більше не могли порозумітися і не стали спільнотою забудовників, здатною звести найбільший у світі хмарочос. Виставка "Все нормально))" облаштовує простір для іншої ситуації. Наче у перевернутій Вавилонській вежі, мистецькі об'єднання та інституції не перестають розуміти одне одного, а погоджуються одне з одним занадто легко. Таке собі покарання одноманітністю мови.
Артикулювати різницю між інституціями та самоорганізованими ініціативами тут не вдається. Категорії розрізнення чи то ще не сформовані, чи то втрачені у вогні овертаймів. В оглядах і відгуках на виставку можна прослідкувати, як ця тенденція до нерозрізнення зберігається. Наче на повільному вогні, середня соціально прийнятна температура підтримується тезами про те, що "врешті-решт, йдеться про одних і тих самих людей, які мають спільні зацікавленості", що "інституції дуже схожі на самоорганізації, бо й ті, й інші щось показують, і ті, й інші потребують менеджменту", "коли створюєш інституцію, ти ж також самоорганізовуєшся?" тощо.
Вигорання є спільним знаменником для усіх учасниць та учасників, хоча воно має різні причини, щойно до цього рівняння додаються влада і символічний капітал.
Якщо всі учасники системи описуються однією мовою, дослідження перестає розрізнювати і навпаки – узагальнює. На екскурсії виставкою кураторська група використовує це слово з уточненням: виставка є дослідницькою, але це "неакадемічне дослідження". Тут можна піти на крок далі: погляд на "Все нормально))" як на дослідницький проєкт залишає забагато запитань і не дає побачити її сильні сторони.
Не варто навіть починати запитувати, за якими критеріями сформовано коло учасників та учасниць або яким є дослідницький метод у цього проєкту. Ця виставка не прагне виробляти знання. Вона пропонує зустріч, знайомство та радше функціонує за логікою "делегованого перформансу", коли автор(ка) не виконує дію самостійно, а створює умови, за яких її здійснюють інші.
У "Все нормально))" делегованим стає саме дослідження: більша частина архіву формується відвідувач(к)ами під час роботи виставки. А обрані ініціативи репрезентують самих себе на визначеній площі виставкових залів та описують свою діяльність у заданій кураторською групою формі анкетування.
Експозиція "Все нормально))" вибудовує добросусідство різних ініціатив, поміщає їх у кастомізовані декорації. Найбільша з них – це декорація дослідження. Посеред великої зали артцентру розташована гігантська магнітна дошка з таймлайном, покликана втілити делеговане дослідження. Уже в перші дні на її металевій поверхні з'явилися назви, локації та хронології самоорганізованих просторів з усієї України, що за кількістю значно переважають можливості однієї виставки. Показово, що окремі комерційні галереї також внесли себе до цього архіву-в-розвитку. Категорія самоорганізації виявилася достатньо широкою, щоб охопити і їх.
Ця інтерактивна архітектурна форма повертає сумлінного відвідувача Jam Factory на кілька виставок назад, коли в цій самій залі був розташований інший об'єкт-образ єдності – інженерна самонесуча конструкція Леонардо. Тоді кураторки виставки "Структури взаємності" Катерина Ботанова, Ксенія Малих та Ілона Демченко писали про неї у своєму стейтменті: "...вона крихка та делікатна: заберімо лише один із цих елементів – і вся конструкція миттєво розсиплеться".
І "Структури взаємності", і "Все нормально))" – це виставки про те, як триматися (мовою інженерної метафори) у світі, що палає (мовою мему з Псом). У "Структурах взаємності" метафора починала домінувати над реальністю, яку прагнула описати. Адже український досвід взаємодії після 2022 року демонструє, як щоденно "з конструкції втрачаються елементи", утім, вона й надалі не розсипається. Стійкість виникає не з недоторканої цілісності, а зі здатності переживати втрати.
Так сталося, що сама структура взаємності на однойменній виставці потребувала зовнішньої підтримки, канатів, які утримували конструкцію. Ця деталь, хоча й суперечила первинному задуму, наблизила метафору до реальності, в якій сучасна Україна тримається не лише на внутрішніх зв'язках, а й на підтримці ззовні.
Магнітна дошка у "Все нормально))" не складається у фіналізовану форму. Це дає зрозуміти й характер всієї виставки. Кураторський колектив погоджується з незавершеністю структур, про які розповідає. Таймлайн, відданий відвідувачам та відвідувачкам, не репрезентує самоорганізацію, а поводиться як самоорганізація.
У відсутності художника
За кураторським задумом у крамниці Jam Factory можна придбати сірники та запальнички із зображенням полум'я, забрати його з собою. Але який саме вогонь продається як сувенір?
Філософ Майкл Мардер пропонує дивитися на вогонь як на вид політичної дії. Більш відомою залишається геополітика, але так само плідною – пірополітика. Мардер пише, що світло і тепло – це два різні прояви вогню, які нероздільно поєднані в ньому, але в модерному світі чимдалі розходяться. Світло робить речі видимими, несе знання, а тепло змушує відчути їхню присутність, збуджує й обпалює. У політиці тепло майже завжди небезпечне: підпал, революція, самоспалення, терор. У культурі воно теж має двоїсту природу. Може означати близькість і солідарність, а може підміняти собою критичне бачення, коли бажання бути разом виявляється сильнішим за бажання розрізняти.
Десь тут проходить межа виставки "Все нормально))". Вона значно переконливіша, коли виробляє тепло, аніж коли претендує на виробництво світла.
У промові на відкритті куратор Ігор Тимощук нагадував ключові максими самоорганізації в Україні: "Хочеш щось зробити добре, зроби це сам" і "Ініціатива карається". Нести світло і згорати. Кураторський колектив діє всупереч цим максимам: делегує дослідницьку частину роботи, але активізує спільний простір для репрезентації та зустрічей, де є місце енергії та ініціативі.
Складність проєкту не лише в тому, що artist-run spaces важко досліджувати. Велике питання: як їх експонувати? Як говорити про самоорганізовані простори через виставку, якщо їхній головний медіум – не твори мистецтва, а стосунки та розділена праця? Виставка здатна показати окремі роботи, архівні матеріали, дорогі місцю кольори і види з вікна, але не спосіб співіснування, який і є сенсом цих ініціатив. Лише уважні глядачка й глядач можуть побачити, як об'єкти стають стосунками.
У 2010 році МоМА зіткнувся з проблемою, схожою на ту, що постає перед виставкою про самоорганізацію. Під час підготовки ретроспективи Марини Абрамович виникло питання: як показувати перформанс у музеї? Документація чи реквізит не могли замінити саму дію. Однією з відповідей стали реперформанси, а центральним перформансом виставки – 736-годинний "У присутності художниці". Абрамович щодня сиділа в атріумі музею, зустрічаючись поглядами віч-на-віч із відвідувач(к)ами.
Без дійових осіб та включеного глядацтва "Все нормально))" залишається реквізитом самоорганізації. Тут дії приховані за експонатами, декораціями, текстами, реліквіями локальних спільнот. Та найважливіше стається на берегах експозиції – під час асамблеї та зустрічей людей, які створюють та підтримують самоорганізовані простори у своїх містах чи за їхніми межами. Цей шлях можна продовжувати далі, рухаючись за ініціативами до місць їхнього постійного чи тимчасового перебування.
Закономірно й те, що у виставці, де на стінах можна побачити написи "Хто витіснений. Хто виключений", відчутна й зворотна інерція відсутності. Її помічають не лише ті artist-run spaces, що перебувають за межами кураторського відбору, а й ті, що могли тут опинитися, але заявили про відмову від участі.
Співкуратор "Міжкімнатного простору" Денис П. написав: "Я, Денис П., не бачу своєї участі в цій виставці через те, що вважаю неправильним делегувати владу обирати й репрезентувати мистецькі простори і спільноти в Україні чоловіку, який два роки тому перетнув кордон, користуючись привілеєм діяча культури, й не повернувся". Цей текст розміщений у виставці кілька разів: у роздаткових матеріалах з описом та мапою проєкту, в підписах до відсутнього відеоінтерв'ю з "Міжкімнатним простором" та на чотирьох екранах, де фрагменти відео могли бути трансльовані. Його також читала зі сцени кураторка Анастасія Шергіна.
У стосунках інституції та самоорганізованих ініціатив це важливий маркер: чи показує виставка конфлікти, провали, конкуренцію та розпади самоорганізацій, чи переважно святкує їхнє існування? Який баланс між критикою і святкуванням? Як взагалі проявляє себе інституція? Денис П. запалює іскру чи потрапляє в місце контрольованої пожежі? Багато в чому це залежить від дискусії, що відбудеться або ні в межах цієї виставки.
Буде перебільшенням сказати, що "Все нормально))" розкриває всю складність умов існування самоорганізованих ініціатив в Україні. У кураторському тексті вони називаються "базовим режимом існування сучасного українського мистецького середовища". Але в порівнянні зі схожими проєктами можна побачити переваги цієї виставки.
Майже одночасно з "Все нормально))" в київському PinchukArtCentre відкрилася маленька виставка "Самозайняті". Роботи художниць та художників експоновані тут на сходових клітках, на дверях, у технічних зонах, і ці не-місця концептуально обґрунтовані у вступному тексті: "Цей проєкт не має власного залу, він підкреслює свободу, незахищеність молодих ми_сткинь та важливість їхньої видимості".
У цьому рішенні є щось маніпулятивне, притаманне інституції, що має значну символічну владу. Незахищеність тут перестає бути умовою, яку інституція могла б компенсувати, і стає кураторським методом. Замість того щоб надати місце, проєкт романтизує його відсутність. Замість підтримки пропонується святкування свободи на умовах існуючої нерівності.
Інтенсивність опікунства в сьогоднішньому PAC згладжує межі між артцентром і його контекстом. Раніше з його дверей художні проєкти виходили на подвір'я та на Бесарабський ринок. Тепер ринкові сценарії проникли всередину, навіть під маркуванням "самоорганізації". Так робота Володимира Прилуцького, яка працює з контекстом сусідства PAC з рестораном Dubai, оточена спорожнілими полицями книжкового магазину, гардеробом, стіною для голосування наліпками "Залиш своє враження від відвідування" та кав'ярнею самообслуговування, роботу якої "заблоковано торговим автоматом", що "решти не видає".
Якби Пес хотів попити кави на цій виставці, осмислити усі спрямовані на нього звернення, що ними рясніє артцентр, він би, ймовірно, спіймав дофамінове вигорання.
Навпаки, те, що відбулося після відкриття "Все нормально))", відкриває одну з можливостей святкування без розчинення агентності – вечірка на спорожнілому ринку, місці, яке чекає на чергову девелоперську фантазію і одного дня може стати фундаментом ЖК. На кілька годин воно перетворилося на свято різних спільнот, для яких знайшлося чимало місця – на руїнах, які ще не стали капіталістичним активом.
Можливо, саме в цьому і полягає головний результат "Все нормально))". У тимчасовому відновленні зв'язків між агент(к)ами мистецького поля, які ще готові віддавати свій час й енергію межовим просторам. Які відчувають, що іншого сценарію може й не бути: потрібно віддати "все", щоб хоча б ненадовго залишалося "нормально))".
