Війна – це не тло. На захист героя в українському кіно

Коли читаєш новини про нові українські фільми – складається враження, що тепер усе в них відбувається "на тлі війни". На цьому тлі щось/когось кохають, шукають себе, переживають, працюють…

Але хотілося би донести, що війна – це не тло. Це десятки тисяч людей, які ухвалюють рішення, діють, зростають, гинуть, навчаються, рятують, вибирають…

Війна – це не задній план, це сама реальність, у якій формується людина дії. В якій життя відбувається.

Натомість більшість історій нинішнього українського кіно – про пасивний досвід цивільного героя. Життя, яке "йде собі", герой, який просто спостерігає. Нуль рішень. Нуль вибору. Нуль зусиль.

Кіно перетворюється на медитацію про зламаний комфорт або нереалізовані амбіції – і не створює нової культури дії. Вибачте.

Герой реагує, а не ініціює. Він застрягає у травмі, замість вийти з неї через рішення.

Цивільний погляд – найзручніший для авторів. Пояснювати тут не треба – він безпечний.

Додався страх перед героїзмом. Після радянського пафосу всі бояться про героя, щоб фільми не виглядалии пропагандистськими. Тому війна і лишається в кадрі у форматі "тла".

І ще одне. Мала кількість сценаристів справді розуміє війну як систему дій, а не як фон для особистих драм.

Бо свою особисту драму вже пережито, осмислено, і можна про неї розповісти.

А от інша реальність, реальність війни – досі далека, складна, велика. Тому й знову "тло війни".

Чи має право на життя кіно не про війну?

Звичайно. Я б із задоволенням подивилася фільм "Ти –космос"...

Маргарита Бурковська, акторка, військовослужбовиця у 3-му армійському корпусі, спеціально для УП.Життя.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.