"Студентка – проблема чи причина університету?": про владу в мистецькій освіті і студентів у центрі системи
За розташуванням парт в класі можна зробити висновки про освітню систему закладу. Архітектура освітнього простору відображає його логіку. Памʼятаєте, як у школах парти стоять рядами, направлені в бік вчителя (чи навіть Вчителя), носія сакрального знання.
В "Наглядати і карати" Мішель Фуко описує, як французька школа 18 сторіччя копіювала методи контролю в'язниць, армійських казарм та лікарень з метою формування відчуття максимального контролю над тілом і свідомістю. Абʼюзивна влада прагне ідеального дисциплінованого тіла, готового до виконання завдань через муштру, нагляд і просторову організацію.
***
У 2020 році я випустилася з КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, де 4 роки вчилася на акторку драматичного театру. А цього року за підтримки програми Фулбрайт розпочала навчання на магістратурі за програмою перформативних студій в New York University Tisch School of the Arts.
NYU Tisch – один з найпрестижніших мистецьких навчальних закладів світу. Тут вчилися Мартін Скорсезе, Хлої Чжао, Чарлі Кауфман, Тімоті Шаламе і навіть трохи Леді Гага.
Саме тут, вперше у світі (як би пафосно не звучало), департамент перформативних студій був заснований у 1985 році ключовим теоретиком перформансу – Річардом Шехнером. Звідси почали формуватися академічні силабуси перформативних студій інших університетів Штатів і Європи.
***
Програма перформативних студій — це глибоко теоретична програма для мультидисциплінарних митців і дослідників мистецтва. Найчастіше вона збирає тих, хто займається письмом, театром, танцем, музикою, культурним менеджментом тощо. Через читання і аналіз текстів у сфері мистецтва і політики, культурології, колоніальних студій програма дає можливість глибоко і багатошарово дивитися на мистецтво в контексті соціально-політичних процесів, у які воно вписане.
***
В риториці нашої вищої школи часто артикулюється нестача на рівні фінансування. Мовляв, от були б у нас кошти – все було б інакше. Справжні причини, на мою думку, вкорінені глибше. І хоча навчання в NYU справді дуже дороге (один академічний рік коштує в 35 разів дорожче, аніж у КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого), основною якісною відмінністю освіти тут, в NYU, я вважаю реалізовану цінність студентоцентричності.
***
Гуляючи університетом у перший день, я помітила, як мені лячно так просто безцільно ходити, як перед кожним поворотом я трохи стискаюся і зменшуюся, ніби очікуючи, що мене "насварять" за блукання університетом у час, коли немає занять.
А потім я дізналася, що і будівля університету, і бібліотека відкриті цілодобово. Двері в університет і в бібліотеку не зачиняються, і всі, хто має університетський ID, мають доступ до будівлі 24/7.
Студентський ID дає і повний доступ до ресурсів бібліотеки з детальною інструкцією, як ним користуватися. Процес автоматизований і автономізований. Я не потребую присутності спеціаліст_ки для того, щоб отримати доступ до будь-якого матеріалу, хоча і маю контакт бібліотекаря, до якого_якої можна звернутися за допомогою.
Це не є ознакою реалізованого права на доступність освіти, бо американська освіта не є доступною насамперед фінансово, але з моменту отримання університетського ID студенти отримують доступ до всіх ресурсів у межах освітнього закладу.
***
Памʼятаю, як вступивши у 2016 році на акторський факультет у КНУ Карпенка-Карого, ми, студенти-першокурсники, зайшли в аудиторію, в якій був зірваний лінолеум, а з підлоги стирчали цвяхи. Наш курс написав заяву на імʼя ректора з проханням закупити для нашої аудиторії лінолеум, щоб ми могли комфортно і безпечно займатися. Я досі живо пам'ятаю, як уважно вислухавши мене, проректорка з адміністративно-господарської роботи розсміялася і сказала: "Дєточка, ти шутіш?".
Студентоцентричність — це реалізована практикою цінність. Вона не відкривається як новий ачівмент у грі після появи в кошторисі певної суми. Студентоцентричність не виникає в момент, коли університет нарешті виплатить борги — закупить необхідне обладнання, підвищить зарплати, добудує корпус на ЯрВалу. Студентоцентричність починається в культурі, де адміністративно-викладацький склад встановлює правило, за яким основна цінність університету – це студент_ка. Студентоцентричність – це спільне розуміння, що присутність в університеті студента_тки — це не проблема університету, а причина.
***
Нечіткість кордонів між особистим і професійним, притаманна мистецтву, часто призводить до абʼюзу влади в творчих навчальних закладах. У системі майстерень один викладач має необмежене право автономно формувати навчальну логіку 4-річного курсу. Правила встановлюються одноосібно, а навчальні години мають випробовувати самовідданість і жертовність, які прирівнюються до таланту. Структура майстерень формує середовище, де майстер-викладач, обмежений лише власним трактуванням дозволеного, має владу над всіма можливими діями — від встановлення естетичної догми до зґвалтування студенток.
Минуло 1,5 роки з моменту оприлюднення звинувачень проти ексвикладача Андрія Білоуса, а структурно університет Карпенка-Карого не зазнав жодних змін. Студенти_ки в університеті — це проблема університету чи причина університету? Як мала б проявитися студентоцентричність за півтора роки після такого звинувачення?
***
У перші дні навчання в Карпенка-Карого викладачка поставила завдання проявляти сексуальну енергію, пояснивши, що це вправа стародавніх ацтеків, яка допомагала, за легендами, виліковувати хворих. Нічого не розуміючи, 17-річні ми з перемінним ентузіазмом виконували сексуальні фрикції зі стільцями під зосередженим поглядом викладачки.
Під час активної фази публікацій звинувачень у харасменті працівниця адміністрації університету публічно звинуватила студенток у їхньому "провокуючому" вигляді. А я пригадую обовʼязкові програмні "етюди на роздягання" на першому курсі навчання, які безпосередньо і були тим, чим називалися. Без уважних розмов про специфіку фізичного тіла, його політичність та особливу матеріальність присутності, яку тіло формує на сцені, оголеність на сцені є не мистецьким актом, а "етюдом на роздягання". В кращому разі – поганим досвідом, у гіршому – травмуючою подією.
***
Перед початком навчання в NYU всі студенти зобовʼязані пройти курс на тему протидії неправомірним сексуальним діям. Де чітко окреслено межі належної і неналежної поведінки між викладачами та студентами, надано всі контакти для звернень, запропоновано покрокову інструкцію із забезпечення безпеки у різноманітних сценаріях — від отримання пізніх повідомлень від викладачів до пʼяних вечірок з однокурсниками.
Двері в усі кабінети завжди відкриті, і професори ніколи не залишаються наодинці з студентами_ками сам на сам.
Це лише кілька прикладів своєрідної системи стримувань і противаг, організації процесу з урахуванням можливого абʼюзу влади (хіба не будь-яка влада завжди прагне тотального контролю) і побудови системи стримування потенційного перетину кордонів.
Що це за знання, яке можна передати тільки інтимно, що це за знання, яке боїться сторонніх поглядів?
Чи означає студентоцентричність презумпцію довіри до студентів — питання риторичне. Я часто згадую конституційно закріплене право на освіту з одного боку, правовий характер договору про надання освітніх послуг між університетом і студент_ками. Чи вважають себе працівники університету надавачами послуг? Чи може студент_ка вимагати належну якість наданих освітніх послуг? Які має механізми впливу на це? Це ще кілька риторичних питань.
***
Архітектура навчання в театральних університетах визначає культуру всього театрального середовища. Театри, зокрема, відображають існуючу логіку побудови взаємин та утверджують її через репрезентацію буття, яку перформують на своїх сценах.
Нґуґі ва Тхіонґо, кенійський письменник, драматург і теоретик культури, у своєму есеї "The Politics of Performance Space" ("Політика перформативного простору") пише: "Перформанс — це репрезентація буття. Спільнота вивчає і передає свої моральні коди і естетичні судження через історії, танці, театр, ритуали, музику, ігри та спорт."
У такому погляді робота над структурними змінами мистецьких університетів країни — це не нішеве питання кількох тисяч студентів, а нагальна проблема машини, яка виховує професіоналів мистецтва, що задають тон культурній логіці, цінностям та політичній самосвідомості спільноти. Задають тон нашої поведінки, бачення самих себе, бачення одне одного. Задають тон нам.
Юлія Ліннік, акторка та театральна діячка, спеціально для УП.Культура.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.
