Українська правда

"Працюємо як живі кінокамери": як німецький художник Пауль Мацейовський возить німецьких митців у воєнний Київ

-

Пауль Антон Мацейовський – німецький художник, випускник Дюссельдорфської академії мистецтв, де навчався під керівництвом живописця Йорґа Іммендорффа та художника Пітера Дойга. Працювати в Україні він розпочав у 2016 році: від малюнків тушшю та аквареллю в Києві й резиденції у Костянтинівці – до сюрреалістичних воєнних офортів та серій портретів-інтерв'ю з натури.

У своїй художній практиці Пауль досліджує життя на межі двох суспільств – німецького та українського. Уже кілька років він організовує в Україні низову резиденцію, головна ідея якої – привозити німецьких митців і створювати робочі дуети з українцями безпосередньо на місці. Фіксуючи тутешню реальність через численні скетчі та акварелі, він перетворює живий досвід занурення в українські будні на спільні проєкти й виставки.

Спеціально для УП.Культура Марія Степанюк поспілкувалася з Паулем Антоном Мацейовським про портрети-інтерв'ю з натури, спільну резиденцію Spiegelhand для українських і німецьких митців, заборону на західні кліше та те, як живий діалог змінює уявлення європейців про Україну.

Через три дні в Києві я сказав: "Я хочу тут жити"

Уперше Пауль Антон Мацейовський приїхав до Києва у 2016 році на три місяці. Німецький художник закохався в місто і відтоді часто повертався до української столиці.

"Коли я вперше приїхав до Києва у 2016 році, уже через три дні сказав: "Я хочу тут жити". Я справді полюбив це місце", – пригадує митець. "Дехто каже, що через війну всі стали солідарними одне з одним, і це правда. Але саме суспільство, я вважаю, залишилося тим самим – сповненим великої поваги".

Спостерігаючи за українським ритмом життя, Пауль відзначає різницю у внутрішній зібраності людей в Україні та Німеччині. Він зауважує, що жителі Німеччини легше "втрачають самоконтроль" і вигорають від повсякденних навантажень, тоді як українці демонструють вражаючу самодисципліну навіть у найважчих обставинах.

"Я дійсно навчився від своїх друзів-художників та людей з інституцій, як працювати. Вони працюють по 10 годин: уранці займаються маркетингом, потім ідуть у студію, а вечорами роблять бухгалтерію. Тоді як німці часто кажуть: "Це занадто для мене, у мене забагато стресу". Це важче життя, але це викликає у мене велику повагу до людей", – ділиться Пауль.

Досвід занурення в українське життя став для Мацейовського також важливою мотивацією, аби залучати німецьких колег до поїздок в Україну

Фото надані Паулем Антоном Мацейовським

"Я хотів привезти сюди німців, щоб вони також вийшли за межі нашого суспільства й подивилися на нього збоку", – додає він.

Коли людей малюють, вони відкриваються

Формування Пауля як художника відбувалося під впливом двох сильних шкіл: він навчався живопису у Пітера Дойга та Йорґа Іммендорффа – одного з ключових політичних митців Німеччини 80-х років.

"Я навчався живопису в Пітера Дойга – він великий художник-живописець. Він живе на Карибах і малює свої карибські картини. А також у Йорга Іммендорффа, який був одним із великих наївних політичних живописців і учнем Йозефа Бойса. Він поєднав живопис і політичний активізм у цікавий психологічний спосіб. Це дуже наївний та театральний живопис", – говорить Пауль.

Проте ключовий поворот у його художньому методі стався через вимушені обставини: близько 13 років тому Пауль зазнав важкого отруєння, через яке більше не міг працювати в класичній майстерні з хімікатами й олійними фарбами.

"У мене сталося отруєння, і відтоді мої органи не працюють належним чином із токсинами, – відверто зізнається митець. – Я довго пролежав у лікарні, не міг бути звичайним художником, бо мені ставало зле від скипидару. Мені довелося знайти спосіб малювати без перебування в студії. І саме тому у 2016 році я поїхав до України й почав просто малювати в дорозі – мені потрібно було багато бути на свіжому повітрі".

Так з'явився його метод портретів-інтерв'ю з натури. Малюючи військових, цивільних чи іноземців аквареллю, Пауль створює камерний простір для відвертої розмови.

"Коли людей малюють, вони дуже відкриваються. Якщо людей знімають на відео, це інакше. А якщо ти малюєш аквареллю, це не сприймається як щось загрозливе. Усі просто розслаблені й говорять дуже вільно. Я роблю ці портрети з натури, розмовляю з людьми, а потім записую те, що вони кажуть", – пояснює художник.

Фото надані Паулем Антоном Мацейовським

Окрім портретної серії, досвід перебування в Україні взимку під час блекаутів втілився у серії графічних малюнків тушшю, зроблених у Дніпрі та на Подолі в Києві.

"Минулої зими я зробив серію малюнків тушшю про темряву, холод і будинки. Ми весь час були у квартирі в Дніпрі й малювали. Я хотів зафіксувати цю темряву й простір уяви, який ти відчуваєш у темному місті, коли о четвертій годині вже темно й немає світла. Реальність і фантазія вночі так сильно змішуються: ти прокидаєшся від вибухів, тобі сняться дивні сни про дрони чи самознищення, а потім з'являється це світло – магічний момент, коли повертається електроенергія", – каже художник.

"Ви не самі": низова резиденція Spiegelhand

Ідея створення власної резиденції визріла у Пауля ще з досвіду спільних проєктів від Гете-Інституту (Goethe-Institut), у яких він брав участь у Костянтинівці у 2018–2019 роках. З початком повномасштабної війни художник усвідомив: потрібно діяти негайно, аби українська культура не опинилася у вимушеному екзилі.

"Коли почалася війна, я подумав: зараз усі поїдуть, культура піде у вигнання. І вирішив, що саме час створити програму, але не просто як інституційний проєкт, а привезти живописців і скульпторів безпосередньо до Києва. Сказати своїми діями: ми приїжджаємо до вас зараз, ми працюємо з вами й робимо внесок у ваше суспільство", – пригадує Пауль.

Перформанс художниць Наталії Лісової та Мір'ям Паяковскі
Фото надані Паулем Антоном Мацейовським

Так з'явилася низова ініціатива Spiegelhand ["Відзеркалена рука" – прим. ред.]. На відміну від звичних західних програм, фокус зробили не на концептуалізмі чи журналістських дослідженнях, а на класичних медіа – живописі, скульптурі та лендарті. Головний принцип – об'єднання німецьких та українських митців у рівноправні робочі пари безпосередньо на місці.

"Концепція полягає не в концептуальному мистецтві, фотографії чи журналістиці, а в речах, які є дивними для іноземців – коли до країни, де йде війна, приїжджають люди, які звикли працювати в студіях, – пояснює художник. "Це щось на зразок Кете Кольвіц, Отто Дікса чи Ґойї – митців, які робили мистецтво не просто про війну чи кризу".

Оскільки Spiegelhand – це низова ініціатива, а не велика інституція, весь менеджмент, оренду майстерень і пошук коштів Пауль бере на себе. Щороку йому доводиться починати з нуля: подавати заявки на стипендії, чекати по кілька місяців на рішення й планувати проєкт ще до того, як з'являться гроші.

"Я залучаю близько €10 тис. на рік для цієї резиденції, щоб художники могли працювати в Україні, – розповідає Пауль. "Це не надто багато, але й не нічого. До того ж, дедлайни різних стипендій не збігаються, а 50% німців можуть злякатися в останній момент і сказати: "Вибач, я не можу приїхати". І коли щось трапляється, це тільки моя відповідальність – великі інституції не хочуть її брати".

Інсталяція Анни Мірбах в Інституті Автоматики 2024 року, за участю Ігоря Сєлємєнєва
Фото надані Паулем Антоном Мацейовським

Додають складнощів і воєнні форс-мажори: в один із сезонів у будівлю "Інституту Автоматика", де базувалася резиденція, влучила ракета й зірвала дах. Тоді всі залучені кошти Пауль спрямував на підтримку 18 українських художників, а всю програму довелося переплановувати на ходу.

Внутрішній процес резиденції має свій чіткий адаптаційний ритм. Спочатку іноземні художники переживають своєрідне потрясіння від занурення у воєнний контекст, але згодом цей виклик трансформується у продуктивну творчу енергію.

Відкриття виставки в галереї Кузня
Фото надані Паулем Антоном Мацейовським

Перші два тижні за правилом Пауля йдуть на адаптацію тіла до нового простору, після чого починається спільна інтенсивна праця, яка переростає у здорову конкуренцію та виставки в київських галереях "Кузня" та Imagine Point.

"Зазвичай перше, що відбувається: люди знайомляться, вони спантеличені, бояться війни, і перші два тижні – це моє правило – вони можуть робити все, що хочуть. Моя теорія полягає в тому, щоб тіло дійсно прокинулося й відчуло, що ти в новому місці. На це потрібно два тижні", – додає митець.

Для багатьох іноземних учасників ця поїздка стає моментом глибокої людської солідарності.

"Один із учасників, художник курдського походження Рахель Губарі, воював у горах Курдистану проти ІДІЛ, – ділиться Пауль. "Він казав мені: "Коли я був на війні у Курдистані, я так хотів, щоб іноземці приїхали до нас, бо ми були абсолютно самі". І він приїхав в Україну саме для того, щоб сказати українським митцям: "Ви не самі".

Співтворчість на рівних замість "мистецького туризму"

На переконання Пауля, західне сприйняття України досі формується під впливом стереотипів часів Холодної війни, коли у європейській системі освіти провели умовну лінію між Заходом і Сходом. Замість живої та складної культури європейці часто бачать лише звичні кліше чи суцільний новинний негатив.

"ЗМІ фокусуються лише на негативі: показують "ой, бідні українці, це так жахливо". Але справжня емпатія народжується тоді, коли люди приїздять особисто і усвідомлюють: "Вау, у вас дивовижна культура, у вас вирує стільки всього!". Тоді виникає зв'язок на рівних засадах, а не погляд зверхньо", – пояснює митець.

У межах резиденції Spiegelhand художник принципово виступає проти поверхневого "мистецького туризму", коли іноземці приїздять на кілька днів із готовими шаблонами про війну чи деколонізацію.

Український художник Максим Мазур та німецька мисткиня Єва Нейдлінгер під час спільної роботи
Фото надані Паулем Антоном Мацейовським

За задумом Пауля, мистецька ідея має народжуватися з живого діалогу з українськими колегами та власного досвіду перебування на місці, а не копіювати заголовки медіа.

"Наші тіла як художників фіксують оточення, і ми працюємо як живі кінокамери. У моїй програмі заборонено реалізовувати готові західні штампи, коли хтось приїздить на п'ять днів, щось швидко ліпить про генератори чи сирени й везе робити собі кар'єру в Німеччині. Проєкт має народжуватися зі спілкування", – ділиться Пауль.

Окрім літніх колаборацій у Києві, Пауль постійно шукає формати, які допоможуть українським митцям перепочити від війни та попрацювати в Німеччині, – від місячних зимових стипендій до взаємного обміну житлом і майстернями. Потрапити на його програму українці можуть через відкритий конкурс.

"Щороку на початку року я шукаю стипендіальні кошти на весь сезон, а щойно гроші є – оголошую відкритий конкурс на Instagram-сторінці Spiegelhand Residenza. Узимку я хотів би зробити програму в Німеччині десь для десяти українських художників, щоб вони могли приїхати на місяць і трохи перепочити від цієї ситуації. Або ж організувати обмін квартирами: німецький митець їде працювати до українського колеги, а той натомість переїздить у його житло в Німеччині", – пояснює Пауль.

Попри те, що такий андерграундний досвід змінює кожного учасника, сам Мацейовський більше не вмовляє німецьких колег їхати в Україну. Через постійну небезпеку обстрілів і психологічне навантаження він закликає підходити до цього рішення максимально тверезо й відповідально.

"Усвідом, що це серйозний крок, а не гра і не спосіб додати рядок у резюме, – підсумовує художник. "Поговори з батьками, з друзями, запитай себе "навіщо?" і тоді ухвалюй власне рішення".