Світлі плями посеред "Темних ночей": як минув Талліннський кінофестиваль
Цього року Tallinn Black Nights Film Festival або естонською Pimedate Ööde filmifestival (PÖFF), один з 14-ти фестивалів класу А, проходив з максимальною увагою до української кінематографії – організатори включили у програму український блок, а поруч з самою назвою фестивалю додали мотто "Standing with Ukraine", нагадавши про ідейну позицію Естонії на 4-й рік повномасштабної російсько-української війни.
Спеціально для УП. Культура кінооглядач Ярослав Підгора-Гвяздовський розповідає, як минув фестиваль і яким було місце війни та України в програмі та обговореннях.
Слідом за жовтневим Варшавським кінофестивалем, ще одним у переліку найбільших і найвизначніших фестивалів світу, Талліннський в листопаді взяв у свій фокус українське кіно, надаючи йому професійний і політичний притулок. Всебічна увага до України нагадала і про нещодавній корупційний скандал: з одного боку, фестиваль був насичений нашим кіно і нашими кінематографістами, а з іншого – і відвідувачі, і учасники обговорювали "Міндіч-гейт". На щастя, кіно перетягло канат уваги на свій бік.
79 країн надали фестивалю 527-м повно- і короткометражних фільмів, показаних між 7-м і 23-м листопада. Більше десятка з них мали або українське походження, або українські теми в основі сюжету. Цьогоріч Держкіно виступили співініціатором української програми, яку на фестивалі представляв його очільник Андрій Осіпов.
Очікувано, левова частка тем українських стрічок – про нашу війну, яка десь показана прямо, а десь проглядається як наслідок. Це стосується не лише українського блоку, але й інших конкурсів, де були українці. У документальній програмі Doc@PÖFF International Competition україно-французький фільм "Одного дня я хочу бачити тебе щасливою" представляла киянка Марина Нікольчева, яка у стрічці розповідає про життя молодої київської сім'ї, яке розділяє війна; в "балтійській" програмі Doc@PÖFF Baltic Competition російський опозиційний режисер Віталій Манський представив латвійсько-чесько-український "Час підльоту" про життя рідного для режисера Львова, який перетворився на тилове місто після вторгення.
З війною працювали і неукраїнські режисери. Наприклад, естонка Катріна Лехізме представила естонський фільм "Загублені зірки гороскопа", у якому оповідь торкається українських дітей, які втекли до Естонії та намагаються отямитися від страху і болю вторгнення.
Війна є навіть в анімаційних короткометражних фільмах: "Поза часом" (Японія, США, Україна) Нети Метлух і "Київському торті" (Естонія, Україна) Микити Лиськова. Тотальність війни – наша єдина реальність, єдина тема, видима для міжнародної публіки, єдина тема для документальних стрічок. У програму Best of Docs естонці включили аж 4 українські повнометражні документальні фільми – усі, звісно, про війну.
Зрозуміло, вони не однакові, адже показують впливи війни на людей та землю, стосунки і час. "Куба і Аляска" Єгора Трояновського стосується жіночої участі у бойових діях на прикладі історії двох подруг-парамедикинь. "Стрічка часу" Катерини Горностай – школярів, чиї найбільш невинні і ніжні роки війна просто зламала, чи принаймні пошматувала. "Дівія" Дмитра Грешка розповідає про територію, яка, внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС, зазнала екологічної катастрофи. І, нарешті, "2000 метрів до Андріївки" Мстислава Чернова – центральна картина українців про війну, ставить глядача перед обличчям бою, відкриваючи увесь його жах.
Зараз у словах естонців та загалом настроях європейців відчувається втома від цієї теми, хоча війни немає ні в Естонії, ні в Європі.
Віталій Манський у коментарі для УП Культура прокоментував: "Звісно, "втома" – це спрощення. Гама почуттів людей на 4-й рій війни більш об'ємна. [...] не можна не відзначити розчарування від торжества очевидного зла і безпорадності добра. Через це людям стає усе болючіше дивитися в цей бік і занурюватися в глибокий, киплячий простір емоцій". На думку режисера, документальне кіно, на відміну від новинних медіа, залучає глядачів і "знімає шкіру – робить тебе більш чутливим", тому глядачі тепер більш схильні зберегти себе від важкого досвіду.
Втім, кіно може стати і засобом для об'єднання – навіть у спільності болю, який кіно здатне викликати. Ініціатива, створена разом Талліннським кінофестивалем і Державним агентством України з питань кіно – це всезагальний клич про те, що ми всі в одному човні, про євроінтеграцію і співпрацю, про Європу з Україною і Україну в Європі.
Тут тобі й українська ретроспектива з центральним фільмом "2000 метрів до Андріївки" Мстислава Чернова, і проєкт "Жовто-блакитні метелики" на підтримку українських дітей, депортованих або переміщених російськими агресорами, і проєкти на пітчингу Індустріальної платформи Works in Progress – "Співають коники у житі" від компанії Fresh Production Group і "Мрії Кіри" від компанії Good Morning Films. Все разом втілює одну благородну та водночас і бізнесову мету – допомоги українській кіноіндустрії. В умовах війни така допомога є безцінною.
З боку Естонії, і особисто директорки фестивалю Тіни Локк та Першої Леді Естонії Сір'є Каріс, допомога відіграє роль культурної та оптимістично-прагматичної місії, адже якщо Україні вдасться залучити до своїх фільмів та проєктів інвесторів, від цього виграє й сама Естонія – хоч і маленька, але дуже активна на кінематографічному просторі Європи країна. І фестиваль, його розмах цілком очевидно це засвідчують.
Тривалість фестивалю в 16 днів – шалений відтинок (цього року, до прикладу, київська "Молодість" мала лише 9 фестивальних днів, а Одеський кінофестиваль – 10). Фестиваль проходив у двох (!) містах – Таллінні і Тарту, а фільми показувалися загалом у 8 кінотеатрах. На презентаціях та всюди в місті можна було побачити світових зірок кіно – британців Джеймса Макевоя ("Люди Ікс") та Саймона Пеґґа ("Місія нездійсненна"), іспанку Марібель Верду ("Білосніжка"), іранку Голшіфте Фарахані ("Патерсон") чи австралійську режисерку Джессіку Гауснер ("Лурд").
А з-поміж них цілком комфортно себе почували на фестивалі українці – в Таллінні цьогоріч можна було побачити режисера та оскарівського лауреата Мстислава Чернова, чий новий повнометражний документальний фільм знову висунутий на здобуття премії Американської кіноакадемії, а також голів Українських кінокомісій, серед яких була і Ольга Новікова, очільниця Маріупольської кінокомісії. Її присутність була символічною не лише через трагічну долю Маріуполя, але й через особисту історію – син Ольги, солдат ЗСУ, потрапив до полону, але повернувся живим після обміну.
Утім, окрім війни, Україна у Таллінні порушували й інші теми. Анастасія Амелічева, учасниця команди проєкту "Співають коники у житі", в коментарі для УП Культура відзначила надихаючу підтримку європейської кіноспільноти: "Після презентації проєкту кілька днів люди, запам'ятавши нас, підходили і дякували – за хоробрість говорити про тему Голодомору". Крім того, за словами Амелічевої, українські проєкти пітчингу на фоні проєктів інших країн, вирізнялися більшою підготовою та впевненістю. "Тому, що кожний пітч на міжнародному фестивалі є для українців цінним і важливим".
Чи сильно зіпсував реноме України корупційний скандал "Міндіч-гейт"? На фестивалі його, здається, обговорювали всі – від звичайних глядачів до самих кінематографістів, причому, як українських, так і міжнародних. Віталій Манський описав загальні емоції від скандалу так: "Було відчуття, ніби близька людина, літературно кажучи, випила зайвого і сіла в калюжу.
Всі ніби й розуміють, що з людиною може статися така от незручність, а ти ставишся до неї із співчуттям і великою симпатією, але все одно неприємність від такої ганьби, на рівні емоцій, дуже велика...
Втім, я вважаю, що підтримка України продовжиться, бо аномальні прояви виходу України з тенет пострадянського досвіду – невід'ємна частина державницької перебудови".
Можна сказати, що українське кіно в Естонії створило той позитив, який Україна конче потребує принаймні останні 4 роки, намагаючись отримати допомогу від Європи, якщо вже не ділом, то хоча б словом. Втім, нинішній Талліннський кінофестиваль показав, що не тільки слово маємо в підтримку.
