"Наша команда збиралася, як мозаїка": історія появи незалежного мистецького об’єднання "Затирка"
"Затирці" виповнився рік. Життя звело молодих художниць не випадково, а з місією розвивати технічно складне та вимогливе мистецтво – мозаїку. З їхніх рук "виклалися" твори, які нині можемо спостерігати у різних куточках країни: мозаїка з мотивами трипільської культури для ТЦ OBRIY Trypil в Українці, репліка маріупольської мозаїки "Боривітер" для Ukraine WOW, мозаїка з червонокнижними тваринами і рослинами Карпат для ТЦ у селі Татарів Івано-Франківської області та інші.
"Українська правда" теж має спільну історію із героями цього матеріалу. Саме вони стали авторами мозаїки з Дон Кіхотом – логотипом УП, який нині розміщено на вул. Великій Васильківській 67/7, а у свій час Георгій Гонгадзе обрав символом новоствореного інтернет-видання.
Про історію команди, виклики та досягнення, а також про роль мозаїки сьогодення УП. Культура поспілкувалася одразу з трьома представниками об'єднання: Настею Лелюк – співзасновницею, знавчинею монументального мистецтва, Тетяною Тадай – співзасновницею, менеджеркою та організаторкою групи, Владиславом Власюком – одним з художників, керівників та розробників мерчу ("тримаю голку з ниткою").
Як з'явилася "Затирка"
Команда "Затирки" склалася завдяки низці знайомств і хороших контактів серед колег. Перший поштовх дала конкретна потреба й конкретний час.
"Мені надійшло замовлення від девелопера Alterra Group, – згадує Тетяна Тадай. – Ми з Дмитром, одним із засновників компанії, разом навчалися в Think.camp. Вони з маркетологом Романом шукали спосіб реалізувати свою ідею – створювати красиві будівельні об'єкти".
Архітектурний проєкт, який планували до повномасштабного вторгнення, виявився фінансово нереалістичним. Рішення з'явилося з іншого боку – з натхнення мистецтвом. Під час виставки "Алла Горська. Боривітер" в Українському домі Роман побачив мозаїку, над якою працювала шістдесятниця з колегами й запропонував працювати саме з сучасною мозаїкою. Команда почала шукати тих, хто вміє працювати з цим медіумом сьогодні. Так звернулися до Тетяни.
Вона майже одразу долучила до команди Настю Лелюк. З 2017 року дівчина займалася реставрацією мозаїк й останнім часом працювала в мистецькому просторі "Кут" на Городецького. Запросила її, і так склався перший великий об'єкт. Ним став торговий центр в Українці. Саме цей проєкт зібрав людей, які згодом оформилися в об'єднання "Затирка".
Ще з одним учасником команди – Владиславом Власюком – Настя познайомилася у 2020-му, під час роботи на Центральному автовокзалі на Деміївській – масштабному об'єкті, повністю викладеному плиткою й мозаїкою, першому монументальному творі мистецького дуету Ади Рибачук і Володимира Мельниченка.
"Команда збиралася, як мозаїка. Інші люди так само з'являлися в моєму житті поступово – як окремі шматочки смальти. Коли Таня запропонувала великий проєкт, усе просто склалося. Ми залучили тих, у кого вже був досвід і бажання працювати разом", – таку паралель зі створенням колективу проводить Настя.
Перші мозаїки та сміливі рішення
Найбільше команду загартував перший спільний досвід в Українці. "Кожна робота – це був виклик. Але Українка, мені здається, нас особливо загартувала", – згадує Владислав Власюк.
Роботи почали в листопаді, коли температура стрімко падала. Щоб мати змогу працювати з розчинами, для кожного фрагмента мозаїки зводили тимчасові "халабуди", які хоча б частково тримали тепло. Бували моменти, коли дах протікав, і воду доводилося збирати просто на майданчику, щоб замісити розчин. Умови були далекими від ідеальних, але саме в такому режимі команда вчилася працювати разом.
За рік "Затирка" реалізувала три великі проєкти: один реставраційний, два – нові мозаїки для Alterra Group. Для Насті кожен із них був окремим випробуванням: "Досвід роботи з мозаїкою в нас є, але масштабувати його на команду – це завжди питання. Немає гарантій, що щось спрацює. Треба бути готовими до всього".
З часом змінювалися і умови: команда починала з роботи на холоді просто неба, а тепер має власну майстерню. Але разом із цим зростала й відповідальність. Фізично важкі умови швидко проявляють напругу між людьми, тому всередині колективу домовилися про беззаперечну повагу одне до одного.
Окремим і дуже інтенсивним етапом стала робота над репродукцією "Боривітра" групи художників – Алли Горської, Віктора Зарецького, Галини Зубченко, Бориса Плаксія, Григорія Пришедька, Василя Прахніна та Надії Світличної.
Оригінал "Боривітру" розташовувався в Маріуполі як декор у ресторані "Україна". Після початку повномасштабного вторгнення та окупації міста панно було зруйноване через постійні обстріли.
"Це була копія, репродукція. Ми принципово це підкреслюємо, бо після перших новин з'явилися коментарі на кшталт "як ви змогли вивезти мозаїку з Маріуполя?". Ми нічого не вивозили. Ми створили її заново, максимально ідентичною", – наголосила Тетяна.
Команда працювала з великою кількістю візуальних матеріалів – фотографіями від різних авторів, зокрема фотографа Жені Нікіфорова та маріупольської мисткині Валерії Радченко, яка мала детальні знімки з близької відстані. Терміни були дуже стислі, смальту доводилося збирати з різних виробництв або шукати залишки радянських запасів, частину мозаїки виконували з плитки.
Конструктивно мозаїку потрібно було зробити розбірною: на окремі елементи, які можна перевозити й монтувати на підйомну конструкцію. Це відкривало можливість показувати роботу в різних містах.
"Три напрями викликів одночасно. Місяць без вихідних. Монтаж – в останній вечір перед презентацією", – каже Настя. Уже після завершення вона зізнається, що якби не знала внутрішньої кухні процесу, теж могла б повірити в історію про "вивезену з Маріуполя мозаїку".
Паралельно команда створила серію сувенірних фрагментів "Боривітра" – 10 на 10 сантиметрів. Спочатку це була одна велика мозаїка, яку згодом розділили на 1250 елементів. "Хранителів", як згодом назвали ці фрагменти, продавали й зібрані кошти направили на гастролювання репродукції "Боривітру" і відновлення мозаїки "Вітер" у Києві.
У команді є люди з військовим досвідом, зокрема Семен – ветеран, який пішов на війну у 2014, а згодом і в 2022 році, й наразі працює з мистецтвом. Частину проєктів і продажів команда конвертує в донати. Зараз вони збирають кошти на школу для військових "Боривітер" із ціллю 100 тисяч гривень. Попередні ініціативи вже приносили близько 50 тисяч.
Співпраця з великими компаніями: кейс UkraineWOW
Нещодавно Effie Awards 2025 оголосило переможців. У категорії "Культура та мистецтво" робота над копією "Боривітру" отримала срібло.
Під час показу мозаїки в Лондоні між командою й співзасновницею Ukraine WOW Юлією Соловей та менеджеркою Настею Іщенко всі дійшли до спільного рішення. Після щирої розмови учасники проєкту погодилися, щодо аспектів авторського права. Як наголошує команда "Затирки", вони вдячні, що цей кейс відбувся:
"Авторське право має значення не лише для художників, а й у юридичному просторі. Якщо в наступних проєктах із митцями такі питання не виникатимуть, це буде цінніше за будь-яку нагороду", – говорить Тетяна.
"Кожен новий проєкт – це новий підхід"
Робочий процес у "Затирці" рідко вкладається в чіткий графік. Команда майже завжди працює в режимі терміновості. Тетяна зізнається, що сьогодні це радше вимушений формат, ніж свідомий вибір: "Ми багато працюємо в режимі ASAP. Викладка і монтаж у нас відбуваються швидко. Останній монтаж у Татарові – 111 квадратних метрів за шість днів. Це дуже швидко".
Такий темп взяли для внутрішнього експерименту, який команда вирішила більше не повторювати. Фізична втома накопичується, і з кожним днем падає концентрація та якість роботи.
Настя пояснює, що стабільного сценарію для мозаїчних проєктів не існує. "Кожен новий проєкт – це новий підхід", – говорить вона. На процес впливають місце, архітектурний контекст, матеріали і навіть клімат. В Українці команда працювала близько пів року. Не через складність самої мозаїки, а через перерви в будівельних роботах і сильну залежність від погоди.
Питання сюжету теж не має одного сценарію. Перші роботи "Затирки" були побудовані навколо ескізів Насті – зокрема проєкт, натхнений трипільською культурою, і мозаїки в Татарові. В останньому ж проєкті вона задала лише концептуальну рамку: склала список тварин і рослин, а далі кожен міг обрати, кого хоче зробити, як викладати, з якого матеріалу. Наступним хочуть запровадити внутрішній конкурс ескізів, де кожен учасник зможе запропонувати ідею, а фінальний вибір робитиме замовник.
Ідея мозаїки з червонокнижними тваринами та рослинами Карпат виникла з конкретного контексту. У регіоні гостро відчувається тиск забудови: туристична привабливість гір і лісів стимулює інфраструктурний попит, часто без огляду на вразливість середовища. Працюючи з девелопером Alterra, команда вирішила використати мову мозаїки як спосіб поставити критичні запитання. Тварини й рослини в цих роботах одночасно демонструють регіон Івано-Франківщини і нагадують про відповідальність людини за простір, у якому вона будує й живе.
Про гроші, час та підтримку людей
Фінансова й людська складова мозаїчних проєктів щоразу різна. Українка, Татарів, "Боривітер" або мозаїка на честь Георгія Гонгадзе для "Української правди" – формально одна техніка, але зовсім різні за ресурсами проєкти. У стандартному форматі команда налічує близько десяти людей, проте для менших робіт достатньо чотирьох-п'яти митців, тоді як над "Боривітром" одночасно працювали до п'ятнадцяти.
Орієнтовна вартість викладки може починатися з 400 доларів за квадратний метр для простих рішень і зростати до тисячі й більше – залежно від ескізу та сировини.
"Якщо ми працюємо з плиткою, нам допомагає партнер АГРОМАТ. Вони віддають биту плитку майже за безцінь. А от зі смальтою все інакше", – розповідає Тетяна.
Смальта сьогодні – рідкісний і дорогий матеріал. Частину запасів команда знайшла у колишнього головного художника Ірпеня: це смальта ще з Київського заводу художнього скла. Її там понад півтори тонни, і для "Затирки" це стратегічний ресурс, який вони бережуть для майбутніх проєктів. Для "Боривітра" частину смальти довелося виготовляти спеціально. Ціна – від 20 доларів за кілограм, що суттєво збільшує загальний кошторис. Команда цікавиться й іншими матеріалами, зокрема склом, але кожен такий експеримент – окремий фінансовий ризик.
Окрема частина роботи "Затирки" – реставрація монументального мистецтва. Це волонтерський напрям, який команда фінансує з власного фонду. Іноді допомагають і партнери на місцях. Так було, наприклад, у селі Квітки на Черкащині, де "Затирка" відновлювала гіпсове панно: матеріали тоді оплатив місцевий будинок культури.
"Такі твори зникають. З кожним роком їх стає менше. І якщо ми не збережемо те, що ще є, втратимо безповоротно", – наголосила Настя. Окремі громади вже усвідомлюють цінність монументального мистецтва, але це радше виняток. Тому команда бере на себе й просвітницьку функцію – пояснювати, що таке українська монументальна спадщина і чому її не можна плутати з радянською ідеологією. Особливо гостро це питання постало після 2014 року, коли під приводом декомунізації було знищено чимало цінних робіт.
Мозаїка "(не)радянщина"
Питання "радянськості" мозаїки виникає поруч із роботою "Затирки" майже завжди, навіть якщо про це не говорять напряму. Відкритих конфліктів трапляється небагато, але ставлення громадськості лишається відчутним. Коментарі, сумніви, скепсис існують, та команда сприймає це як умову роботи, а не як ситуацію, в якій потрібно захищатися.
Команда порушує тему значення мозаїк в інтерв'ю, публічних виступах, текстах для медіа. Адже для них важливо не лише відмежуватися від радянського наративу, а й показати, що мозаїка як практика значно старша за ХХ століття. Один із аргументів, до якого вони постійно повертаються, – мозаїки Софії Київської як очевидне свідчення глибшої традиції на українській території. Освітня складова для них є частиною роботи.
Монументальне мистецтво радянського періоду – це не лише ідеологія, а й конкретні люди, багато з яких в Україні заплатили за свою роботу життям.
"Не можна просто стерти все лише тому, що воно створене за радянських часів", – говорить Настя. Такий підхід здається їй поверхневим і небезпечним. Розуміння часу, влади і умов, у яких працювали митці, важливіше за засудження.
Далі на "Затирку" чекає проєкт у Вишгороді, закриття збору для військових "Боривітер".
"Також ви побачите нас ще в деяких проєктах, про які на зараз ми не можемо говорити відкрито. Створення, реставрація, освіта – це три колії, по яких будемо рухатися. Щось хороше точно чекає:)", – наостанок ділиться Тетяна.