Вийти з фольклору: що насправді означає культурна присутність України в Європі
Організувати українську подію за кордоном не так і складно. Рецепт відомий: зібрати таку-сяку культурну програму, підібрати символічну дату – роковини повномасштабного вторгнення, роковини Чорнобильської катастрофи тощо, домовитися з місцевою владою про локацію, покликати друзів України – і вуаля. Залежно від місця проведення й інформаційного тла на подію збереться від кількох десятків до кількох тисяч людей, зі сцени буде вимовлено багато правильних слів, а на пам'ять лишиться чимало гарних фото.
Таких подій по всьому світу українці організували за останні роки сотні, якщо не тисячі. На ці події приходять не лише українці, а й багато місцевих. Тому що для більшості європейців те, що Росія чинить в Україні, є очевидним злом. Тож багато людей готові прийти раз на рік на українську подію, щоб висловити свою підтримку. Бо так правильно.
Чи потрібні такі події Україні, щоб про нас не забували у світі? Безперечно. Чи сприяють вони кращому розумінню України серед іноземних аудиторій? Практично ні. Адже крім гасел і миттєвої моральної сатисфакції такі заходи рідко пропонують щось глибше. Щось таке, що викличе у неукраїнців не лише бажання поплескати себе по плечу, а й щире зацікавлення. Щось, що залишиться з ними надовго. І отут починаються труднощі.
Справді, зацікавити іноземну аудиторію вже не так легко. Бо раптом із символічної жертви найбільшої війни в Європі з часів Другої світової українці стають рядовими учасниками поля культурного виробництва на рівні з місцевими дієвцями – і поле це дуже конкурентне. Більше того, це поле давно пропрацьоване росіянами, і зайти у нього з українською культурою без колоніального багажу є тим ще викликом. Не тому, що українська культура гірша, а тому, що про неї досі майже нічого не знають у відриві від російських наративів.
Я повернувся з European Festival: Ukrainian Spring із оберемком вражень. Я відвідав дев'ять подій – концерти, кінопоказ, дискусію й виставку – і розповісти про кожну з них у цій статті буде неможливо. У дві з них я пірнув докладніше у попередньому тексті, але цього разу хочу дещо змінити оптику й розглянути фестиваль і діяльність Українського інституту в Швеції як кейс культурної репрезентації України у світі. Щоб зрозуміти, скільки праці й часу насправді коштує організувати такі українські події за кордоном, варто заглянути за лаштунки, на внутрішню кухню. А там, можливо, вдасться вивідати у шефа секретний рецепт.
Крок 1. Працювати з інституціями
За час мого перебування у Стокгольмі засновниця Українського інституту в Швеції й фестивалю Ukrainian Spring Наталія Пасічник неодноразово повторює, що можна скільки завгодно винаймати зали й робити для самих себе концерти, але поки нас нема у програмах інституцій – ми для місцевої аудиторії не існуємо. У цьому принципова відмінність між подіями на кшталт описаних вище й подіями, які мають потенціал до реального впливу: останні засновуються на довготривалій співпраці з культурними інституціями.
Це довгий і важкий процес. Наталія розповідає мені про недавній випадок, що стався під час підготовки титульної події цьогорічного фестивалю – Contra Spem Spero. Для контексту: на події у Фінському інституті в Стокгольмі музиканти симфонічного оркестру Шведського радіо виконували струнний квартет "Voces intimae" Яна Сібеліуса та квартет № 4 Бориса Лятошинського, а між ними акторка Стіна Екблад – відома, крім іншого, роллю в берґмановому "Фанні й Александер" – читала поезію Лесі Українки, Олени Герасим'юк та Максима Кривцова у шведському перекладі.
Але Лятошинського тут могло й не бути. Коли Матьє Лескюр, керівник художнього планування оркестру Шведського радіо та Baltic Sea Festival, почув пропозицію включити у подію українську складову, то сказав Наталії: "Нехай тоді наші музиканти зіграють якусь народну пісню".
Лескюр, випускник Паризької консерваторії й Сорбонни, який працював із престижними оркестрами Франції, Великої Британії, Норвегії й Бельгії, за всі роки своєї кар'єри не дізнався про існування української класичної музики, гідної виконання. Не допомогла й робота в Стокгольмі, де Український інститут у Швеції організовує концерти з 2014 року. Нам може здаватися, що оскільки Україну підтримують на офіційному рівні багато країн, то ми вже захопили їхні серця. Правда ж у тому, що майже в кожній справді важливій культурній інституції світу є свій Матьє Лескюр, який нічого не чув про українську високу культуру й дивиться на нас саме так, як того прагнуть росіяни – як на щось вторинне й не варте уваги. І роками таке ставлення не зустрічало особливого опору з боку самих же українців. Після 2014 року ситуація почала потроху змінюватися, а з 2022-го зміни прискорилися, проте на нашому шляху ще багато таких Матьє, з якими необхідно працювати.
На щастя, тепер Лескюр знає про Лятошинського і, сподіваюся, наступного разу задумається, перш ніж сходу припускати, що українська музика – це лише фольклор. А головне – музиканти оркестру вивчили квартет № 4 і матимуть його у репертуарі. З таких, здавалося б, малих кроків і складається проникнення української культури в іноземні інституції.
На сьогодні Український інститут у Швеції – член мережі національних інститутів культури ЄС (EUNIC) й має серед партнерів чи не всі ключові інституції країни: Стокгольмську концертну залу (саме тут вручають Нобелівську премію), Королівську оперу, Гетеборзький книжковий ярмарок, музеї, університети, радіо, не кажучи вже про національні культурні інститути й представництва у Швеції. Наталія Пасічник також викладає у Королівській вищій музичній школі в Стокгольмі (KMH) – завдяки чому, зокрема, цьогорічний фестиваль закривався концертом у великій залі школи, на якому симфонічний оркестр KMH виконав симфонію Лятошинського. Але про це згодом.
Крок 2. Приходити з сенсами
Щоб співпрацювати з престижними інституціями й робити проєкти разом, недостатньо бути їхніми співробітниками або особисто товаришувати (хоча це, безперечно, допомагає). До них треба приходити з баченням і сенсами. Для того щоб українців сприймали за рівних, ми мусимо самі ініціювати діалог, а щоб нас зрозуміли – говорити мовою іншого. У кожній країні треба шукати локальні приклади й сенси, що здатні нас об'єднати й солідаризувати.
Фестиваль Ukrainian Spring підходить до кураторства як до засадничого елемента програмування, тому крім музичного наповнення програма працює і на дискурсивному рівні. Наприклад, тема цьогорічного фестивалю, Contra Spem Spero, є не лише красивою й символічною цитатою, а й розпаковується в уже згаданій однойменній події та загальному програмуванні, коли поезія контрапунктом супроводжує музику, надає контекст або створює смислове обрамлення подій.
Показовим тут для мене є концерт "Поема без слів" у церкві Енгельбректа. У програмі модерністські органні твори чеського композитора Петра Ебена поєднуються з хоралами з Гаммальсвенскбю – шведського села у Херсонській області та "Молитвою" української композиторки Ганни Гаврилець, а між музичними творами лунає поезія Михайла Драй-Хмари, Володимира Сосюри, Емілі Дікінсон і чеського нобелівського лауреата Ярослава Сейферта. Цікаво тут не лише чути шведською сосюрові рядки:
Я знаю силу слова —
воно гостріш штика [...]
Воно iде в народи
для вічного життя.
які у поєднанні з музикою Ебена на біблійні теми набувають геть нового звучання. Релевантним є також і поміщання української поезії й музики в спільний західний контекст, зокрема у контекст Центральної Європи, де ми з чехами й словаками маємо безліч непроговорених зв'язків і спільностей, що лишаються у сліпій зоні, допоки Україна продовжує сприйматися як частина російськоцентричної "Східної Європи". Тобто у цьому випадку українська присутність фактично витворює нову констеляцію сенсів, що була неможлива всі роки, що ми мовчали й дозволяли іншим говорити за себе.
Окремо хочеться згадати діяльність Українського інституту в Швеції у сфері літератури, адже інституція потроху перебирає функції видавництва. 2025 року на престижному Гетеборзькому книжковому ярмарку вони організували дискусію, присвячену Вікторії Амеліній, за участі Олександри Матвійчук і Тетяни Терен. Того ж року друком вийшла перша книга від інституту: поетична антологія "Розстріляне відродження" шведською мовою. Наразі до видання готується "Лісова пісня" Лесі Українки та збірка українських казок шведською. Все це одні з перших українських текстів, доступних шведською мовою.
Крок 3. Закохувати в українське
Сенси сприймаються і засвоюються значно ліпше, коли промовляють до почуттів. І тут на допомогу приходить музика, довкола якої зосереджена більшість програми "Української весни". Три імені лунають частіше за інші: Лисенко, Барвінський, Лятошинський. Це свідома стратегія Наталії Пасічник, яка вважає, що якщо пропонувати західним аудиторіям "шведський стіл", до наступного концерту вони забудуть усі імена . Якщо ж із року в рік "бити в одне місце", імена починають викарбовуватися у свідомості, і таким чином формується бренд української класичної музики.
Микола Лисенко – засновник української національної музики, якого Наталія порівнює з головним композитором Фінляндії Яном Сібеліусом. Натомість Василь Барвінський і Борис Лятошинський – центральні постаті української музики 20-го століття. Останнього музикознавиці Ірина Тукова й Олена Корчова називають майстром рівня Ріхарда Штрауса й Альбана Берга, а Наталія Пасічник порівнює його симфонічний доробок із пізньою творчістю Густава Малера. Всі ці порівняння, хоч і спрощено, але дозволяють зрозуміти, що йдеться не про другорядних композиторів регіонального значення, а про імена світового рівня, які необхідно повернути в європейський контекст.
Можна скільки завгодно намагатися переконати іноземні аудиторії у тому, що Лятошинський не гірший від композиторів, чиї твори вони регулярно слухають у своїй місцевій філармонії, але це стає очевидним з моменту, коли місцеві музиканти торкаються його творів. На концерті "Борис Лятошинський – прихований голос в історії європейської музики" у церкві Всіх Святих адвокатом композитора стають уже не українці, а шанований шведський піаніст Бент Фошбері: "Лятошинський не просто гарний композитор, він великий композитор. Є багато гарних композиторів, але дуже мало митців такого рівня".
Концерт починається з символістського вокального циклу "Місячні тіні" та трьох романсів на тексти старовинних китайських поетів у виконанні сопрано Тетяни Журавель та Бента Фошбері за роялем. Ці ранні, імпресіоністські твори Лятошинського, написані у першій половині 1920-х, нечасто почуєш і в Україні. Журавель зізнається, що Лятошинський – її улюблений композитор, і вона дуже любить ці пісні попри складність їх виконання.
Далі Фошбері бере слово й пояснює аудиторії: Лятошинський особливий тим, що зберіг свій композиторський інтегрітет попри неодноразові намагання радянської системи його приборкати. На підтвердження цього він виконує твори зрілого періоду Лятошинського – вишукані, глибокі фортепіанні прелюдії № 2, 4 і 5 з циклу 5 прелюдій, Op. 44, написаного у 1942–43, коли композитор перебував в евакуації. Завершує програму створене у той же період потужне фортепіанне тріо № 2 у мі мінор, де до Бента приєднується скрипалька Софія Колупов і віолончеліст Віллем Стам. Переважно шведська публіка, що прийшла на концерт, повністю присвячений одному українському композитору, зустрічає фінальні ноти тріо кількахвилинними оваціями, після чого музиканти змушені зіграти на біс ще й "Мелодію" Лятошинського. Бент Фошбері, який явно закохався в музику Лятошинського, каже, що гратиме її ще більше.
Крок 4. Повторити
Свій попередній текст про фестиваль я закінчував тезою про те, як важливо, щоб іноземні музиканти грали українську музику часто і щоб вона була у них "у пальцях". Цього разу я став свідком того, як цей процес розпочинається. На концерті "EUNOIA — шведсько-українська зустріч камерної музики" я почув перший публічний результат нової освітньої співпраці між Королівською вищою музичною школою в Стокгольмі та Львівською національною музичною академією. На сцені дві піаністки з України, решта ж музикантів – міжнародні студенти стокгольмського вишу. Програма складається переважно з українських композиторів – Лисенка, Косенка, Ревуцького, Лятошинського і Барвінського.
Кульмінацією вечора є фортепіанний секстет Василя Барвінського до мінор. Твір має трагічну історію: коли композитора у 1948 році заарештувала радянська влада, весь його архів було знищено. Після десяти років у таборах Барвінський взявся за відтворення секстету з пам'яті, але так і не встиг: останні тридцять тактів дописав після його смерті Станіслав Людкевич. Неймовірний секстет у виконанні студентів зриває заслужені аплодисменти вщент забитої зали, але особисто мені найбільше запам'ятовується, як молодий шведський бас Петтер Шьоквіст чистою українською (чесне слово, майже без акценту) співає лисенків "У мене був коханий рідний край". Мурашки.
Фестиваль закриває концерт симфонічного оркестру Королівської вищої музичної школи під диригуванням Теодора Кухара. На ньому стається подія, важлива для української культури загалом і для мене особисто. Для української культури – тому що вперше шведський оркестр виконує Третю симфонію Лятошинського – без перебільшення найзнаковіший симфонічний твір української музики 20-го століття. Для мене – тому що запис саме цієї симфонії у виконанні Національного симфонічного оркестру України під орудою Кухара був моїми вводинами до Лятошинського. Я чекав на цей концерт і мене не бентежить навіть те, що симфонію виконують у другій, "компромісній" редакції. Згадую слова Бента Фошбері: попри тиск системи Лятошинський завжди лишався вірним собі.
Є щось магічне у тому, як молоді шведські музиканти виконують симфонію практично так само, як 32 роки тому музиканти НСОУ. Це вражає, тому що Третя Лятошинського – дуже складний твір, і на відміну від тодішніх досвідчених українських музикантів, сьогоднішні шведські студенти мали на репетиції з диригентом всього чотири дні. Але Кухар відзначає високий рівень їхньої підготовки. До речі, декілька музикантів з України у складі оркестру теж були – за програмою студентського обміну. Іронічно, Лятошинського вони грали також уперше. І тут я хочу скористатися нагодою, щоб нагадати, що Київська консерваторія, з якою Лятошинський пов'язав життя й в якій виховав ціле покоління сучасних українських композиторів, від Сильвестрова до Станковича, досі не носить його імені.
Але щоб завершити, як і симфонія, на мажорному акорді, скажу, що повна зала Королівської вищої музичної школи Стокгольма – а цього разу аудиторія була ще й суттєво молодша – всупереч академічному снобізму аплодувала після кожної частини симфонії, а в кінці проводжала оркестр кількахвилинними оваціями стоячи. І це підказує мені, що ці 70 з лишком іноземних музикантів грають українську музику не востаннє.
