Від локального до універсального: як українській культурі стати помітною у світі
Володимир Єрмоленко – філософ, письменник, Президент Українського ПЕН, учасник списку лідерів УП-100 – прочитав лекцію на другому фестивалі “Прописи”, який відбувся 6–10 березня в Івано-Франківську. Фестиваль організував Український ПЕН за підтримки Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні. УП.Життя публікує тези з цієї лекції.
Чому Україні потрібні не тільки Дон Кіхоти, а й Санчо Панси?
Важливий лейтмотив російського погляду на Україну – це прагнення ампутації майбутнього. Інтелектуальний хід кінцівки “Полтави” Пушкіна полягає у тому, що козаки постають як криваві і жорстокі люди – і тому вони не мають права на майбутнє. Українська ідея не має права на майбутнє, бо вона занадто жорстока. Таку саму думку - але щодо Кавказу - бачимо в поемі “Мцирі” Міхаіла Лєрмонтова.
Люди, які на Заході аналізують російську культуру, не розуміють, як колоніалізм діє в стосунку до історії і часу. Тобі дають шанс на якесь минуле, але не дають шансу на майбутнє. Тобі кажуть, що твоє майбутнє можливе тільки тоді, коли ти з'єднаєшся з імперією. В цьому сенсі “Кавказ” Шевченка і “Мцирі” Лєрмонтова – дві великі відмінності, адже “Борітеся – поборете” – це велика перспектива і поклик на майбутнє. Шевченко, на відміну від Лєрмонтова, бачив у Кавказі не лише минуле, а й теперішнє та майбутнє.
Як не дивно, Дон Кіхот і Санчо Панса (герої роману Міґеля де Сервантеса «Хитромудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» – ред.) – важливі персонажі для української культури. Образ Дон Кіхота був важливим для Георгія Ґонґадзе [Ґонґадзе порівнював себе з Дон Кіхотом, а логотипом Української Правди свого часу обрав роботу Пікассо “Дон Кіхот” – ред.], а Санчо Панса виринає у В’ячеслава Липинського, фігури дуже важливої для України інтелектуально.
Цікавою є альтернатива Володимира Антоновича і В’ячеслава Липинського – двох етнічних поляків, які входять в українську культуру: Антонович тяжіє до народництва через певний ресентимент до польської “панської” культури, а Липинський навпаки привносить в українські культуру сильний аристократичний елемент. Інтелектуально Липинський – це великий антипод до лівого ухилу української інтелектуальної культури початку XX століття, представниками якого є Винниченко, Грушевський та багато інших культурних та політичних діячів. З іншого боку, Липинський є антиподом і до ультраправої традиції, яка зароджується у 30-их роках.
У тексті “Листи до братів-хліборобів” Липинський пише про національну і кроскласову солідарність; про те, що ми якось маємо зліпити нашу націю, незалежно від того, до якого стану ми належимо. На жаль, ця інклюзивна тема була неясною для УНРівської української лівиці тих часів.
А ще у Липинського є текст про те, що українській традиції бракує Санчо Панси. Дон Кіхоти – люди, які вимріюють майбутнє – так чи інакше народжуються. Але для Дон Кіхота потрібна людина, яка буде підтримувати ці ініціативи, навіть якщо вони абсолютно божевільні. В європейській ранньомодерній літературі головний герой постійно роз'єднується на двох: у Фауста є Мефістофель, у Дон Кіхота є Санчо Панса, у Дон Жуана постійно є якийсь слуга - Сґанарель, Лепорелло чи хтось інший. Так, для культури важлива не тільки присутність “зірок”, які творять сенси, а й великої маси людей, які підтримують ці ініціативи.
Зараз в українській культурі – і ми всі сподіваємося, що цей процес йтиме далі – є велика кількість не тільки яскравих, геніальних письменників, співаків, музикантів, а й людей, які утворюють критичну масу підтримки цієї культури.
Два полюси української інтелектуальної традиції
Якщо ми думаємо про інтелектуальну синтезу, що таке українська культура, мені насамперед спадає на думку емігрантська література. Мені здається, в нашому середовищі ще мають з'явитися справді великі синтезні постаті, які можуть подивитися на українську традицію з великої дистанції і виокремити в ній ключові теми. Для мене це такі люди, як Юрій Шевельов, Іван Лисяк-Рудницький та Омелян Пріцак.
Фігури, між якими балансує Лисяк-Рудницький, – це Михайло Драгоманов і В’ячеслав Липинський. Фактично це два полюси української інтелектуальної традиції. Липинський – це про ідеї поміркованого (не ультраправого) консерватизму, аристократії та вертикалі (тому як монархіст він підтримує Скоропадського). Драгоманов – це про соціалізм, навіть анархізм (в значенні ХІХ століття) – анархізм як відсутність єдиного центру і початку. Фактично Драгоманова можна вважати поліархістом.
Аби зрозуміти, звідки йде українська децентралізація – ідея, що громади мають бути самоврядні, – маємо йти до Драгоманова, для якого держава – це не цар і не президент, який спускає вниз ідеї чи накази, а громада, яка потім об'єднується в громаду громад (державу), а відтак в якусь міжнародну систему. Те, що він вимріював як міжнародну федерацію республік – це те, чим став Європейський Союз сьогодні.
Драгоманов хотів того ж, що втілилося в США, в американській ідеї «Федераліста» - максимальної децентралізації політичного мислення, системи, де будуть сильні міста і локальні ідентичності.
Є багато плюсів в цьому мисленні, але і багато мінусів. Зокрема не зрозуміло, звідки береться дисципліна і порядок. УНРівська концепція держави, на мою думку, через це мала вади утопізму соціалістичної децентралізації.
Проблема російської політичної культури
Попри протилежність поглядів Липинського і Драгоманова, вони схожі в діагнозі проблем. В одному з програмових текстів, “Переднє слово до Громади”, Драгоманов, зокрема, ділиться таким спостереженням: якщо ти соціаліст у Габсбурзькій імперії, тебе посадять на три місяці; якщо ти соціаліст в Російській імперії – 10 років в Сибіру.
Я часто цитую свою дружину, Тетяну Огаркову, яка ще в 2014 році запропонувала дуже точний концепт “Злочин без покарання, покарання без злочину”. В російській традиції винування відбувається через абсолютну жорстокість відносно будь-якої девіяції. Відбувається винування класу Санчо Панса – всіх людей, які формують критичну масу, тих, хто реалізує ідеї Дон Кіхота.
В цьому відмінність великої європейської і російської традицій. Дон Кіхоти – люди з геніальними ідеями, яких, можливо, не розуміють, люди, які боряться проти системи і йдуть на жертви, – народжуються скрізь. Але російська культура вирізняється тим, що застосовує насильство на початковій стадії. Не в кінці, коли щось виходить за рамки, а на самому початку. Це насильство не як другий чи п'ятий, а як нульовий аргумент. Драгоманов розуміє, що це одна з головних проблем життя в Російській імперії: люди бояться цього першого насильства. І тому всім править страх.
Велике питання, чи є в культурі достатньо простору для Санчо Панса. Схожу думку я бачу в Лесі України, особливо в “Орфеєвому чуді”. Сюжет такий: Орфей з двома друзями продовжує відбудовувати місто, хоча всі містяни злякалися ворога і пішли в ліс. Він жертвує своїм талантом і займається фізичною відбудовою. Але в певний момент містяни повертаються і працюють з ним. Цей твір можна прочитати так: якби не було Орфея, містяни би не повернулися. Але також це можна прочитати так, що якби не було містян, які все ж повертаються, то не було б відбудови. Тому потрібна і активна меншість, і більшість, яка цю меншість в певний момент підтримає.
Коли західні друзі питають мене про російську політичну культуру, я відповідаю, що її проблема в тому, що індивіди, які йдуть проти системи, там, можливо, і є, але немає народу. Нація констатуються не тоді, коли виконує накази суверена, а коли показує себе як суб'єкт і може стати в конфронтацію з сувереном. Так от, де маса російського Санчо Панса? Де російські послідовники Орфея?
В Омеляна Пріцака – великого сходознавця, який стоїть біля витоків Українського інституту Гарвардського університету, – є есей, де він дивиться на українську культуру не через фігури геніїв, а через фігури меценатів. Він задає питання: хто давав можливість цим великим людям творити? Хто давав фінансову підтримку, хто організовував інституції? Грубо кажучи, хто важливіший: Винниченко чи Чикаленко? Важливо досліджувати інфраструктуру української культури, менш видимих фігур, які забезпечують матерію культури, а не тільки її спіритуальні сенси.
Кальвадос як метафора культури
Що цікавого в таких напоях як кальвадос [яблучний бренді, що за назвою походить від місцевості в Нормандії у Франції–ред.] і як кальвадос може бути метафорою культури?
Кальвадос – це дуже нормандська історія. Яблука – один з феноменів, які важливі і для української культури, тому, мабуть, вони є тим, що сильно нас пов'язує з Нормандією. Але для мене кальвадос це історія про час, адже це не просто самогонка – це те, що маєш вистоювати довго, багато років. Слід говорити про культуру як можливість не тільки вистояти, а настоятися. Правду кажучи, це для нас великий виклик. Наша культура часто не має можливості довго тривати. Вона постійно обривається – зовнішнім втручанням і внутрішньою амнезією.
В кальвадосі є поєднання трьох елементів. Перший – це земля. Кальвадос пахне яблуками, ти відчуваєш органіку – на відміну від водки (саме водки, а не горілки), яка є синтетичним продуктом, продуктом хімії, а не фізики. Культура не буде сильною, якщо не буде вкоріненою. У цьому для мене велика сила української культури. Війна – жахлива, трагічна і болюча, але, з іншого боку, вона підкреслює вкоріненість української культури.
Другий елемент – процес дистиляції, розділення рідин. Це процес абстрактного мислення, яке приходить з розвитком науки, філософії, з розвитком певної дистанції.
Нам потрібні товсті біографії Хвильового, Куліша, Підмогильного, і багатьох інших – але це буде тільки перший крок. Далі мені дуже цікаво почитати біографії людей, які їх засуджували, тобто НКВДистів, чекістів, убивць. Хто ці люди, які ставили підписи? Як ми зрозуміємо їхній психологічний портрет? Де вони народилися, хто були їхні батьки, куди вони ходили в школу?
Це історія катів, яка дуже важлива для нас. Її ми часто не знаємо. Ця робота, без сумніву, є характеристикою зрілої культури, до якої тільки підходимо.
Мені здається, що ми зараз на етапі перебродіння – занурення в свій досвід, що наша культура робить дуже добре. Але доки в Україні не з'являться філософи, соціологи або письменники, які здатні давати щось таке, що буде читатися в Індії, Колумбії чи Південній Африці і резонуватиме, ми не станемо універсальної культурою.
Щоб вижити – і це великий парадокс – нам треба стати універсальною культурою. Здатною говорити не тільки про нас самих, але й про весь світ. Культура стає помітною не тільки тоді, коли працює з місцевими змістами, а й тоді, коли їх переводить на універсальний рівень.
Третій елемент – це тяглість. Культура мусить мати час для того, щоб поставити дистилят з яблук в дубову діжку і почекати п'ять, сім, десять років. В нас поки що немає часу. Ми стрімголов кудись летимо, і війна це тільки прискорює.
Жанром прискореного часу є драма. Це історія про те, що час тебе не чекає. Роман можна розтягнути в часі, у драмі ж не має бути пауз.
Для мене один із ключових персонажів драми — це вісники, які постійно приходять і кажуть, що щось сталося. Нам не показують сцени вбивства, бо ми як глядачі не встигаємо бути скрізь. Події випереджають оповідь.
Для мене вершина української літератури – це драми Лесі Українки. Скажу крамольну річ, але драматургія Миколи Куліша, при всій моїй любові, – це для мене крок назад. Революційність 1920-их захоплює, але й трішки спантеличує. Інстинктивно мені цікаво, чому Микола Хвильовий так хотів дружити з Миколою Зеровим – мабуть, він розумів, що аби культура зростала, треба велика традиція.
У Лесі Українки це є. Там весь цей кальвадос, століття європейської традиції. Вона прочитала всього Расіна, Шекспіра, Есхіла. Це джаз: вона вступає з ним в суперечку, бере їхні теми і продовжує. Тому це такі сильні драми, де немає жодного зайвого слова.
Українська культура постійно дає цікаве сполучення модерності і традиції. Наш літературний модернізм – водночас великий традиціоналізм. Наприклад, Василь Стефаник, який робить величезну революцію в стилі, невіддільний від запаху і матерії землі.
У Лесі Українці цікаво й те, що вона не так часто у драмах звертається до українських сюжетів. У неї вони інші: ранні християни, пізня Римська імперія, американські пуритани. Чому Леся пише про Дон Жуана, хоч це зовсім не її сюжет? Література стає універсальною, коли вона створює концептуальних персонажів, які постійно повторюються, які фактично стають міфом. Це персонажі, яких можна помістити в інше культурне середовище, як-от Гамлет чи Дон Кіхот.
Фігури в українській культурі, які вступають в діалог із великою традицією, для мене дуже важливі. Франко, можливо, теж така фігура. Навіть Шевченкова поема “Марія” – це ж така концентрація релігійної філософії, містики, теології, соціології. Або його “Неофіти”.
Здатність працювати зі змістами, створеними в культурі десять, двадцять, сто, тисячу років тому, у різних географіях - є важливою. Концентрація на теперішньому моменті – велика помилка, тому що тоді ми програємо час. Велике завдання культури – це зшивання минулого, теперішнього і майбутнього.
Тому нам потрібен Дон Кіхот і Санчо Панса. Нам потрібна матеріальність ягід, але також духовність дистильовано кальвадосу. І тяглість часу, тобто великі дубові діжки, з яких маємо час від часу черпати – наприклад, свою власну памʼять.
Записала Орися Грудка
Володимир Єрмоленко, філософ, есеїст, перекладач, доктор політичних студій
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.