Дійові особи: "Моя утома", "Залізна рука війни", "Людське горе". Як говорили про збереження культурної спадщини у Львові
Коли йдеться про збереження культурної спадщини, втома тих, хто цим займається, часто лишається поза увагою. Для музейників і культурних дієвців з окупованих та прифронтових регіонів вона часто пов'язана з власним досвідом втрати – дому, звичного життя, доступу до місць, які вони роками досліджували й берегли.
Протягом 23-24 жовтня у Львові відбулася конференція другої хвилі проєкту "Спадщина: простір для роботи" від програми "Партнерство за сильну Україну". Учасники представили проєкти, над якими працювали протягом року, та обговорили, як змінюються завдання культурних інституцій.
Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова відвідала конференцію та розповідає, як музейники працюють із пам'яттю про міста, до яких більше не мають доступу, і чому серед "дійових осіб" розмови про культурну спадщину опинилися втома, горе та війна.
Як змінилася робота зі спадщиною
Два роки тому конференція "Спадщина: простір для роботи" стала передусім нагодою познайомитися й почути одне одного. Перша літня школа програми відбулася у 2023 році, коли культурні дієвці почали шукати зв'язки з однодумцями, перейшли з режиму "оборони" до репрезентації історії власних спільнот.
"Нас побачили, нас почули, наші зусилля помітили", – так учасниці згадували той досвід, розповідає Тетяна Олійник, старша радниця "Партнерства за сильну Україну". За її словами, театри й бібліотеки стали місцями, де громади могли продовжувати звичне життя. Культурні працівники документували воєнні злочини, записували усні історії, створювали експозиції з речей, які приносили місцеві жителі, та організовували простори для розмов. Важливими стали й професійні зв'язки, завдяки яким інституції почали переймати та адаптувати досвід колег.
За кілька років змінилися і контекст роботи, і потреби учасників. Три з чотирьох панелей цьогорічної конференції присвятили спадщині, яку досліджують і розвивають попри війну. Окремо говорили про втрачену спадщину та досвід людей, змушених залишати свої домівки.
Ба більше, цьогоріч у розмовах побільшало втоми: "Зростає втома, змінюються зовнішні обставини, і все це позначається на культурних діячах. Я бачу більше ознак виснаження, люди частіше говорять про вигорання команд. Якщо спочатку ми більше говорили про травмочутливий підхід до роботи з аудиторіями, то тепер дедалі частіше обговорюємо стан самих культурних діячів.
Вони відчувають значну відповідальність, хоча самі пережили той самий досвід, із наслідками якого допомагають упоратися іншим", – пояснює Тетяна Олійник.
Зміни помітні навіть у тому, як організували простір конференції, що став камернішим і перемістився зі столиці до львівського Jam Factory Art Center. Серед представлених проєктів було багато ініціатив, пов'язаних зі спадщиною окупованих і прифронтових територій та досвідом людей, які втратили доступ до рідних міст. Команди музейників і громадських організацій працювали з фотографіями, особистими речами, історіями конкретних предметів і будівель, а також осмислювали власний досвід через мистецтво.
Досвід війни, особистих втрат та внутрішнього переміщення вплинув на розвиток самих організацій і проєктів, над якими вони працюють у школі "Спадщина: простір для роботи". Наприклад, громадська організація "Центр підтримки громадської активності "Крила" у 2024 році працювала над проєктом "Городнянщина. Мобілізація ресурсів довкола спадщини" на Чернігівщині. Вже у 2026 році організація долучилася до проєкту "Шлях, позначений сіллю", який передбачає створення цифрового архіву родинних історій і культурних артефактів Донеччини та Луганщини.
Команда "Культурного коду Покровська" у 2024 році створила відкритий майданчик на місцевому бульварі Козацької Слави разом із Покровським історичним музеєм. У вересні того року музей евакуювали. У 2026 році команда провела у Дніпрі фестиваль "Залізняк-fest", присвячений фотографії та історії українського міста.
Пам'ятати недоступне
Серед розмов конференції особливо вирізнялася дискусія "Втрачена спадщина: як зберігати пам'ять про зруйновані та окуповані місця". Її учасники представляли різні проєкти, пов'язані з окупованими територіями, евакуацією та переселенням. Їх об'єднувало питання, як підтримувати зв'язок із місцями, до яких немає вільного доступу, і з людьми, чиє життя війна розділила між різними містами.
Один із таких проєктів – "Стіни". Його розвивають три організації з Херсонщини: Центр культурного розвитку "Тотем", Новокаховське товариство охорони культурної спадщини та культурний центр "Україна – Литва". До повномасштабного вторгнення їх пов'язувало знайомство, а після 2022 року – спільний досвід втрати доступу до культурної спадщини свого регіону.
Команди працюють із пам'ятками, до яких через окупацію немає вільного доступу. Серед них – будинок Поліни Райко в Олешках, кам'яні вишиванки Нової Каховки та Тягинська фортеця. Проєкт передбачає створення графічного роману, цифрової колекції та віртуальної моделі фортеці.
Зв'язок із домом допомагають зберігати й особисті речі та свідчення людей, які були змушені виїхати. Проєкт "Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі" збирає усні історії та предмети, які люди вивезли із собою. Серед них – земля, рушники та інші речі, пов'язані з домом.
Оксана Очкурова, представниця проєкту, нагадує, що війна та окупація Луганщини почалися задовго до повномасштабного вторгнення у 2022 році. Тому для людей із регіону важливо, щоб їхній досвід був включений у загальнонаціональну розмову про війну. Вони також прагнуть зберігати власну ідентичність, навіть коли роками живуть далеко від рідного міста.
"Чи я хочу бути інтегрованою? Я хочу залишати свою луганську ідентичність", – говорить Оксана.
Команда збирає усні історії та предмети, а також організовує виставки. Серед них – "Запаковані спогади" та "Код Луганщини". Частину роботи проводять через осередки в Києві, Сваляві, Рівному, Черкасах і Полтаві. Так люди, які опинилися в різних містах, можуть зустрічатися й ділитися досвідом. Для декого зв'язок із домом зберігається навіть у повсякденних деталях. Навіть автомобільні номерні знаки з маркуванням Луганщини "ВВ" можуть нагадувати про рідний регіон і допомагати впізнавати одне одного в новому середовищі.
Інший спосіб підтримувати зв'язок із громадою – продовжувати культурні події після вимушеного переїзду. Фестиваль "Залізняк-fest" присвячений фотографу Марку Залізняку, який документував життя українського села у XX столітті. Його світлини показують повсякдення, колективізацію та наслідки Голодомору. Раніше фестиваль проводили в Покровську, а тепер – у Дніпрі.
Після переїзду організатори поєднали фотографії Покровська з першими знімками нового міста. Тема цьогорічного фестивалю – "ВІДНОВЛЕННЯ / ДНІПРО". Команда продовжує працювати з історією Покровська й водночас досліджує місто, яке прийняло переселенців. Покровська громада оголосила 2026 рік роком локальної ідентичності. Школи також переорієнтовують навчальні програми, приділяючи більше уваги історії рідного краю.
Зберігати пам'ять про місця, які стали недоступними, допомагає і проєкт "Шлях, позначений сіллю. Ідентичність і пам'ять". До повномасштабного вторгнення команда розвивала культурно-туристичний маршрут Донеччиною та Луганщиною. Тепер його переосмислюють як маршрут пам'яті, збираючи родинні історії, фотографії, усні свідчення та культурні артефакти в цифровий архів. Як розповіла учасниця Яна Синиця, для спогадів розробили окремий сайт, який буде наповнюватися історіями й спогадами.
Чи обов'язково перетворювати втрату на досвід?
Під час дискусії "Втрачена спадщина: як зберігати пам'ять про зруйновані та окуповані місця" модераторка, культурологиня Зоряна Рибчинська запитала учасників, чи можна перетворити біль на щось інше. Віталій Матухно із проєкту "Колективна пам'ять: Фотоальбом Донеччини" засумнівався в самому припущенні, що біль має стати мотивацією або поштовхом до змін.
"Біль втрати можна перетворити лише на біль втрат. І це не є мотивацією", – сказав він.
Команда Віталія збирає фотографії з приватних архівів людей, які виїхали з міст Донеччини. Для майбутнього фотоальбому відібрали близько 600 світлин із семи тисяч зібраних. Вони мають показати регіон через повсякдення та досвід його мешканців, а не лише через війну. Проте сама робота з пам'яттю, за словами Віталія, не полегшує втрати. Навпаки, суспільне очікування, що люди мають пам'ятати й осмислювати пережите, може посилювати тиск.
"Ми ще не пройшли етап прийняття втрати, а вже працюємо з цим болем, а рана ще відкрита", – пояснив він.
Інші учасниці дискусії розповіли про досвід, який доповнює цю позицію. Вони погоджувалися, що біль залишається, проте показували, як спільна робота з пам'яттю допомагає людям знаходити зв'язки між собою.
Так сталося під час "Залізняк-fest", який після евакуації з Покровська почали проводити у Дніпрі. На фестиваль приходили переселенці, щоб побачити фотографії рідного міста, і місцеві мешканці, які впізнавали знайомі місця. Для одних це була нагода знову побачити свій дім на світлинах, для інших – відкрити місто, яке раніше вони відвідували або знали лише побіжно.
"Біль втрати в даному випадку – це елемент об'єднання. Тобто ми один одного розуміємо", – сказала представниця "Залізняк-fest" Олена Олехнович.
Подібний зв'язок виникає і під час презентацій проєктів, присвячених Херсонщині. Коли переселенці розповідають про втрату дому, місцеві мешканці згадують історії власних родин, зокрема примусове переселення в минулому, як-от через дії радянської влади. Кураторка проєкту "Стіни" Олена Афанасьєва переконана, що особистий досвід однієї людини стає зрозумілішим іншим завдяки сімейній пам'яті.
"Родинний біль актуалізується, але він формує спільноту. Люди отримують розуміння одне одного", – пояснила учасниця дискусії.
Проте сублімувати власний біль можливо і у зв'язки з міжнародною спільнотою. Представниця команди "Стіни" розповіла й про те, як використала церемонію нагородження Europa Nostra для розмови про руйнування українських пам'яток. Проєкт, пов'язаний із будинком Поліни Райко в Олешках, отримав європейську відзнаку. Під час виступу представниця команди показала світлини затопленої та зруйнованої спадщини. Люди в залі дістали телефони й почали фотографувати екран.
"Ти все одно стаєш голосом цієї спадщини", – сказала вона.
Хоча за відзначеними українськими проєктами стоять знищені пам'ятки, загиблі люди та евакуація колекцій. "Я завжди починаю зі слів: "I am not happy to be here". Тому що я не хотіла б стояти на цій сцені й отримувати цю нагороду", – пояснила учасниця.
Вона визнає, що війна зробила теми ідентичності та культурної спадщини значно актуальнішими. Працівники культури почали глибше досліджувати локальну історію та мультикультурність регіонів, говорити про те, що раніше залишалося поза увагою широкої аудиторії. І сам біль може стати поштовхом до культурної роботи.
Водночас дискусія показала, що від працівників культури часто очікують, що вони знайдуть відповідь на питання, як суспільству пережити травму. Вони мають створювати проєкти, документувати досвід, зберігати пам'ять і пояснювати її значення іншим, навіть коли самі ще проживають втрату. Інтеграція також несе за собою слід, який може перерости в асиміляцію. Тому для дієвців культури окупованих територій збереження власної ідентичності стає подвійною роботою – як із громадою, так і з собою.
Ці досвіди співіснують, і жоден із них не дає остаточної відповіді на питання, що робити з болем. Але точно – продовжувати.
