Лесь Курбас, Театр Ветеранів та "Місячні": які зміни переживає український сучасний театр

Щорічно 27 березня у світі відзначають Міжнародний день театру.

У 1961 році Міжнародний інститут театру заснував це свято для вшанування всіх працівників сектору: від режисерів, акторів і сценографів до білетерів.

Попри повномасштабне вторгнення, українські театри продовжують працювати, гастролювати за кордоном і створювати ажіотаж удома. Так, у Харкові, попри заборони з боку влади та обмеження фінансування, театри знаходять лазівки й виступають в укриттях. Минулого року в місті з'явився театр Open Theater, який створили актори театру імені Григорія Квітки-Основ'яненка.

Тим часом у Києві вже котрий рік поспіль триває полювання на квитки бестселерів Уривського. Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова провела ціле розслідування, з'ясувавши, на що треба піти, аби вирвати квиток.

У 2024 в Україні створили "Театр ветеранів", який вчить ветеранів драматургії, ставить їхні твори на сценах та просуває ідею інклюзивності в театрі. А попри обстріли, до нас приїздять світові театральні зірки – від Міло Рау, художнього керівника Віденського фестивалю, до Магди Біззаро, програмної директорки Авіньйонського фестивалю. 

У Молодому театрі, під яким ще не так давно стояли студенти та активісти з вимогою звільнити тодішнього керівника Андрія Білоуса, якого звинувачують у харасменті, зараз ставлять виставу про жіночний досвід – "Місячні", написану ветеранкою і драматургинею Аліною Сарнацькою, у постановці Ніни Хижної.

До Міжнародного дня театру УП.Культура вирішила спитати про те, як змінився український сучасний театр з 2022 року, у критикині та театрознавиці Олени Мигашко, перформерки та режисерки театру "Нафта" Ніни Хижної, акторки та театральної кураторки Юлії Лінник, актора та театрального діяча Миколи Набоки і драматурга та співзасновника "Театру ветеранів" Максима Курочкіна.

Як змінився український театр після 2022 року?

Олена Мигашко

На цю тему у мене вийшло підготувати великий текст для УП, де я зосередилася на трьох, гадаю, помітних процесах: інтеграції у європейські театральні процеси – і з точки зору нових партнерств, нових воркфлоу, і з точки зору естетики; перебудована етика й межі самоцензури – на фоні війни й в умовах геополітичних викликів; нарешті, велика суспільна потреба у театрі як у просторі живих зв'язків і приємного забуття, продані зали.

Тут можу назвати й інше питання, яке не було у фокусі статті, – це новий рівень розмови про жіночу емансипацію у сфері на рівні самого контенту і на рівні виробничого процесу в театрах (тут можна згадати справу Андрія Білоуса, але це лише приклад функціонування екосистеми).

Думаю, основні зміни з 2022 року полягають у низці питань, із якими театр тепер вимушено працює. Або ж – які він обирає ігнорувати, і це помітно відразу.

Власне, ось по цій лінії розлому і проходять кілька паралельних, мені здається, навіть протилежних процесів всередині сектору.

З одного боку, театр інфантилізується, виробляючи комерційно й комунікаційно успішний продукт, який не можна назвати частиною сучасного мистецтва як історії дослідження і пошуку. З іншого, я бачу свідомий і сміливий пошуковий театр чи – ширше – театральні проєкти, які ставлять складні задачі (наприклад, робота з ветеранами поза спробами театральної репрезентації, "гранням ролей"), порушують незручні питання (як-от межі самоцензури в країні) і встановлюють розірвані зв'язки (наприклад, Opera Aperta, які знову разом з партнерами привозять в Одесу митців Сігну і Артура Кьостлер, що багато років тому робили у міському готелі імерсивний театр, схожий на складну систему квест-кімнат).

Інший рівень – думаю, навіть на фоні нових партнерств і звʼязків, встановлених з 2022 року, ми таки переживаємо брейндрейн (з англ. "brain drain" – "відтік мізків" ) прим. ред.) і відтік ресурсів. Це і зменшена економіка, і людський капітал: такі митці, як Оксана Черкашина, Стас Жирков, Роза Саркісян тощо, вже живуть і працюють за кордоном; безцінні люди, як-от Олена Апчел, також у війську, не рахуючи тисяч тих, хто служить по всій країні в кожному театрі.

Микола Набока

На думку Миколи Набоки, є три основні пункти, які змінилися з початку повномасштабного вторгнення. Йдеться про зміни в театральній освіті, збільшення уваги до соціополітичних тем та взаємодію між різними інституціями та театрами:

"Попри критично домінуючий вектор на "розважальний" масовий продукт, який, крім видовищності, мало що по собі залишає, все ж дедалі частіше з'являються проєкти, спрямовані на діалог, реабілітацію та реінтеграцію. Якщо згадати залучення ветеранів до створення вистав, лише за останні півроку можна назвати такі проєкти: "Енеїда" (від "Театру ветеранів" та "Молодого театру"), "Сам на сам" (від театру ім. Леся Курбаса, "Театру Незламних" та центру Unbroken), а 3–4 квітня 2026 року у Львові відбудеться прем'єра вистави "Директор ліфта" (від "Театру Незламних" та "Першого театру").

Наш театр, як і наше суспільство, вчиться бути відповідальним. І це лише початок цього складного, болісного і тривалого процесу, але в певних колах це вже безумовна тенденція і навіть культура", – говорить актор.

Він також підкреслює, що навчальні заклади почали відходити від "системи Станіславського" та супровідних російських імен. Водночас зріс інтерес до напрацювань Леся Курбаса та його однодумців.

"Це дуже позитивний поворот, який зараз дає нам шанс переосмислити та деколонізувати українську театральну освіту", – зауважує театральний діяч.

Юлія Лінник

З 2022 року відбувся комплекс суспільних змін, як очевидних, так і ще неусвідомлених. Звісно, змінився і театр, бо театр і сам є моделлю суспільства. З одного боку змінилися люди, які театр роблять, хтось мобілізувалися і служать у війську, хтось змінили професії, тотально пішли у волонтерство, хтось виїхали, і цю зміну не можна пропускати, адже театр, це завжди люди.

З іншого боку, у 2022 році виникла відчутна вимога переосмислення цінностей, ролі театру і ролей в театрі. Ця зміна змусила багатьох заново (або вперше) шукати відповіді на питання "чому ми робимо театр".

Але останні роки потреби в такій ревізії місії вже не відчувається, натомість мені відчувається задоволення шаблонними відповідями по-типу: театр — це про світло і боротьбу з темрявою.

Мені б хотілося повертати як цінність пошук відповідей чому ми це робимо, як і для чого, а також, чи відповідає діяльність заявленим цінностям.

Ніна Хижна

Маю відчуття, що з 2022 року український театр зрушив у двох ніби протилежних напрямках. З одного боку, ми вимушено почали більше взаємодіяти з реальністю – інтенсифікувалися процеси роботи з документальним матеріалом. З'являється більше відповідальних і соціально заангажованих проєктів. У цьому я бачу повільний, але все ж процес емансипації українського театру, формування його суб'єктності та переосмислення травм радянського й імперського минулого. Зокрема – критичне домінування психологічного театру і системи Станіславського, яка буквально колонізувала українську театральну практику.

І водночас український театр, значною мірою, рухається в протилежному напрямку – шукає ескапізму, перебуває в певній дисоціації. З'являється все більше вистав, що прагнуть розважати, заспокоювати, удавати, що все буде добре, і відтворюють кон'юнктурні, зручні наративи.

Як би ви описали сучасний український театр собі десять років тому?

Олена Мигашко

Я би сказала собі: уяви все те саме, тільки викрути рівень складності "на максимум", як в компʼютерній грі, і додай чорного гротеску.

Адже у 2014–2015 роках дійсно відбувалися дуже схожі процеси. Початок війни з РФ змусив взяти у фокус роботу з ідентичністю – зʼявилось багато документальних проєктів, в тому числі, з військовими, були постановки за сучасними пʼєсами Павла Арʼє чи Наталі Ворожбит. Була нова хвиля інтересу до переосмислення етно, що особисто я пам'ятаю на прикладі творів Dakh Daughters, Гогольфесту і легендарних вистав "Буна" чи "Сталкери". Ця ж ситуація дозволила вперше зайти в Україну деяким європейським мережам і донорам, як-от ЕТС чи ІЕТМ. З'явилися нові міжнародні колаборації. Разом із цим – нові виклики й проблеми.

Мені інколи здається, що зараз культура живе у такій собі чорній версії того спектра проблем, із яким вона болюче зіштовхнулася 10–12 років тому.

Юлія Лінник

Можливо, я маю непопулярну думку тут, але період 2016–2017 років мені відчувається, вибачте, реальним театральним бумом.

Можливо, тому що я була першокурсницею, бачила все вперше, а, можливо, 10 років тому багато незалежних проєктів були неочевидними, пошуковими, зубастими і нахабними. Вистави в торговельних центрах, підвалах, на закинутих складах, вихор перформансів в Харкові, вистави на літаках, променади вулицями, Гогольфест, Порто Франко, Парад фест.

Мені здається що той необхідний для мистецтва феномен пошуковості, нерозсудливості і свободи нам зараз перестав бути доступним, а тягар відчуття відповідальності-свідомості- пошуку національної ідентичності, або ж симуляції переліченого, змушує створювати в межах визначеної мистецької рамки.

Яку подію або досвід ви вважаєте найвизначальнішим за цей час?

Максим Курочкін

"Вважаю найважливішою та визначальною подією появу "Театру Ветеранів"", – відповів драматург.

"Театр Ветеранів" створили "Театр драматургів" і "ТРО Медіа", щоби підтримати військових, ветеранів і ветеранок та допомогти їм творчо реалізуватися.

Упродовж 4–5 місяців ветеранів вчать драматургії, а потім вони під керівництвом Максима Курочкіна пишуть п'єси. Нині в українських театрах можна побачити вистави "Баланс", "Місячні", "Військова мама" Аліни Сарнацької, "21" Ольги Мурашко, музично-пластичну виставу "Енеїда", "Вийти за Межу" Наталки Зарицької, "Лимони" Максима Девізорова та багато інших.

Олена Мигашко

Загалом не люблю категорію "найвизначніших", "найвизначальніших", бо в це завжди вбудована певна прихована оптика чи наратив, за яким селективно пишеться історія.

Ну і треба враховувати, що глядацький досвід будь-якого критика все одно обмежений (наприклад, мій, на жаль, досить києвоцентричний). Але я спробую тут перерахувати кілька речей, що точно для мене "зробили період" з 2022 року:

• загалом освітня і проєктна робота Opera Aperta та Іншої Освіти,
• поява Театру ветеранів,
• ребрендинг Театру Лесі Українки (колишньої "російської драми" у Києві),
• останні вистави Тамари Трунової ("HA*L*T", "Робота з тінню") разом з Berliner Festspiele,
• "Кабаре" як соціальний феномен.

Микола Набока

Якщо говорити про суспільну важливість у театральному процесі, то, на мою думку, однією з ключових подій стала "революція" в Київському національному академічному Молодому театрі. Це симптом нового часу, в який ми входимо.

Це стало не лише прикладом емансипації нового покоління українських акторок, а й запустило нову хвилю діалогу про норми владної взаємодії, культуру та ієрархії в театральній інституції. Показово, що вже через кілька місяців після зміни влади у цьому ж театрі виникає феміністична вистава "Місячні", створена харківською режисеркою Ніною Хижною спільно з жіночим колективом театру.

Юлія Лінник

Складно обрати подію, бо все неоднорідне тіло культури складається з людей, їхніх зустрічей, ідей що в цих зустрічах виникають. А оскільки такі зустрічі рідше виникають у театрах зі стабільною трупою, а частіше в зонах перетину на периферії – фестивалях, барах, галереях, то я думаю, що найвизначальнішими для мене є саме всі забуті незалежні театри, колективи, проєкти, ініціативи, які мали б залишатися в памʼяті, проте вислизнули з неї, за відсутності засобів памʼятання історії театру.

Ніна Хижна

Я вважаю, що театр може і має бути різним, бо саме різноманіття позицій, художніх форм і голосів є маркером демократичності суспільства. Але питання в іншому: скільки в наших репертуарах вистав, що покликані розважати і робити касу, а скільки з них справді проблематизують реальність, зазирають у темні зони соціального несвідомого, мислять критично і готові ризикувати. Бо саме тут з'являється можливість формувати нові візії, фантазувати та пропонувати суспільству зміни.