Епоха тривоги: як відбулася 38 церемонія Європейської кіноакадемії і хто боїться ядерної війни
17 січня в Берліні відбулася 38-ма церемонія нагородження Європейської кіноакадемії. Покликана бути центром святкування європейського кінематографа, вона також відома своїм вродженим політичним характером, прагненням бути простором опору та об'єднання.
Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська спостерігала за церемонією наживо та розповідає, чи вдалося їй стати самостійною творчою подією й дієвою платформою політичного спротиву.
Час знакових змін
Незадовго до падіння Берлінської стіни сенатор з питань культури Фолькер Хассемер і Еріка Грегор, співзасновниця Берлінського форуму, розмірковували, як підвищити значущість європейського кінематографа. Вирішивши поекспериментувати зі створенням ексклюзивно європейського гала-заходу, вони зібрали під одним дахом 40 кінематографістів-ентузіастів, які надихнулися на створення цілої Кіноакадемії.
"Відзначати досконалість і різноманіття європейського кінематографа, залучати нову аудиторію до європейського кіно й звертати увагу на нові європейські таланти", – так сформулювали свою мету тодішній президент Інгмар Бергман і голова Вім Вендерс. За цим стояли й більш нагальні мотиви – подолати розрив між Західною та Східною Європою, створити простір для політичної єдності Європи через мистецтво.
Насправді багато репортажів з кінофестивалів і кінопремій, навіть у національному медіапросторі, часто зводятся до критики їх невдалої спроби стати медіатором між кінематографом і політикою. Особливо за останні чотири роки стрімкого зростання градуса божевілля на планеті, яке вже не вдається заспокоїти промовами про глибоке занепокоєння. А теза про те, що Україні не "приділяють достатньо уваги промовами й нагородами", вже стала нашим усталеним кліше. Зокрема, такого висновку ми дійшли й після минулої церемонії EFA, репортаж із якої назвали "Обережна солідарність зі всіма й одразу". Виснажлива церемонія, наповнена абстрактними промовами, що зрівнюють усе хороше проти всього поганого, під зламаний ШІ-автоперекладач, поданий як засіб спільної мови – виразно описує торішній досвід.
Організатори, втім, чули цю критику і анонсували "знакові зміни", як повідомив для Screen Daily Маттіс Ваутер Кнол, CEO організації церемонії. Їхньою найбільшою гордістю є перенесення дати з грудня на січень. Мета цього – виправдати своє призвісько "Європейського Оскара", поставити європейські фільми в ряд західного параду кінонагород і їхніх піар-кампаній.
Фактично EFA зміцнюють свій safe space для європейського кіно, якому тут не доводиться змагатися з голлівудськими велетнями. Зокрема, Маттіс підкреслює цей бенефіт в бік людей крафту, які часто залишаються недостатньо поміченими в тісних рядах з американськими спеціалістами. Пообіцяли й освіжити саме шоу. Цього року воно символічно відбулося в Берлінському Домі світових культур, а щоб зробити його "самостійною й небанальною художньою подією", за бажанням актуальної президентки кіноакадемії Жульет Бінош, вони зібрали сильну творчу групу, що складалася з режисера Марка Казінса, композиторки Даші Дауенхауер і режисера Роберта Ленінгера.
І все ж таки, коли 38-ма церемонія проходить у розпал кількох війн, переворотів і репресій, логістичні зміни були не такими нагальними, як повернення політичного авторитету – зробити EFA потужним голосом активізму в такий необхідний час, як сказав CEO, додаючи: "Ми ніколи не говорили переможцям чи ведучим уникати певних тем. Академія має багату історію відстоювання свободи слова". В інтерв'ю він також акцентує на українському кейсі – як академія проводила кампанію на захист Олега Сенцова, а також створила надзвичайний фонд для українських кінематографістів.
Можливо, цим EFA навіть посягнули на дещо більше – реабілітувати віру в кіно як дієвий засіб політичного діалогу й спротиву злу, тож очікування від церемонії були неабиякі. Організатори взяли ці ризики й рефлексії у свої руки, розпочавши з сильної політичної ноти. За п'ять хвилин до початку на сцену вийшов Майк Дауні, який головував у EFA протягом 25 років, із нагадуванням, як і навіщо ця премія існує, і також зумів знайти переконливі, правильні слова: "Зло не бачить культуру як здорову й невід'ємну частину суспільства, воно пригнічує існуюче почуття взаємної солідарності, відповідального й політичного спротиву. Академія не переставатиме протистояти цьому".
За ним на сцені з'явився Марк Казінс у мінімалістичній ролі ведучого церемонії. Запросити цього шотландсько-ірландського режисера, який заїхав на фестиваль просто перед тим, як вирушити на Sundance представляти свій шестигодинний документальний фільм про історію документального кіно, було, ймовірно, наймудрішим рішенням організаторів. Казінс – не лише один із найцікавіших креативних режисерів, він також великий синефіл, тіло якого вкрите татуюваннями з іменами й портретами великих режисерів, серед яких є і Кіра Муратова.
Креативний підхід Казінса до продакшену полягав у запрошенні порефлексувати над нашою любов'ю до кіно. Він підготовив низку заворожливих монтажних роликів великого європейського кіно, поєднуючи такі нові й старі фільми, як "Flow" (2025) і "Ночі Кабірії" (1957), "Шанхайський експрес"(1932) і "Анатомію падіння" (2024). Загалом вийшло надзвичайно зворушливо й водночас лаконічно, з усвідомленою позицією не відвертати увагу від переможців і їхніх промов.
Джафар Панахі: Мовчання – це участь у темряві
Першим на сцену запросили одного з найбільших конкурентів сезону – Джафара Панахі. Тема Ірану, де зараз відбуваються криваві репресії, очевидно, не могла чекати. Панахі переказав події останніх днів, розповівши про щонайменше 12 тисяч загиблих і відсутність інтернету у країні. Режисер, який сидів в іранській в'язниці й був заочно засуджений за "пропагандистську діяльність", заявив, що Іран вступив у найгірший період своєї історії, і що сьогодні ніхто більше не є в безпеці ані в Америці, ані в Європі.
"Мовчання – це участь у темряві", – після такого стало зрозуміло, з обережними промовами на сцену не варто виходити, й Панахі дійсно заразив цим зал. "Згадаймо, що ми можемо тут зараз сидіти й маємо можливість вільно працювати, на відміну від моїх колег, які живуть у таких країнах, як Україна", – каже продакшн-дизайнерка фільму "Дівчина зі спицею", оголошуючи переможців у своїй категорії й віддаючи першу статуетку фільму "Сират".
Щоб глядачі не нудьгували на крафтових нагородах і призах дитячого журі, нас недовго змусили чекати на головну урочистість вечора – вручення призу за внесок у кінематограф Лів Ульман. Велику актрису й дружину Інгмара Бергмана представили натхненним роликом її екранних появ і режисерських робіт, від яких навіть у переповненому пресцентрі стояла гробова тиша. Вийшовши на сцену, 87-річна легенда, несподівано, першою заговорила про Трампа: "У нас є закони: якщо хтось зловживає Нобелівською премією, її можуть у нього забрати. Комусь при владі у Сполучених Штатах це може не сподобатися. Він її втратить… І я цьому рада", – супроводжуючи це іронічним сміхом, який жваво підхопив зал.
Окрім ораторських відвертостей і монтажних милувань, гостей розважали артефактами. У певний момент Казінс із палаючими очима виніс капелюх Марлен Дітріх, люб'язно наданий Німецькою синематекою. Під час вручення нагороди анімації винесли історичне полотно – ескіз Лотти Рейніґер, режисерки й піонерки silhouette animation. А після єдиної перерви на буфет глядачів у залі оживив штучний снігопад. І все це було справді розважально й зворушливо, однак вже на першій годині стало зрозуміло, що в жертву була принесена тривалість церемонії. Врешті вона тривала цілих чотири години.
Очікувані тріумфанти
Взагалі, в EFA часто складається банальний патерн: великий європейський фільм, запрем'єрений у Каннах, змітає купу головних нагород, як було з "Трикутником смутку" або торік з "Емілією Перес". Цього року це місце посіла "Сентиментальна цінність". Норвезька драма про напружені стосунки батька й доньки, зібрала тріумфальні шість статуеток – за головні акторські роботи, сценарій, режисуру, найкращий фільм і, що найцікавіше, за композитора, де навіть не був номінований "Сират" – спіратуальний фільм-бед тріп з марокканської пустелі, у якому техно-музика стає центральним елементом.
Натомість "Сират" забрав заслужені продакшн-нагороди – від операторської роботи й аж до першої в історії нагороди за кастинг – і в якийсь момент просто чергувався на сцені із "Сентиментальною цінністю". Така нагородна монополія між двома картинами, утім, розчарувала багатьох. Зокрема, на вечірці після церемонії висловлювали жаль в бік команди "Звуку падіння" — фільму Маші Шилінскі, неординарної каннської картини про чотири покоління жінок у родині й примару спадкової травми, яка зрештою забрала лише одну нагороду за костюми. Панахі на сцену більше й не вийшов, попри надпотужну піар-кампанію його фільму, що триває з моменту Каннської перемоги. Хронікери темряви: доккіно як головна інтрига премії
Центральною інтригою вечора залишалася документальна секція. Важко оминути згадку про Аньєс Варду, говорячи про європейську документалістику, тож перед оголошенням гостям дарували картоплю, яку режисерка часто згадувала у своїх фільмах. Виняткова інтрига цієї номінації – не перебільшення, адже конкуренція тут була, ймовірно, найвищою за останні роки.
"Afternoons of Solitude" каталонського режисера Альберта Серра – імерсивний і графічний документальний фільм про перформанс тореадора, що вільно інтерпретується як роздум про людське насильство, – переміг у Сан-Себастьяні, увійшов до річних топів таких видань, як Cahiers du Cinéma та Film Comment. Не менше уваги зібрав фільм "З Хасаном у Газі" шанованого палестинського документаліста Камаля Алджафарі, який у 2000-х знімав свою подорож Газою, а згодом забув про касету з плівкою й дивом перевідкрив її після 25 років. Зрештою мінімально втрутившися у матеріал, режисер відправив це ханталогічне кіно у головний конкурс Локарно.
Або ж фільм "Ріфеншталь", зібраний з ексклюзивних архівних матеріалів пропагандистки Гітлера, який резонує з темою й формою настільки, що залишається в топах уже півтора року після прем'єри у Венеції. Втім якщо говорити про суто європейських фронтранерів, то це – "Fiume o morte!" і "Пісні землі, що повільно горить", фільми, які в Європі знає і дивився кожен поважний кінематографіст.
Фільм Ольги Журби "Пісні землі, що повільно горить" мав надзвичайно насичене фестивальне життя, забравши щонайменше 12 великих нагород у світі, і загалом став візитівкою таланту українського кіно переробляти біль в аудіовізуальне мистецтво. Журба провела сотні Q&A, невтомно розповідаючи про війну й узагалі борючись із російською пропагандою від самого моменту прем'єри у Венеції в 2024, де стрічка стояла в одній секції із сумнозвісними "Росіянами на війні". Ретроспективно, фільм запам'ятається як один із найпопулярніших документальних фільмів про російсько-українську війну не лише через важливість теми, а й через свою вражаючу художню форму.
Нагородою вони поступилися "Fiume o morte!", який має майже вдвічі більше статуеток за свою фестивальну історію, починаючи з Роттердама, а також мав розкіш театральних релізів у США та Великій Британії. "Fiume o morte!" – чудове кіно, що грайливо межує з ігровим, розповідаючи про маловідому спробу державного перевороту початку XX століття в Хорватії, здійснену прихильником фашизмуі поетом Габріеле д'Аннунціо.
Справді, історії про захоплення влади правими радикалами є надто актуальними. Втім, чи не випадково, саме цей фільм є найменш травмуючим у порівнянні з брутальними зображеннями людського насильства, страждання й моторошного духу повернення фашизму в його конкурентів? Отже, переміг м'який урок історії – залишається лише сподіватися, що нам іще не пізно його вивчити.
Страх ядерної війни замість висновків
Цей документальний підсумок дещо іронічно контрастує з тріумфом фільму Йоакіма Трієра – безумовно високоякісної, але компромісної драми, яка навряд перезавантажує стандарти європейського кіно й, тим паче, ніяк не є гострим політичним висловлюванням. Такі фільми, як "Голос Хінд Раджаб" – драматизація роботи Червоного Хреста в день вбивства палестинської дівчинки ізраїльськими військовими, або ж той самий Панахі з його універсальною глибоко політичною історією про помсту й прощення, не виграли нічого, ймовірно, так і не знайшовши бажаного консенсусу серед голосувальників, до якого так закликає академія.
Забираючи фінальну нагороду за найкращий фільм, Йоаким Трієр після такої зарядженої церемонії був зобов'язаний розбавити свої заготовлені для "Оскара" американські промови, і все ж синхронізувався з аудиторією. Він розповів про свого діда, відомого норвезького митця Ейріка Льохена, який був ув'язнений під час Другої світової війни за участь у русі опору – щось подібне є й у сюжеті "Сентиментальної цінності".
"Я належу до так званого покоління 89-го. Мені було 15 у 1989 році, коли впала Берлінська стіна", – сказав він, згадуючи свої дитячі страхи, коли жив поруч з Росією. "Я дуже боявся ядерної війни".
Примітно, як озвучений страх Трієра й усіх солідарних із ним кристалізує причинно-наслідкове попередження, представлене у документальній категорії. Роздуми про авторитарне насильство, повернення фашизму й, нарешті, реальну загрозу російської агресії – всі вони віддзеркалюють актуальне, про яке так жваво говорили весь вечір, ніби натякаючи що травма Другої світової наздоганяє на порозі Третьої.
"Мистецтво може допомогти нам створити емпатію в темряві", – завершує Трієр церемонію. Отже, попри такий обнадійливий, політично заряджений намір, на тлі видовищного шоу вечір врешті закінчився абстрактними закликами до об'єднання. Втім, питання, на що конкретно здатне це об'єднання мистецтвом за межами кінозалу, залишається відкритим.
