Перетворити вигнання на простір свободи. В пам'ять про великого українського поета в США Юрія Тарнавського

Юрій Тарнавський, один із найвизначніших українських письменників, помер 14 жовтня вдома, у Вайт-Плейнсі, США. Автор понад сорока книжок поезії, прози, драматургії та есеїв українською й англійською, він перетворив вигнання на простір свободи. Народжений 1934 року в Україні, більшу частину життя прожив у Сполучених Штатах.

Як співзасновник Нью-Йоркської групи поетів, еміграційних модерністів, що після війни оновили українську літературу, Тарнавський до останніх днів лишався невтомним експериментатором. Лише кілька тижнів тому вийшла його книжка Extractions у Journal of Experimental Fiction Press, а нова збірка українських віршів має з’явитися в листопаді.

Провокативний, ризикований у творчих рішеннях і точний у письмі, він доводив, що українська література може бути і сміливо сучасною, і вкоріненою в традиції. Для нього національне відкривалося не в повторенні формул, а в їхньому переосмисленні, у тому, як форма гнеться під тиском пам’яті, іронії та пошуку, доки сама мова не наважиться сказати те, чого колись боялася.

Він любив Україну ніжно, не відвертаючись від її тіней. Це не була сліпа любов. Вона була ясною, вимогливою і чесною. Він бачив і блиск, і саморуйнівні звички нашої культури, її ліричний хист і меланхолію, відданість слову і формі та сліпі плями щодо світу за обрієм. Як і Чеслав Мілош, ставився до мови і як до якоря, і як до знаряддя спротиву стиранню, зберігаючи розмову зі світовою літературою.

Любити Україну для нього означало тримати її біля власного потенціалу, підштовхувати виходити із зони комфорту, доводити, що українська література може говорити з Кафкою і Кортасаром так само природно, як із Шевченком чи Сковородою.

За духом він близький до Бекета, Борхеса і Ґомбровича – авторів, які зробили вигнання своєю адресою. Його українська не була діаспорно-провінційною, архаїчною: вона приймала модернізм і абсурд, філософію і науку, юдейські та латиноамериканські інтонації. Він довів, що з України можна говорити до світу без підлаштовування під чужий слух, без зречення власного ритму і голосу.

Любити Україну для нього означало тримати її біля власного потенціалу, підштовхувати виходити із зони комфорту, доводити, що українська література може говорити з Кафкою і Кортасаром так само природно, як із Шевченком чи Сковородою. Це була любов інтимна і норовлива, з переконанням, що справжня ніжність – вимоглива.

Удома його болісно недооцінювали. Розрив між діаспорною і "домашньою" літературами й далі болить, подекуди глибше, ніж у радянські часи. Посеред цього розлому стояв Тарнавський. Він ніколи не переставав бути українцем, але його українськість не була замкненою, зацикленою на собі. Одночасно свій і чужий, він рухався крізь культуру, яку любив і яка не завжди відповідала взаємністю.

Недовіра до неконформних митців, тривога перед тими, хто не вписується в образ "здорового національного поета", на жаль, тягнеться крізь нашу історію.

Він жартома зізнавався, що почувався настільки чужим, що іноді люди пліткували: мовляв, він, мабуть, єврей чи гомосексуал, або й те, й інше – ніби ярлик міг пояснити його інакшість, творчу сміливість, його міжчасся і міжмісце. Самою своєю присутністю він порушував комфорт літератури, яка довго боялася відмінності.

Недовіра до неконформних митців, тривога перед тими, хто не вписується в образ "здорового національного поета", на жаль, тягнеться крізь нашу історію. Від космополітичної іронії Антонича до гендерно вільної уяви Андієвської, від міського гротеску Підмогильного до духовного максималізму Хвильового українська література не раз відштовхувала новаторів, аби згодом повернути їх як пророків.

Це не тільки наша історія, а й європейська: Кафку не чули в Празі, Шульца знищили в Дрогобичі, Целана не зрозуміли в Парижі. Вони перетворювали відстань на прозріння. Тарнавський належить до цієї лінії творчого відчуження, до тих, хто любив Україну настільки, щоб питати, чого вона боїться у свободі й неоднозначності. Україна, яку він уявляв, – це країна, до якої ми йдемо: відкрита до поліфонії, де приналежність міряється не конформізмом, а сміливістю творити, заперечувати і любити без умов.

Його зв’язок із Україною тримався на напрузі між тугою і відчуженням, любов’ю і критикою. Він не міг ані піти остаточно, ані повернутися назавжди.

Неповне визнання його постаті було не тільки особистою кривдою. Це симптом ширшої проблеми. Провівши понад вісімдесят років поза Україною, він не просто вберіг мову – він її відточив і підняв до рівня світової розмови. Як Мілош, Шульц чи Целан, він творив батьківщину у слові. Його мова була не монументом, а живою нервовою системою, чутливою і точною, не підвладною жодній силі – територією, яку не може окупувати жодна імперія.

Його зв’язок із Україною тримався на напрузі між тугою і відчуженням, любов’ю і критикою. Він не міг ані піти остаточно, ані повернутися назавжди. Пробував оселитися в пострадянській Україні у 90-ті, але, не впізнавши себе в цій реальності, за кілька років поїхав назад. З цієї напруги народжувалися тексти, що перетворювали біль на синтаксис, а розпач – на експеримент. Його поезія була і одкровенням, і сповіддю, і проривом, і скаргою: мова ставала раною і лікуванням. У цьому він поряд із Данилом Кішем, Едмоном Жабесом і Адонісом, які перетворили вигнання на оптику.

Тарнавський прожив долю багатьох вигнанців, що дали своїм країнам голос із відстані і почули у відповідь тишу. Якось він іронічно сказав: "Шевченківська премія залишиться в історії тим, що її не дали Юрієві Тарнавському". Сьогодні ця фраза звучить як тихий і остаточний вирок, репліка, що зачиняє двері.

Та ця тиша – не тільки його. Це наша тиша. Ми ще вчимося визнавати тих, хто носив Україну через кордони. Україна, яку він уособлював, лишається ідеалом: відкрита, щедра, багатоголоса, здатна почути у своїх вигнанцях відлуння власного майбутнього.

Він уособлює Україну, що не замикається в собі, а виходить у світ, не втрачаючи голосу.

Він був країною думки, куди багато хто з нас приходив за чимось новим і свіжим, і домом, якого не знав, що має. Територією слова, де мова була водночас притулком і викликом. Ми досі не уявляємо повної міри Тарнавського в сучасній українській культурі: його непомітна школа проступає в поезії, прозі, театрі й критиці, в Україні й у діаспорі, у друці та нових медіа; коло послідовників зростає навіть там, де вони не завжди називають його своїм учителем.

Сьогодні, коли Україна воює не лише за землю, а за спосіб бути, постать Юрія Тарнавського звучить як виклик і дороговказ. Він уособлює Україну, що не замикається в собі, а виходить у світ, не втрачаючи голосу. Тарнавський був і залишається зразком глобального українця – того, хто мислить українською, але дихає у світовому масштабі. Його вигнання стало формою присутності, його мова – територією, яку не окупувати жодній імперії. Він довів, що література може бути зброєю не гніву, а ясності, що свобода починається там, де закінчуються виправдання. Його слова, написані далеко від дому, сьогодні повертаються додому – як пам’ять, як застереження, як обіцянка. Вони нагадують нам, що справжня Україна – це не межі на карті, а нескінченна розмова між тими, хто залишився, і тими, хто пішов, але не відійшов.

Олександр Авербух, поет, професор україністики Мічиганського університету спеціально для УП.Життя