Швидкі зміни колективізації та великий обман. Гастролі вистави "Зерносховище" у Києві
Вистава "Зерносховище" була написала Наталкою Ворожбит ще у 2009. Вперше поставлена закордоном, на сцені Шекспірівської Королівської Трупи, вона могла з’явитись як постановка в Україні і швидше, в 2010. Проте змінилась кон’юнктура: і після президентських виборів Коломийський театр вирішив не "плямувати репутацію" виставою про голод 1932-1933 рр..
Максим Голенко розпочав роботу над постановкою у Рівненському обласному академічному музично-драматичному театрі непевною весною 2022 року. Прем’єра відбулась у вересні, а вже у 2023 році вона перемогла у 4 номінаціях Всеукраїнського театрального фестивалю-премії "ГРА". У березні 2024 вистава гастролювала Україною: у Львові, Києві та Житомирі. Побачити її ж можна у репертуарі рівненського театру.
Показ вистави в Києві 27 березня відбувся з аншлагом – багато театралів вирішили відзначити Міжнародний день театру саме переглядом "Зерносховища". Видається, що недаремно – виставу зустріли оваціями.
П’єса "Зерносховище", розповідає про життя невеличкого села на Полтавщині у час великих перетворень: радянський режим, знімаючи чергову маску, починає примусову колективізацію. Життя громади, переоране війнами, після відносного затишшя змінюється до невпізнання: влада ділить людей на своїх та чужих, холоднокровно роз’ятрюючи незагоєні рани.
Максим Голенко ж у своїй "виставі в науку обдуреному населенню", відштовхуючись від подій Голодомору, розширює історичний горизонт: його прочитання - про українське "довге" ХХ сторіччя: від радянізації, через трагедії другої світової, Чорнобиль, 90-ті і до нової війни.
Потрясіння нон-стоп, що змінювали лише форми та виконавців, майже як вечірка у стилі рейв, продовжуються і тепер: до остаточного виснаження. У властивій для себе, трохи бурлескній манері, режисер безапеляційний – сучасне варварство Росії має глибокі та розгалужені корені, що міцно вросли у ґрунт нашого страху і тотального забуття.
Режисер розпочинає спектакль молитвою-плачем: за живих, і мертвих, і ненароджених. Музичне рішення гурту "Веремія" та Станіслава Лозовського справляє особливо потужне враження саме на початку – після мало не оплакування зал готовий до кульмінації в перші хвилини вистави.
Проте натомість глядачі потрапляють у мурашник села, яке стоїть на порозі великих перетворень: на майдані, заставленому рядами із господарським добром, постійно рояться селяни, впереміш з агітбригадою, активістами – новини про колективізацію сприймають насторожено, але не ймуть віри. Проте цього разу влада рад планує довести справу до кінця – у село приїздить Книжник Мортко (Марк Дробот), якому, видно, не вперше розкуркулювати. Зелений Кут потрапляє в жорна колективізації.
Зміни у житті громади унаочнюються постійними перетвореннями простору (художниця вистави, Юлія Заулична, використовує для цього стелажі): пустіють ярмаркові ряди, на площі не ходять, а вештаються пониклі люди, церкву перетворюють у зерносховище. Хоча уся вистава і відбувається довкола церкви-зерносховища, вони – досить умовні.
Сцена постійно трансформується: з ярмаркових рядів – у магазинні вітрини, з церкви – у зерносховище, із колгоспу – у нари бараків, на яких лежать напівживі селяни. Ці стелажі – як маркери страшних змін: донедавна заповнені хлібом, вони більш годяться для моргу.
Зайда Мортко швидко знаходить собі поплічника серед місцевих, Арсея Печорицю, (Дмитро Пшечук): колись бідняк, тепер Арсей стає в авангарді нової влади. Саме Арсей та Мортко, кожен по-своєму, осягаюсь великий обман, в якому вони опинились. Попри жахіття голоду, що розгортаються ніби на фоні, драма тих, які зрозуміли прірву, над якою вони стоять, видається чи не трагічнішою.
Напевне, саме тому, селяни, які гинуть або нидіють, загнані у колгосп, (а у виставі задіяна чи не уся трупа театру), так і не зрозумівши пастки, видаються радше знеособленою групою, безпам’ятною і безмовною, яка проте здатна на відчайдушний бунт (вони вбивають Мортка).
Саме Мортку у блискучому виконанні Марка Дробота вдається передати розпач обдуреного: йому, місцевому перевертню, маргіналізованому через своє походження, так і не вдається стати своїм для нової влади. Він вкладає власну неприкаяність у жорстокість супроти селян, проте згодом розуміє, що залишається лише інструментом у руках радянців, які рано чи пізно знищать і його.
Проте вистава Максима Голенка інтерпретує Голодомор лише як одну із форм знищення. Фізичному знищенню передує культурне: комунізм та колективізація приходять на місце ідеологічної пустки: тоді, коли людям методично розтлумачили (чи вони дали себе обдурити?), що їхні переконання, віра і традиції нічого не варті.
Боязко спостерігаючи як з церкви скидають дзвін, громада ніби прирікає себе на довге мовчання, що боязко пробиватиметься правдою лише у молитвах навіть десятки років по тому. Голод же породжує страх, який вмикає інстинкт самозбереження – забуття.
Не знати, чи у селі залишились ті, хто згадає, що зерносховище колись було церквою. Проте видається, що в інтерпретації Максима Голенка це не надто важливо – головне зберегти пам’ять про нього як про сховище загублених душ, які не встояли перед спокусою омани. Після перегляду не покидає враження, що вистава – молитва за ці душі. А подекуди видається, що вона – молитва за тих, які, попри минуле, і далі перебувають у мороці обману, і будуть обмануті ще не раз.
