Жінка, яка живе собі на лихо: депресія і відчай в еміграції у творах забутої української письменниці-модерністки Надії Кибальчич
Олена Пчілка, Наталя Кобринська, Уляна Кравченко, Наталя Романович-Ткаченко, Людмила Старицька-Черняхівська – це лише деякі імена жінок-мисткинь, які завдяки окремим освітнім проєктам та виданням вдалося перевідкрити протягом останнього часу.
Літературний канон кінця ХІХ – початку ХХ століття, який, на перший погляд, міг похвалитися наявністю лише трьох культових авторок: Марка Вовчка, Лесі України та Ольги Кобилянської – раптово наповнився новими іменами, цікавими текстами, новаторськими підходами, непересічними темами й тисячами сторінок, які вартують як уважного прочитання, так і ретельного осмислення.
Проте навіть такий позитивний рух не означає, що тексти та особистості, які вартують уваги, вичерпалися. Зовсім навпаки! Багато з них ще чекає на свого вдячного читача та дослідника.
На честь Міжнародного дня боротьби за права жінок літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко підготувала матеріал про Надію Кибальчич: жінку з непересічним талантом і важкою долею – та відповіла на питання, чому її варто нарешті помітити.
Народитися письменницею в третьому поколінні
Не всім щастить (та й чи щастить – питання) народитися письменницею в третьому поколінні. Численні репресії та війни фактично не лишили слідів того, що звалося би словами "рід" чи "династія".
Проте на початку ХХ століття такі роди ще існували й насичували українську культуру новими поколіннями культурних діячів. Такою сім’єю була й та, де народилася Надія Кибальчич. Дід, Матвій Номис, працював у першому українському часописі "Основа", писав оповідання, збирав фольклор і навіть уклав збірку українських приказок та прислів’їв, видрукувану в 1864 році.
Мати, теж Надія і теж Кибальчич, більш відома під псевдонімом Наталка Полтавка, була авторкою коротких побутових оповідань, писала драми, деякі з яких набули доволі широкого розголосу як серед професійних, так і серед аматорських театрів.
Таким чином, схильність до письменства в Надії Кибальчич-доньки була органічною та природною. Її середовище, виховання, дотичність її родини до таких культових постатей як Тарас Шевченко, дух часу, подальше знайомство та листування з Лесею Українкою та Іваном Франком – усе надихало писати, міркувати, жити творчістю. Проте хто знав, що саме цей вибір водночас стане й найбільшим викликом життя?
Юне дитя модерну: імпресіонізм та революція
Надії Кибальчич було лише двадцять, коли вона вперше дебютувала в "Літературному віснику" 1899 року.
Один із перших її коротких двосторінкових ескізів під назвою "Місячне сяєво" оповідає історію юної дівчини, яка, взявши невелику перерву від салонної метушні та полишивши гостей, раптово усвідомлює, яким пустим є її життя. Претензійні зустрічі, красиві убрання, набундючені чоловіки, пусті розмови – усе це неочікувано болісно вражає дівчину, яка таки мусить повернутися назад, жити далі з усвідомленням ненаповненості власного існування.
Інша її дебютна робота під назвою "У лісі" коротко замальовує нам день із життя однієї родини. Ескіз перейнятий почуттям безпорадності: дівчина не може відверто поговорити з батьком, не може покинути шиття, не може виказати своїх справжніх думок і почувань, а тим паче полишити дім і піти в "широку волю і сонце". Вона чекає на книжку, яка от-от має надійти поштою і розповісти їй більше, ніж дівчина сподівається будь-коли пережити.
Уже перші тексти Надії Кибальчич стають важливим, хоч нині й непрочитаним свідченням побуту та психологічного стану жінки межі ХІХ та ХХ століть. Дуже скоро Надія Кибальчич привертає увагу і Франка, і Вороного, друкується в найрізноманітніших альманахах, часописах та антологіях, поступово стаючи повноцінною та активною учасницею тодішнього літературного процесу.
Це й не дивно, бо юна Надія Кибальчич органічно відчувала напрямок тих модерністичних творчих шукань, якими переймалися старші колеги. Тексти ранньої авторки, насичені яскравими художніми деталями та вихопленими секундними враженнями, дають усі підстави говорити про неї як про імпресіоністку, прихильницю літературного напряму, метою якого була фіксація вражень, спостережень, співпереживань.
Відчай еміграції: буття "лицаря без страху і догани"
Демонстрації 1905 року, які зрештою призвели до революції, розділили на "до" та "після" не лише історію тієї території, що існувала під назвою Російська імперія, але й історії окремих людей, які покладали на всі вибухові зміни величезні сподівання. Серед таких людей була й Кибальчич.
Спостережлива та чутлива, вона в цей період пише бурхливу громадянську лірику та щиро сподівається на те, що "вирветься правда з темниці тісної". Попри те, що її поезія цього періоду випромінює типовий для доби пафос та оптимізм, для самої Кибальчич – це унікальний тон. Опісля того, як вона та її чоловік переживають ув’язнення 1905-го та задля власної безпеки виїжджають за кордон, від натхненної життєрадісності не лишається й сліду.
На подружжя в Італії чекала лише скрута та нескінченні заробітки, за які авторка бралася з безвиході.
"Не можна собі уявити культурного народу без літератури. У нас письменство значніше; це стяг, біля якого збираються вірні своєї країни; від його ми ждемо більшого, а письменників бажаємо бачити "рицарями без страху і догани". Але в дійсности вони не такі", – так міркує Надія Кибальчич в “Листі” про невдячну, фактично безоплатну працю письменника, який мусить нести на собі тягар надлюдського символізму і за життя, і по смерті, при тому не маючи навіть грошей на харч.
Таким чином, ми маємо справу не лише з чітко ословленим переживанням за права автора, але й з першими пропозиціями щодо врегулювання цієї проблеми. Із цього приводу Надія Кибальчич пише таке: "Час нам давно мати свій фонд та допомагати у лиху годину нашим письменникам. Ось згадайте, що вам довелось чути про їх бідуваннє, киньте геть свою недбалість і проведіть цю думку у життє. Наші робітники – живі люди".
Проте авторка не полишає роботу й над художніми текстами: вона багато перекладає з італійської, активно займається написанням новел та оповідань. Хоч вже тоді в її прозі починають відчуватися невідворотні зміни.
Бути чи не бути – ось у чому питання
"Жила та людина собі лиш на лихо/ І, наче та зірка, десь зникла без сліду", – пише в одній зі своїх поезій Кибальчич.
Образ людини, а якщо точніше – жінки, яка живе собі на лихо, – провідний у творчості авторки впродовж періоду еміграції.
Усе частіше на сторінках її оповідань ми знайомимося з персонажами, для яких бути – так само страшно, як і не бути. Герої Кибальчич усе частіше обирають смерть понад зубожілість, шлюб з нелюбом, пусте існування, толерування несправедливості, любовні терзання.
Опісля повернення з еміграції Кибальчич осідає в Кагарлику, проте скоро хворий чоловік помирає, й письменниця залишається сам на сам із несплаченими рахунками та невиданими текстами. Напередодні свого самогубства авторка видає "Поезії" (1913), "Оповідання" (1914) та "Дитячі оповідання" (1914) за власні кошти.
Цього ж, 1914 року, Надія Кибальчич обирає не бути.
Епілог: жінка авторка межі століть
Український літературний канон на прикладі зокрема Марка Вовчка, Лесі Українки та Ольги Кобилянської зростив у нас віру у вольових жінок, які мали зі своїми колегами-чоловіками рівні творчі можливості. І хоч часто ховалися за псевдонімами, але таки промовляли власне слово голосно та впевнено. Проте таке сучасне бачення не варто сприймати за свідчення безхмарного побутування жінки в тогочасному літературному процесі. І життєвий шлях, і теми, розроблені Надією Кибальчич, засвідчують важкі реалії життя жінки-авторки на межі століть.
Суспільні трансформації, які все ще перебували в герці з традиційністю та певною рустикальністю, підозра до жінки-інтелектуалки, бідність, неможливість втілювати творчі плани, вимушена еміграція, зрештою самогубство, скоєне опісля смерті чоловіка, яка означала повну самотність та відсутність протекції у все ще нечуйному до жінки світі, – усе це не залишало сил на повноцінну інтелектуальну роботу.
А тому дослідники творчості Надії Кибальчич погоджуються з тим, що на момент смерті авторка лише почала повною мірою розкривати свої справжні можливості: якби не всі ці тяжкі обставини, цілком можливо, що ми би мали потужну та непересічну романістку.
Проте навіть за таких умов Кибальчич виявляється однією з небагатьох, хто так послідовно й багато розробляв тему депресії, зокрема жіночої. Персонажки ескізів Надії Кибальчич нагадують метеликів у пастці: яскравих, безпорадних, невідповідних простору, до якого вони потрапляють. Усі вони – про більше, яке, однак, так ніколи й не наступає.
Про більше, здається, і сама письменниця: її хвилюють ті самі питання, що і її, нині вже культових, на відміну від самої Надії, закордонних колег: Шарлотту Перкінс Гілмен, авторку класичного оповідання "Жовті шпалери", та Кейт Шопен, яка написала "Історію однієї години".
Перевідкриття таких авторок як Надія Кибальчич завжди змушує ставити два питання. Яких вершин сягнув би її талант, якби не всі "якби", та чи не посвідчують такі перевідкриття, що українська культура – це не про "маленьку літературу", а про велику неуважність до неї?
