Робота в культурі як токсичні стосунки
Галереї, артцентри, культурні простори тримаються на жіночій праці. Молоді, невибагливі, легкозамінні ідеалістки складають кістяк таких організацій. Пристрасть до справи використовується як аргумент для низьких зарплат, а робота, яка реально утримує інституцію — емоційна, організаційна, невидима — не визнається професійною компетенцією і майже ніколи не оплачується відповідно. В Україні це працює з особливою витонченістю: через брак трудового захисту в культурному секторі, хронічне недофінансування і міф про служіння мистецтву як вищу винагороду.
Цей текст — про особистий досвід. Але особистий досвід тут важливий лише настільки, наскільки він показує, як працює система.
Ти сама обрала
Я почала працювати в галереї Артсвіт у Дніпрі в березні 2015 року як SMM-менеджерка. На той момент це була регіональна галерея салонного типу з нечіткою напівкомерційною програмою — живопис і графіка, серед яких траплялися і справді значні українські імена, але подані так, що це значення майже не читалось. Ситуацію змінив художник, який переконав власника в потенціалі сучасного мистецтва. Галерея почала змінювати вектор і згодом — вже без його участі — перетворилася на авторитетну інституцію національного значення.
Той художник був моїм тодішнім партнером, і саме він посприяв тому, щоб я опинилася в команді. Такий старт одразу задає складну умову: важко відчути власну компетентність, коли твоя поява пояснюється чиїмось заступництвом. А складна умова — ідеальний ґрунт для інституції: вона формує старанність, лояльність, невибагливість без зайвих запитань про умови праці. Тієї весни я мала захищати диплом. Натомість взяла академвідпустку, щоб не пропустити важливий галерейний проєкт. Диплом зачекає. Мистецтво — нізащо.
Це класична пастка покликання: відчуття дотичності до чогось важливого, яке поступово заміщує все інше — освіту, гроші, кордони, сон.
В українському контексті галерея — це не місце роботи, це організація з розмитими дедлайнами і ще більш розмитими посадовими обов'язками. Ти — швейцарський ніж із манікюрним набором. Менеджмент, піар, копірайтинг, продакшн, логістика, кураторство, стратегування, монтаж. Часом — прибирання. І значною мірою — ескорт — інтелектуальний та емоційний: зустрічати й опікувати гостей, закохувати митців і мисткинь у місто, гуляти з резидентами та журналістами до світанку, бо "треба будувати мережу"; увімкнувши режим "привітної дівчинки", намагатися заохотити місцевий бізнес до меценатства чи купівлі робіт — і все це поза будь-яким окремим дорученням.
Твій робочий графік — це мерехтіння вогника "в мережі" о другій ночі. Межі між роботою і особистим стираються непомітно: дружнє "як справи?" у месенджері — лише фасад для чергового термінового завдання, яке треба було зробити ще вчора. Ти відповідаєш. Адже дедлайни горять завжди.
При цьому твоя зарплата зазвичай нижча, ніж у касирки АТБ. Трудовий договір часто відсутній, понаднормова праця не компенсується, а за підвищення доходу відповідаєш виключно ти: або вплутуєшся в грантові проєкти, що збільшують і без того велике навантаження, або з простягнутою рукою пояснюєш цивілізаційне благо сучасного мистецтва потенційним донорам. Бо на твої запити про перегляд умов власники мають відмовку — "Ринок не платить більше".
Вся ця невидима праця — емоційна, організаційна, представницька — лишається поза будь-яким обліком. За жодним із десятка напрямів ти не визнаєш собі власної експертності. Система активно цьому сприяє: експертність вимагала б визнання і оплати.
Ми
Я рік не зазначала у своїх соцмережах, що працюю в Артсвіті — мені було соромно за те, як виглядає галерея. За її публічний образ, який поступово ставав моїм.
Але потім трапилася виставка, яка змінила все. Вперше я пишалася і собою, і тим, що працюю в Артсвіті. Середовище озирнулося — і в цьому погляді була ще не повага, але чітке розуміння власних можливостей через нас. Саме так формується залежність — не через страх, а через момент примарної влади, після якого повернутися до виснаження здається виправданим. Система не винагороджує тебе — вона тебе утримує.
Є момент, коли стосунки між людиною і організацією перестають бути суто професійними. Галерея стає частиною твоєї ідентичності. Мене всі легко впізнавали після слів "Я — Віта з Артсвіту".
Лише на четвертий рік після звільнення — і другий рік власної терапії — я усвідомила, що галерея була для мене буквально всім: домом, родиною, середовищем, сенсом і єдиною відповіддю на питання "хто я?". Насправді "ми" з'явилося від початку — через невпевненість у власній компетентності, через відсутність чітких ролей, через те, що ми з колегою справді разом будували те, що стало інституцією. "Ми" здавалося чесним. І було чесним. Але в якийсь момент воно стало єдиною доступною мовою — і "я" в ній зникло.
В цьому "ми" криється фундаментальна асиметрія. Інституція може приймати цю близькість. Відповісти на неї тим самим — не може. Вона залишається структурою: з бюджетами, управлінням і необхідністю рухатися далі — незалежно від того, хто саме забезпечував її розвиток у певний момент. Працівниця може злитися з інституцією. Інституція з працівницею — ніколи. Усвідомлюєш це у момент, коли злиття вже відбулося.
Холодний душ
Культурне середовище любить говорити про спільноту. Але спільнота існує рівно до того моменту, поки ти корисна. Щойно ти виходиш із ролі — менеджерки, координаторки, тієї, через яку можна реалізувати виставку або запит, — стосунки не розриваються. Вони просто поступово втрачають температуру, поки не стають кімнатними. Роки спільних нічних монтажів, розмов про мистецтво і сенси — і раптом виявляється, що все це існувало в рамці інституційної корисності. Виходиш за рамку — виходиш із поля зору.
Мистецька спільнота в Україні — це часто не про права, а про спільне розпивання вина на відкритті, яке закінчується там, де починається потреба в реальній солідарності.
2023 рік. Артсвіт замовляє статтю до свого десятиліття. Видання бере в мене інтерв'ю. Я пла́чу, переповідаючи різні історії. Прошу одне: не згадувати моє ім'я у зв'язку лише з одним проєктом із десятків. У фінальному тексті моє ім'я з'являється рівно один раз: "Стартує проєкт "Кімната", що був започаткований тогочасною співкураторкою галереї Вітою Поповою". Я пропрацювала п'ять років — саме ті роки, за які Артсвіт став інституцією. "Кімната" — це лише один продукт, що був створений в межах стратегічних інтересів галереї – розбудови місцевого мистецького середовища.
Пам'ять інституції структурна, а не особиста. Вона фіксує те, що має підпис: ім'я на афіші, посаду в пресрелізі, цитату в інтерв'ю. Все решта — щоденна праця, стосунки, рішення, які ніхто не доручав, але хтось мав прийняти, — не рахується.
Є речі, які інституція обирає не бачити — не тому що не знає, а тому що знання вимагає дії, а дія коштує дорожче, ніж мовчання. Операційна зручність перемагає. Декларовані цінності — відкритість, безпека, підтримка — існують в описах концепцій та грантових заявках. У момент, коли вони мали б стати практикою, інституція робить вибір на користь інституції. Пам'ять про людей, які будували її репутацію, програє поточній необхідності в дешевому фотозвіті.
Вихід
Я вийшла в стані напівмертвої. Важке вигорання, депресія і відчуття, що разом з роллю зникла і я сама. Ідентичність роками лежала в "ломбарді" культури під заставу визнання — і не мого, а тієї інституції, яку я репрезентувала. Вона ж завжди належатиме власнику. В будь-який момент він вільний зробити з нею все що захоче — скільки б зусиль туди не вклали його працівниці.
Але система працює тому, що ми даємо їй працювати. Беремо академвідпустки. Розмиваємо кордони. Мовчимо. Підміняємо "я" на "ми" і вважаємо це скромністю, а не капітуляцією. Пояснюємо собі, чому так і має бути: брак фінансування, молода інституція, створення культури для самих себе. Ми самі відтворюємо систему, яка нас виснажує, і називаємо це відданістю справі. Крім того, хмизу в цей вічний вогонь завжди додасть ентузіазм нових кадрів – молодих, дешевих, зі щирою вірою у суспільне благо.
Інституційна критика — це не лише про те, що інституція репрезентує на своїх стінах. Це про те, за чий рахунок вона існує і чию працю вважає достатньо значущою, щоб її пам'ятати. Поки ця розмова не відбудеться публічно — галереї й надалі за безцінь будуватимуть репутації на невидимій праці тих, чиї імена не згадають.
Найболючіше усвідомлення було не в тому, що інституція не відповіла мені взаємністю. А в тому, що роками я пояснювала її обмеження власними недоліками. Коли ти всередині цієї системи, тобі здається, що твоє виснаження, твої сльози і твоє зникнення — це твоя особиста профнепридатність.
Минуло п'ять років, але я досі несу в собі наслідки того виснаження. Я більше не маю ресурсу на той тотальний, жертовний рівень залучення, який колись вважався нормою, і вчуся жити з цим новим обмеженим об'ємом сил. Сьогодні я розмежовую тривогу реалізації в культурі і безпеку власного "я", та більше не шукаю в середовищі родини чи тепла, і не очікую від інституції людяності.
Віта Попова, менеджерка культури.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.