Завдання: вилікувати Україну

"Відчуття патріотизму мотивувало нас бути волонтерами. П’ять років тому ніхто і не думав про волонтерство, але нині воно рятує країну", – каже про мотивацію бути волонтером на Донбасі Владислав Горбовець, волонтер Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова.

ПДМШ ім. Миколи Пирогова створений більше двох років тому у час запеклих боїв на Донбасі, коли виникла значна потреба у лікарях та медсестрах.

[L]Організація приєдналася до десятків інших волонтерських об’єднань, котрі з того часу лікують українських бійців.

Десятки жертв щодня лише через брак ліків та лікарів. Настільки катастрофічною була ситуація.

Сьогодні багато українців вірять, що волонтери зберегли сотні життів і продовжують буквально "зашивати" Україну.

Двоє з них – лікар Владислав Горбовець та медсестра Аліна Нараган – приєдналися до Шпиталю у 2015 році.

Вони працювали разом декілька місяців і допомогли сотням солдат і цивільним відновитися після запеклих боїв.

ЖИТТЯ ДО ДОНБАСУ

До 2014 року життя Владислава обмежувалося роботою у Київській міській лікарні №8. Він щодня прокидається рано-вранці і відправляється до лікарні, де працює судинним хірургом.

Кожен ранок лікар починає з чашки свіжозмеленої кави. Далі – обхід пацієнтів, який часто займає дві або й три години.

До 2014 року життя Владислава обмежувалося роботою у Київській міській лікарні №8

Медична кар’єра Горбовця розпочалася 25 років тому у часи боротьби за незалежність. Свій перший досвід роботи у сфері медицини він отримав на вісім років раніше, коли був призначений асистентом лікаря в одній з київських лікарень.

Коли три роки тому розпочалася Революція Гідності, життя Владислава кардинально змінилося. Він усвідомив свою патріотичність і став невід’ємною частиною тодішніх подій. Як лікар він зрозумів, що може допомагати людям на вулицях.

"Все розпочалося з Євромайдану. Я був членом команди медиків і допомагав людям на Майдані", – пояснює Горбовець.

Коли Україна святкувала тріумф Євромайдану, Росія анексувала Крим і почала окупацію Донбасу. У цій тяжкій ситуації для країни, він усвідомив, що потрібно щось робити і не сидіти у Києві:

"Я розмірковував над тим, що я можу зробити в цій ситуації, але я не піхотинець, не солдат і не снайпер".

Влітку 2014 року Міністерство оборони оголосило набір лікарів, які хотіли би приєднатися до медичних команд військових госпіталів. Горбовець не зволікав і без роздумів підписав відповідну заяву.

У серпні 2014, коли розпочався котел в Іловайську і бої навколо Донецького аеропорту, Владислав був записаний до бригади швидкої медичної допомоги.

Хоча військова ситуація лише погіршувалася, жодних звісток від Міністерства оборони не надходило.

"Я їм зателефонував", – пригадує Горбовець, – "і сказав, що міг би стати в нагоді. Вони відповіли, що мені потрібно чекати. Після цього я з ними більше не розмовляв".

Зрештою, доля йому усміхнулася. Випадково Владислав побачив сюжет про волонтерську організацію "Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова". Його доля була вирішена.

Волонтерська організація "Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова"

ПЕРШИЙ ДОБРОВОЛЬЧИЙ МОБІЛЬНИЙ ШПИТАЛЬ

ПДМШ ім. М. Пирогова – один з неурядових проектів, який залучає фахівців з охорони здоров’я для надання медичної допомоги в зоні проведення АТО.

Шпиталь створений два роки тому після появи нагальної потреби у кваліфікованих медичних працівниках в зоні проведення бойових дій.

За словами засновника шпиталю Геннадія Друзенка, завдання ПДМШ – залучення цивільних медиків та допоміжного медичного персоналу для діагностики та надання медичної допомоги військовослужбовцям, правоохоронцям та цивільному населенню в зоні проведення АТО.

Шпиталь названий в честь Миколи Пирогова, відомого українського та російського хірурга, котрий вважається засновником військово-польової медицини.

Січень 2015. Владислав Горбовець отримує дзвінок від Друзенка. Геннадій запрошує Владислава приєднатися до однієї з команд, яка відправляється у Донецьку область. Лікар без вагань погоджується.

"Я пішов до церкви. Я не знав чого очікувати!" – Горбовець згадує свої відчуття перед від’їздом. "Я ніколи не був біля Дніпра", – зізнається він.

Довгий час він не знав де саме працюватиме. Ніхто, навіть Друзенко, не знали чого варто очікувати, адже ситуація могла змінитися моментально.

"Хоча б скажи мені, що з собою взяти", – запитав Горбовець перед від’їздом у керівника ПДМШ.

"Все, що можеш взяти з собою. Ми можемо працювати і жити в бліндажах або палатках", – відповів керівник шпиталю.

Але нічого незвичного не сталося: це була звичайна районна лікарня у Бахмуті.

"Такий же госпіталь, такі ж операційні, така ж робота", – описує Горбовець.

Єдина відмінність – характер ушкоджень. Він мав досвід роботи з пацієнтами у цивільних умовах, а відтепер потрібно було навчитися давати раду пораненням, отриманим у бойових обставинах. Перш за все, потрібно було лікувати поранені кінцівки, використовувати протези і готувати солдат для подальшого лікування у Харкові або Дніпрі.

Горбовець мав досвід роботи з пацієнтами у цивільних умовах, а відтепер потрібно було навчитися давати раду пораненням, отриманим у бойових обставинах

У команді, яка відправилася з ним у зону АТО, було 40 лікарів: травматологи, хірурги, урологи, терапевти та лікарі інших напрямків.

Через несправності, автоколона добиралися до Бахмута з Києва два дні, хоча потягом і машиною шлях займає 15 годин.

ПДМШ взяв з собою власне обладнання (пересувну операційну та ренген-апарат), яке завантажили в "Урал". Окрім вантажівки, у колоні було 12 автомобілів.

Колона прибула до Бахмута в ніч на 10 лютого. Перше, що пригадує Владислав – гучна канонада неподалік від міста. Це була перша ознака, що лінія фронту поруч.

Зранку картина була абсолютно іншою: вулиці були людними, переповнені автомобілями й автобусами; магазини були відчинені – все нагадувало звичне міське життя, окрім одного – гучної канонади, яка до ранку так і не стихла.

"Відчуття було незвичним: я спостерігав звичайне міське життя. Можливо не зовсім нормальне, тому що я міг бачити рух танків та іншої військової техніки, але все ж мені було незвично бачити нормальне міське життя поряд з лінією фронту".

Перша місія тривала рівно місяць – з 10 лютого до 10 березня.

"Це була доля, що я потрапив саме до цього госпіталю, тому що у ньому не було жодного судинного хірурга", – Горбовець каже про першу ротацію. – "Там було багато спеціалізованих лікарів, але не було нікого з моєї спеціалізації, незважаючи на те, що вона є вкрай важливою у таких обставинах".

У воєнних умовах виникає велика потреба саме у судинних хірургах, оскільки 80% поранень – це поранення кінцівок, голови та шиї. Саме судинні хірурги мають необхідні знання для лікування пацієнтів з таким характером ушкоджень.

"Завдання судинного хірурга – використати протез, щоб відновити кінцівку, особливо коли є поранення від осколків", – пояснює особливості роботи в зоні АТО Горбовець.

Загалом, після двох років волонтерства на Донбасі за плечима Владислава п’ять ротацій: дві у Бахмуті, дві в Новоайдарі і одна в Попасній.

Владислав згадує, що за ці п’ять ротацій, найважчими були дві.

Перша у Бахмуті у лютому 2015 року. За його підрахунками, щодня доводилося приймати до 150 пацієнтів.

Друга – в Новоайдарі, адже доводилося лікувати сотні людей, які довгий час не мали доступу до будь-якої медичної допомоги.

Після двох років волонтерства на Донбасі за плечима Владислава п’ять ротацій: дві у Бахмуті, дві в Новоайдарі і одна в Попасній

ЄДИНА ОПЕРАЦІЙНА МЕДСЕСТРА

Одна з медсестер, які працювали з Владиславом – Аліна Нараган. Вона розпочала свою волонтерську місію на Донбасі 28 травня 2015 року. На той момент, гострота конфлікту зменшилася, хоча було зрозуміло, що Мінський процес зазнав невдачі.

Її кар’єра медсестри розпочалася у 2002 році. З того часу вона працювала в Київському інституті урології операційною медсестрою.

Так само як і Владислав, котрий був єдиним судинним хірургом у госпіталі, вона була єдиною операційною медсестрою.

"Я розпочала своє волонтерство як операційна медсестра у Секторі Д, у Бахмуті, адже саме там було найбільше поранених", – розповідає Аліна.

Вона виконувала багато завдань: працювала в евакуаційних командах, супроводжувала поранених до гелікоптерів, допомагала з евакуацією поранених з поля бою і працювала безпосередньо в операційних.

Робота була важкою, особливо через брак відпочинку. "Якщо є час, треба йти спати", – рекомендує Аліна.

Вона пригадує її діалог з одним із лікарів, які працювали у Бахмуті.

– Аліно, ти куди? – запитав одного разу лікар.

– Я втомлена, – відповіла вона.

Щойно вона почала засипати, лікар, Георгій Георгійович, почав гукати: "Аліно, я знаю, що ти лише повернулася з операційної, але ти маєш негайно прокинутися".

У Бахмуті жінка певний час працювала з Владиславом і описує його як мудрого та талановитого лікаря.

У Бахмуті Аліна Нараган певний час працювала з Владиславом і описує його як мудрого та талановитого лікаря

Він, у свою чергу, каже, що без її допомоги не зміг би виконувати свою роботу настільки ефективно. Там працювала команда, переконаний Владислав Горбовець.

У 2016 Нараган продовжила волонтерську діяльність у Новоолександрівці Луганської області, що безпосередньо на лінії фронту, в 44-тій артилерійській бригаді.

"Там не було потрібних умов. Я змогла зробити невеличкий медичний центр посеред старої, закинутої будівлі і провести туди світло. Це було вже щось", – пояснює складність ситуації Аліна.

[L]Її рішення поїхати допомагати на Сході було цілком добровільним: "Я хотіла зробити свій внесок, допомогти. Я не могла сидіти тут і дивитися на те, що відбувається".

У серпні 2016 року Аліна Нараган повернулася до Києва. У неї є непереборне бажання знову поїхати на Схід – допомагати країні і бійцям, але чоловік її не відпускає. Ще одна причина, яка її стримує, – це хвилювання за семирічного сина.

"Звичайно, я хочу знову поїхати туди. Я звикла до цього. Навпаки, я не можу звикнути до життя тут. Адаптація тут займає більше часу, ніж в тих умовах. Мені дуже шкода, що не кожен розуміє ситуацію. Це дуже сильно розлючує мене".

Владислав Горбовець на питання, чому він займається волонтерством, відповідає, що потрібно продовжувати почате на Євромайдані.

"З медичної точки зору, якщо я знаю як лікувати і відчуваю, що можу щось зробити важливе, що може бути кращим у житті!? Ми можемо забезпечити операції, яких раніше не було. Ми, українці, маємо зробити все на території України, щоб вилікувати країну. Це про майбутнє України. Наші знання і патріотизм – це наша рушійна сила", – переконаний він.

Олександр Ярощук, журналіст