З музикою в серці. Як дівчинка з аутизмом підкорила віолончель

Кожен день сімнадцятирічної Саші Богданової проходить по усталеному плану. Зранку вона прокидається, вмивається, годину грає на віолончелі, снідає, йде до школи, відпочиває, знову грає на віолончелі, потім йде до музичної школи…

І якщо хоч щось з цього плану піде на за графіком, у дівчини може статися панічна атака та істерика, з якою вона безсила впоратись самотужки.

– Я не знаю, чого це зі мною відбувається, – пояснює Саша. Вона не дивиться в очі співрозмовнику і ретельно розглядає свої тоненькі тремтячі пальці. – Але як тільки я розумію, що щось пішло не так, як планувалось, у голові паморочиться, серце падає кудись нижче ніг – і я не можу себе контролювати, не можу це зупинити. Я відчуваю фізичний біль.

Нещодавно Саша з мамою повертались із Києва, де дівчина брала участь в телевізійному талант-шоу. І сталось так, що вони запізнились на потяг.

– Коли ми бігли по перону, то побачили хвіст нашого від'їжджаючого потягу, – згадує Ольга Богданова, мама дівчини. – Я глянула на обличчя доньки і зрозуміла, що зараз буде страшне. Вона почала нестямно кричати і плакати, впала на землю і билась в конвульсіях. Мої спроби заспокоїти її нічого не давали, Саша мене просто не чула... Люди не розуміли, що відбувається.

Зрештою, коли дівчина заспокоїлась, вони змогли обміняти квитки і поїхати додому наступним потягом, вже за якихось півгодини.

– Це абсолютно не було проблемою. Але донька просто не вміє справлятися з непередбачуваними ситуаціями.

Саша з мамою

ЧУЖИЙ СВІТ

Вперше мати запідозрила, що з її дитиною щось негаразд, коли Саші було 2,5 роки. Дівчинка була несхожою на інших дітей: не бігала, не бавилася з іграшками, абсолютно не реагувала, коли мама з нею гралась, не намагалась розмовляти.

Коли Саша пішла у дитячий садочок, то ігнорувала абсолютно все, що від неї вимагали вихователі.

– Вона не могла сама вдягатись, заправляти ліжко, не хотіла ані малювати, ані займатись чимось іншим, – розповідає мати. – Через деякий час вихователі заявили мені, що доньці не місце серед нормальних дітей. Сказали, що вона розумово відстала, і порадили здати її в спеціальний інтернат.

Ольга обійшла з донькою безліч спеціалістів. Врешті-решт, у чотири рочки Саші поставили діагноз "аутизм".

Щоб краще розуміти свою дитину, мама дівчинки перечитала купу книжок на тему аутизму, спілкувалась з психологами та іншими батьками, чиї діти мають такий діагноз.

– Головним завданням для мене було якнайкраще соціалізувати доньку – і при цьому не травмувати її навколишнім світом.

Саша відвідувала спеціальний садочок, де з нею індивідуально займались психологи та вихователі. В школу ходить лише на індивідуальні заняття з учителем.

– У мене майже немає друзів у школі, – каже Саша. – Лише одна дівчинка, з якою ми подружилися ще в першому класі.

Усі інші постійно мене ображають, називають дурною та психованою. Навіть Аню, мою подругу, ображають за те, що вона зі мною спілкується.

З МУЗИКОЮ В СЕРЦІ

Освоювати шкільну програму для дівчини виявилось нелегкою справою. Адже Саша не має образного мислення. Прочитавши якийсь твір, вона не розуміє його значення.

Щоб краще пояснити їй той чи інший текст, вчителька з мови в молодших класах підкреслювала кожне незрозуміле слово і майже на пальцях пояснювала, що воно означає. Але навіть після цього скласти всі слова до купи в одне цілісне поняття Олександрі було складно.

– Наприклад, слово "талант" в мене асоціюється з віночком з яскраво рожевих квітів, не знаю чому. Взагалі слово "щастя" в мене асоціюється з рожевим кольором. А поняття "прямий ефір" я розумію як… пряник з кефіром.

Між тим дівчині добре даються точні науки. Вона обожнює хімію та астрономію.

Багато читає книжок про фізичні якості різноманітних планет та зірок і навіть написала вірш "Діалог планет". У ньому дуже метафорично, на прикладі планет, описані міжнародні відносини країн: спір, хто найкращий, величніший та сильніший, а в підсумку – вирішення всіх питань за допомогою миру та толерантності.

Саша обожнює хімію та астрономію

А ще Олександра співає пісні німецькою, англійською й навіть арабською мовами. Але найулюбленіші – італійські виконавці: Тото Кутуньо, Адріано Челентано, Андреа Бочеллі та інші.

В інтернеті Саша знаходить пісні виконавців оригінальною мовою, переписує їх у свій зошит та вивчає напам'ять, прочитавши всього кілька разів. При цьому абсолютно не розуміє, про що вони.

– Навіть у десять років Саша переписувала всі пісні й вивчала їх напам'ять, не зробивши жодної помилки ні в написанні, ні у вимові, – розповідає мати. – Лише французька виявилась для неї надто складною.

Але найулюбленішим заняттям для дівчини стала гра на віолончелі.

Музикою Олександра почала цікавитись ще в другому класі. Мати спочатку не вірила, що з цього щось вийде. Адже дочка ніколи не зупинялась на чомусь одному надовго: їй усе швидко набридало, і вона втрачала інтерес.

Тим більше гра на віолончелі матері здавалась чимось надскладним. Адже в Саші порушена координація рухів. Вона не може одночасно робити щось різне двома руками.

– Спочатку я відала її на гімнастику, хотіла, щоб донька фізично розвивалась, – розповідає Ольга Богданова, сама майстер спорту з художньої гімнастики, чемпіонка України. – Та Саші було вкрай важко тренуватись. Її руки та ноги, усе тіло рухались ніби окремо одне від одного.

Та одного разу в музичній школі, де Олександра займалась співом, до неї підійшов вчитель по грі з віолончелі і запропонував спробувати освоїти цей інструмент. Саша погодилась.

Вчителю було 80 років. Він став абсолютним авторитетом для дівчини.

– Я не одразу почала грати, – з теплотою в голосі розповідає про вчителя Олександра. – Ми подовгу з ним розмовляли. Вчитель розповідав мені, що добре, що погано. А ще про космос, міста і села, про аномальні явища, дружбу, ненависть... Він вчив мене бути серед людей і не почувати себе ізгоєм. І лише згодом я почала вчитись грати на віолончелі.

Любов до цього інструменту в дівчини триває вже дев'ять років. Щодня вона тренується по чотири години. Освоїла програму консерваторії та завойовує перші місця у безлічі музичних конкурсів.

Саша перемогла у багатьох музичних конкурсах

МРІЇ ПРО ОРКЕСТР ТА ЛЮДЯНІСТЬ

Щойно мова заходить про віолончель, в каро-зелених очах дівчини ніби загоряються мільйони вогників. Голос стає тепліший, слова летять швидко, руки не знаходять собі місця.

– А хочете, я вам зіграю? – з надією питає дівчина. І, не чекаючи відповіді, пританцьовуючи біжить у свою кімнату за інструментом.

За півхвилини Олександра готова грати. Дуже серйозна, волосся зібране, рукава тоненької кофтинки підкочені.

Саша закриває очі і торкається смичком віолончелі. Кімнату наповнюють звуки інтермедії Миколи Римського-Корсакова "Політ джмеля".

Її рухи скуті, але точні. Музика ллється то плавно, то ритмічно. Коли звуки стихають, Олександра нарешті відкриває очі.

Вона щаслива.

– Інші музиканти постійно критикують Сашу за манеру грати, – коментує мати. – Кажуть, що її руки мають бути розслаблені, рухи м'якіші. Але для мене взагалі диво, що вона може одночасно і струни перебирати, і смичком керувати. Не зважаючи на скутість, вона грає професійно.

В майбутньому дівчина мріє грати в канадському оркестрі. Але для початку їй необхідно отримати достатню професійну освіту.

– Доньку готові прийняти і в Київській, і в Дніпропетровській консерваторії, – каже Ольга Богданова. – Вона вже самостійно освоїла їхню програму навчання. Але для початку Саша повинна закінчити музичне училище. А з цим у нас проблеми.

Справа в тому, що запорізькі музичні училища не бажають мати справу з "особливими" дітьми.

Запорізькі музичні училища не бажають мати справу з "особливими" дітьми

Офіційно дівчині не відмовили в навчанні – але сказали, що не має сенсу витрачати на неї час. Адже з її "агресивно-істеричними особливостями" вона все одно не зможе стати ні викладачем музики, ні професійним музикантом.

Більше того, Олександра може навчатися лише індивідуально та з мамою. Вона швидко втомлюється. Та й їздити сама в громадському транспорті дівчина не може. Мати завжди має бути поруч із нею.

Піти на такі поступки талановитій дівчині в запорізькому музичному училищі не погодились. Порадили просто "грати для себе".

Водночас у Мелітопольському музичному училищі не проти бачити Сашу серед своїх учнів. Пропонують їй всі необхідні умови. Але родина не може собі дозволити їздити на навчання щодня 112 кілометрів. А жити в якійсь іншій кімнаті, окрім своєї, для Саші – мука.

– Ми не знаємо, що робити, – з відчаєм в голосі промовляє Ольга. – Цього року Саша закінчує музичну школу, і що будемо робити далі – не уявляю. Я дуже хочу дати їй спеціальність. Адже вона повинна вміти якось себе забезпечувати. Мама, на жаль, не вічна.

[L]В Запоріжжі більше 300 дітей мають діагноз "аутизм". Медики констатують, що з кожним роком кількість дітей з даним захворюванням зростає.

Сьогодні діти з аутизмом нарівні з іншими дітьми можуть навчатися в садочках та школах, деякі вступають до університету.

Та все ж отримують багато перешкод в соціалізації, при отриманні професії чи в спілкуванні з іншими людьми.

– Коли в Саші починається істерика в громадському місті, ніхто не розбирається в причинах, – констатує Ольга. – Дочці відразу навішують ярлик "буйна та розумово відстала", а мене звинувачують у поганому вихованні дочки.

Я не можу кожному пояснювати, що у моєї дитини аутизм, але при цьому вона добра, талановита і зовсім не небезпечна…

З того часу, як Саші поставили цей діагноз, я втратила багатьох друзів, відвернулись навіть родичі. Деякі судять, не задумуючись про причини. Просто їм так легше жити.

Але я вірю, що колись наша країна прийде до толерантності та взаєморозуміння. Я дуже хочу вірити, що моя донька зможе жити у світі, який її сприймає такою, як вона є.

Яна Міланова, спеціально для УП. Життя