Хоспіс: ліки від смерті чи панацея для душі?

– Трофімовна, як діла, дорогенька моя?

– Погано, – відповідає, ледь всміхаючись лікарю 94-річна пацієнтка.

– Трофімовна, жить хочеться?

– Хочеться.

Про те, що його пацієнт не хоче жити, завідуючий Лебединського відділення хоспісно-паліативної допомоги Сергій Костюк не почув жодного разу. Хоча під його опікою лежать ті, чиє життя стрімко добігає кінця.

"Українська правда. Життя" дізнавалася, як працює хоспіс на Сумщині та які зрушення відбуваються в Україні в паліативці.

СЛОВО І ДОГЛЯД

Чотири роки тому тут був тубдиспансер. Коли його скоротили, головний лікар Лебединської центральної районної лікарні Владислав Шепіль вирішив натомість організувати хоспісно-паліативне відділення.

Блакитні стіни перефарбували. Де не встигли зробити ремонт, повісили фотошпалери.

Поступово прибирають всі пороги, адже хоспіс – це безпорогова будівля.

авідуючий Лебединського відділення хоспісно-паліативної допомоги Сергій Костюк та

– Головна наша ціль не подовжити життя пацієнта. Головна ціль – зробити так, щоб людина, яка відходить, помирала без болю і в нормальних, комфортних умовах, – ділиться своїми думками Шепіль.

Зараз тут 18 хворих, чиє життя добігає кінця. Більшість із них лежачі.

Коли йдеш у таке відділення, очікування не найкращі. Але потрапляєш і міфи руйнуються.

У палатах цього хоспісу лежать по двоє. Не щільніше. Це європейський стандарт.

У кожній кімнаті кабельне телебачення, інтернет, нові меблі та лінолеум. У деяких стоїть ліжко для приїжджих родичів, вони можуть пожити у хоспісі кілька днів.

У коридорі немає неприємного запаху

У палатах цього хоспісу лежать по двоє

У коридорі немає неприємного запаху. Лікар каже, це тому, що люди, які тут працюють, на своєму місці.

Для хоспісного відділення існують нормативи: на 12 ліжок має бути дві сестри і чотири санітарки. Однак тут, де перебуває щонайменш 15 паліативних пацієнтів, лише одна сестра і одна санітарка.

– Зі штатом проблематично. Наша робота лише на 15-20% складається з медичних втручань, все інше – слово, догляд і ще раз догляд, – ділиться лікар.

При цьому він уточнює, що якщо сюди привезти всіх людей, які будь-яким чином причетні до цих хворих – доглядають, обслуговують і т.д. – "нарахували б як мінімум сто чоловік".

Для цього відділення держава не виділяє ставку психолога, однак Костюк переконаний, що такий фахівець має бути, щоб надавати допомогу як пацієнтам, так і їх родичам:

– Коли людина помирає, її родичам також дуже важко це усвідомлювати. Боляче дивитися, як дорослі люди у розпачі, не знають, куди їм йти і що робити.

У деяких стоїть ліжко для приїжджих родичів, вони можуть пожити у хоспісі кілька днів

Закордоном допомога цим людям називається супроводом. Тут цю функцію на себе беруть працівники хоспісу.

Разом з тим, Лебединське хоспісно-паліативне відділення співпрацює з різними християнськими конфесіями. Сюди навідуються люди і з православних, і з католицьких, і з протестантських церков.

Отець, який приїздить час від часу сюди, проходить курси психолога. Можливо, він працюватиме тут на добровільних засадах.

У центральній частині приміщення – духовний куточок

35% ВІД ПОТРЕБИ

Лікар показує одну з палат. Тут лежить тяжкохворий чоловік. Він за півтора місяці пережив одразу два інсульти головного мозку.

У нього втрачена здатність говорити, порушена рівновага і хода, розлад тазових органів... І жодного натяку на пролежні.

– У нас кожного ранку санітарні процедури. Обмивання, стрижка нігтів, волосся, бриття, – розповідає Сергій Костюк.

Бувають випадки, коли до нас пізно із інших відділень поступають люди з пролежнями. У нас вони за 10-15 днів виліковуються.

Секрет цього в тому, що тут абсолютно всі ліжка функціональні, є дві протипролежневі системи, спеціальні матраци та компресори.

Також тут сучасні каталки, спеціально обладнані душові та туалети. Все закуплено за гроші благодійників.

Все устаткування тут закуплено за гроші благодійників

Також тут є пральня (пральні машини також закуплені за гроші благодійників) і кімната для прасування

Наразі в Україні визначають різницю між хоспісом і хоспісним відділенням. І якщо на утримання пацієнта у хоспісі держава виділяє певну суму, то на утримання пацієнта у хоспісному відділенні – ні. Фінансування відділення здійснюється за рахунок тих коштів, які виділяються на лікарню.

Субвенції, які надає держава, задовольняють всього 35% від потреби хоспісно-паліативного відділення у Лебедині. Цього не вистачає навіть на зарплату.

Розширятися є куди. Завідуючий відділенням каже, якби тут було 25 ліжок, і вони були б зайняті. Але наразі зробити це неможливо.

У журналі завідуючого відділенням записані контакти 143 людей, які одного дня звернулися до відділення. Коли місце звільняється, він обдзвонює їх, пропонує госпіталізацію. Буває, що до цього часу людина вже помирає.

Завідуючий відділенням каже, якби тут було 25 ліжок, і вони були б зайняті

Нещодавно до відділення потрапив колишній полковник, льотчик, заступник начальника Харківського воєнного училища.

– Пережити те, що пережив він, нереально, – зазначає лікар, – у нього є сім’я, але забирати його звідси вони не збираються.

Оцінивши стан екс-полковника, лікар поставив перед ним ціль – ходити.

– За два тижні він у нас пішов.

– Через десять днів, – виправляє лікаря хворий.

ЗДЕБІЛЬШОГО ПРОБЛЕМИ Є НАГАЛЬНИМИ

У наступній палаті лежить Ніночка. Молода жінка. У неї теж два інфаркти головного мозку підряд. Як наслідок розлад мовлення, порушення рівноваги і ходи, функції тазових органів, ковтання і мови. Хронічний больовий синдром. Спастичні, м’язові болі, болі в колінних суглобах, обмеження в рухливості тощо.

– Схожа вона на вмираючу? Ні, – запитує і сам одразу відповідає Сергій Костюк.

Та психологічна і моральна тяжкість, яку вона, як і багато інших хворих, переживає, набагато дужча, ніж у тих, хто сюди потрапляє з онкологією.

Останні, за словами лікаря, до хоспісу потрапляють вже на третій-четвертій стадії. Тут вони доживають свої останні сім-дев’ять днів.

"Наш плюс у тому, що будівля одноповерхова. Тому ми можемо вивозити або виносити хворого на прогулянку", – пояснює Сергій Костюк

Для знеболення тут користуються уніфікованим клінічним протоколом паліативної медичної допомоги при хронічному больовому синдромі. Починають з таблетованого морфіну, але якщо бачать, що больовий синдром непомірний, – одразу з ін’єкційних препаратів.

Донедавна відділення хоспісно-паліативної допомоги зіштовхувалося з проблемою забезпечення знеболенням мешканців сіл.

– Якщо в місті ми могли виїхати додому і надати знеболення, то зробити те саме у селі ми не мали можливості, бо приїздити туди треба було три-чотири рази, – розповідає головний лікар Лебединської ЦРЛ.

Фінансування на це, звісно, не було, і людям доводилося жити або на замісниках, або на таблетованому морфіні.

[L]З 2013 року ситуація дещо змінилася. А саме – змінився наказ про обіг наркотичних речовин. За постановою Кабміну, тепер пацієнт може бути забезпечений препаратами наркотичних засобів в амбулаторних умовах "у тому числі в умовах створеного стаціонару вдома" не більше, ніж на 15 днів.

Однак здебільшого проблеми у сфері паліативу є нагальними. Зокрема, держава не забезпечує паліатив в Україні стовідстотково.

На думку головного лікаря Лебединської ЦРЛ, паліатив має повністю забезпечуватися державою, або – за рахунок пацієнтів і їх родичів.

Тільки за такої умови можна буде надавати дійсно кваліфіковану допомогу, якої потребують люди.

– Я бачу, що ми робимо хорошу справу і робимо її добре, – каже Сергій Костюк. – У нашій роботі є потреба. Про паліатив почали думати, говорити.

Однак часто – тільки на папері. Розмови йдуть попереду змін. Бувають ситуації, коли хочеш зробити добро, а не можеш, бо ще й отримаєш за це.

Яна Дирявська, журналіст, спеціально для УП.Життя