Як це – бути дітьми, що живуть з діабетом

Як їм живеться з діабетом, розповідають діти, які взяли участь в проекті "ДіаГоверла", перемогли у конкурсі малюнка і підкорили найвищу вершину України.

Ліза Ольховська, 13 років

смт Донське, Волновахський район, Донецька область

Я закінчила восьмий клас. Діабетом захворіла в 10 років, у лютому 2015 року, після початку воєнний дій на Донбасі. Тоді ми усі переживали сильний стрес.

Моя перша лікарка Вероніка Вікторівна дуже допомогла мені тоді. Я була дуже рада, що вона супроводжувала нас, коли ми підіймались на Говерлу.

Ліза Ольховська (посередині) разом з іншими підлітками під час сходження на Говерлу. Фото Олекси Бутчака

У школі – лише у мене такий діагноз. Це трохи напружує: на перерві всі щось жують і намагаються мене пригостити, не розуміючи моїх відмов.

Чітко дотримуюсь дієти і обмежую себе у всьому, хоча мої улюблені солодощі – морозиво, печиво, кавун, малина, яблука, персики.

Після того, як мені поставили діагноз, багато чого в житті змінилось: не почуваюсь вільно, бо треба пам'ятати про ін'єкції інсуліну, режим харчування, обмеження в їжі.

Двічі на рік лежу в лікарні під час осінніх та весняних канікул. Це зовсім не весело.

Зате з'явилось багато друзів з цукровим діабетом зі всієї України.

Я закінчила музичну студію по класу фортепіано, відвідую гурток декоративно-прикладного мистецтва. Мої роботи займали призові місця в районних та обласних конкурсах.

Дуже люблю займатися вокальним співом в ансамблі при палаці культури.

Танцюю та катаюсь на велосипеді. Вважаю своїм досягненням те, що можу працювати над якимось виробом довго і старанно: наприклад, два тижні робити картину з бісеру і тканини.

Якщо в школі задають важкі завдання, теж працюю понаднормово.

Коли втомлююсь, кажу собі: "Все одно треба зробити, ти зможеш, усе вийде".

Пишаюсь тим, що піднялася на Говерлу. Це було непросто, ми йшли 4 години, але я підіймалась однією з перших.

Мене супроводжувала бабуся, тому дуже їй дякую.

Фото Олекси Бутчака

Ще не знаю, ким хочу стати. У мене ще достатньо часу, щоб це вирішити, мені 14. Думаю, коли виросту, буду веселою мандрівницею з активним життям.

Хочу об'їхати увесь світ. Буду повертатися у рідні стіни невеликого міста.

У майбутньому в мене буде двоповерховий дім, у якому обов'язково житиме собака або кішка. Буде навколо сад квітів, а у дворі – альтанка.

Якщо б у мене був мільйон, я б створила ліки, які вилікують усіх людей з діабетом.

Ліза Ольховська обіймає бабусю на Говерлі. Фото Олекси Бутчака

Єгор Ушаков, 14 років

м. Кривий Ріг

Думаю, що я впертий. Ні в чому мене не переконаєш. Я – "взаємний": якщо до мене ставляться добре, і я буду добре.

Я – замкнутий, зазвичай все тримаю в собі. Малюю, коли ідуть дощі або коли сумно.

Фото Олекси Бутчака

Моя сім'я живе на краю міста.

Найбільше надихає вулиця. З друзями ми багато їздимо з одного кінця міста в інший, вивчаємо Кривий Ріг і слухаємо музику: реп, хіп-хоп, електронну музику, мікси стилів.

У школі люблю українську мову і хімію – їх викладають добрі вчителі. Якщо вчитель замість відповіді на питання чи пояснення чогось незрозумілого учням починає підвищувати голос, втрачаю цікавість до предмету.

Я б дуже хотів займатися спортом. Але в спортивні секції мене не беруть через цукровий діабет.

Мені поставили цей діагноз в 12 років. Тоді з'явились усі симптоми: спрага, слабкість, нетримання.

Фото Олекси Бутчака

На новий рік я дуже багато пив і майже нічого не їв. Мені викликали "швидку", у лікарні зробили аналізи, поставили діагноз "цукровий діабет".

Мама плакала, але з усіх сил намагалась мене підтримати.

У 15 років хочу почати працювати, щоб зібрати гроші на комп'ютер, а потім – на власну квартиру.

Фото Олекси Бутчака

Комп'ютер мені потрібен, щоб створювати електронну музику.

Маю друга, який пише музичні треки. Це він надихнув, заразив цією ідеєю.

Ми з ним часто сваримося через дурниці, але потім обов'язково миримося.

Хочу стати лікарем-ендокринологом.

Думаю, усе вийде, не відчуваю ніяких труднощів з навчанням.

А ще у майбутньому я обов'язково поїду з Кривого Рогу.

Діана Кочина, 17 років

м. Хмельницький

Діагноз "цукровий діабет" мені поставили у 2 роки, не пам’ятаю, як це було.

Лише у 13 років почала сама собі робити ін’єкції інсуліну.

Діана Кочина на Говерлі. Фото надане авторкою

Коли була меншою, боялася. Ретельно дотримуюся дієти, але мені все одно завжди хочеться чогось солоденького.

Щоб добре почуватися, намагаюся багато рухатися: катаюся на скейті, інколи бігаю зранку.

Коли стає погано, друзі дістають цукерки із кишень, образно кажучи, тобто підтримують мене як можуть.

Нікого з них моя хвороба не лякає.

Вони не дуже правильно харчуються. Іноді мені важко проводити час з друзями.

Адже я заздрю, коли вони ласують картоплею фрі, бургерами тоді, коли я сиджу з фруктами.

Я люблю заводити нові знайомства, хоча іноді це важко дається.

Часом не знаю, що сказати, бо скромна і трохи невпевнена у собі.

Діана Кочина з батьком. Фото Олекси Бутчака

Найбільше мене надихають розмови з творчими людьми, бо від них я дізнаюся багато нового про світ.

Малювання і читання книг – заняття, які ніколи мене не втомлюють.

Обожнюю фантастику. Зараз читаю Говарда Лавкрафта. Самотужки опановую гру на гітарі.

У житті роблю головну ставку на малювання.

Моя дорога живописця почалася з того, що в дитсадочку мамі порекомендували завести мене в художню школу.

Зараз навчаюся в училищі на живописця, оформлювача приміщень та будівель. Найкраще виходить малювати аквареллю.

Сходження на Говерлу.Фото Олекси Бутчака

Мрію вступити у Львівську національну академію мистецтв. Для цього потрібно гарно здати ЗНО з української та історії, також набрати конкурентну кількість балів у творчому конкурсі.

Тоді потраплю на державну форму навчання. У батьків немає ресурсів, щоб платити за мою освіту.

Передумовою реалізації таланту художника є велика спрага займатися творчістю, як у Ван Гога. Я найбільше люблю саме його картини.

Більшість людей знають лише про його відрізане вухо і картину "Соняхи". Але ж Ван Гог відрізав тільки мочку вуха, і це – важлива деталь.

В школі мені було дуже важко вчитися, особливо часто виникали проблеми із математикою та українською мовою.

З усіх предметів, які стосуються образотворчого мистецтва, маю високі оцінки.

Для порівняння, за предмет "Перспектива" в училищі у мене було 11 балів, а з геометрії у школі – 7. І все одно я впевнена, що у мене гарне розуміння простору.

Сходження на Говерлу було для мене важким. У поході супроводжував тато.

Діана Кочина з батьком. Фото Олекси Бутчака

Якщо чесно, то сходження на Говерлу було для мене важким.

У поході мене супроводжував тато (ще я маю маму та 4-річного братика). Річ у тім, що у мене не зовсім здорове серце і часто буває задишка.

Під час підйому я двічі робила паузи через запаморочення та підвищення рівня глюкози у крові.

Ми з татом плелися позаду усіх, але я впоралася. Коли видерлася нарешті на гору, подумала: "Невже я це зробила!".

Наступного дня, коли ми спілкувалися з іншими дітьми в альтанці, зрозуміла, наскільки вони всі особливі і як багато серед них зацікавлених мистецтвом чи наукою.

Якби у мене був мільйон, я б спочатку звозила батьків на відпочинок, бо вони уже давно не відпочивали.

Накупляла б собі багато нових фарб і полотен.

А іншу частину я б віддала на допомогу бездомним тваринам.

Ще у мене є велика мрія – відкрити картинну галерею в Україні або навіть за кордоном і запрошувати туди різних художників.

Леся Дяк, для УП.Життя