Намагалися реанімувати жінку з трупними плямами. Розповідь фельдшера про роботу в Маріуполі

Олександру Коновалову – 23 роки. Разом зі своїми колегами з підстанції "швидкої" у Маріуполі вони до останнього залишались у місті, щоб надавати медичну допомогу.

Виїхати їх змусила лише заборона окупантів пересуватися містом на машинах "екстренки".

З березня він разом із колегами жили на підстанції "швидкої". Декому вже не було куди йти.

"Українська правда. Життя" розпитала в Олександра про умови роботи в блокадному Маріуполі та що змусило фельдшера виїхати з міста.

Далі – пряма мова Олександра.

Фельдшер Олександр Коновалов

24 лютого я був вдома. Мені зателефонувала дівчина близько 5-ї ранку і сказала, що нас бомблять, почалася війна.

На роботу я вийшов 27 лютого. До того допомагав на роботі у дівчини. Вона працювала у неврологічному відділенні, а це – шостий поверх, пацієнти переважно всі лежачі. Я допомагав їх переносити на поверхи нижче.

А вже 27 числа пішов до себе. Пішов раніше, ніж повинен, бо передали, що багато поранених.

Десь приблизно о 13 годині надійшов виклик – невідома кількість постраждалих. Говорили "один-два", а в результаті ми поїхали з колегою, і постраждалих було четверо. Однією з цих чотирьох була перша загибла дівчинка.

Наслідки обстрілів у Маріуполі

"Найважче було працювати без зв’язку"

2 березня зв'язок ще був, а далі його було складно зловити. Через це до нас люди приходили самі, повідомляли, де хто перебуває, і ми туди виїжджали. Було дуже багато самозвернень.

З березня вже повністю працював на "швидкій". День і ніч. Так само працювали і більшість моїх хлопців. Ми жили там. Приймали пацієнтів та виїжджали на "виклики". Декому вже просто не було куди йти.

Найскладніше було – їздити на виклики. Місто велике, і щоб дістатися до лікарень в інших районах, можна було легко потрапити під обстріл. Ми виїжджаємо – начебто тихо, а в іншому районі вже обстріл. Ми зовсім не мали зв'язку з лікарнями.

Було багато тяжких пацієнтів. Я навіть не зможу порахувати, скільки ми змогли врятувати. Постраждалих була неймовірна кількість.

Медики жили на підстанції "швидкої"

"У пораненої дівчинки на спині був отвір у діаметрі більше 10 см"

Здебільшого, якщо у нас був пацієнт у свідомості і не у дуже критичному стані, нам вдавалось надати йому медичну допомогу, довезти до лікарні. Напевно, за рахунок цього, я знаю не так багато летальних випадків.

До прикладу, у нас була дівчинка Аліна. Вона з сім’єю саме їла у квартирі, коли туди влетіла куля із чогось крупнокаліберного. Я не знаю, що то була за зброя, але куля була 10-12 см, просто величезна. Я її навіть сфотографував пізніше, але довелось все видаляти із телефона перед виїздом із міста.

Ця куля влетіла дитині під ключицю, а вийшла під лопаткою. Від неї на спині був отвір у діаметрі більше 10 см, дуже великий. Через нього було видно внутрішні органи: серце, легені. Ми наклали їй оклюзійну пов’язку та повезли до лікарні. Пізніше, після операції, дівчинка намалювала нам малюнок.

Але були інші випадки, коли привозили людей, яких ми вже не могли врятувати. Одну жінку на підстанцію привіз чоловік. У неї було поранення грудної клітини.

Нам її привезли вже у стані біологічної смерті. Вона холодна була, з трупними плямами. Ми це бачили і розуміли. Але оскільки чоловік на емоціях, ми проводили реанімації по протоколу, дружно розуміючи, що це безглуздо. Тим більше, реанімація результативна, коли немає відкритої кровотечі. У неї ж була внутрішня кровотеча.

Теж привозили бійця з полку "Азов", одразу 200-тим. Ми намагались щось зробити, але там теж без результату.

Медики перед виїздом із Маріуполя

"Коли росіяни поклали обличчям в землю фельдшера з водієм – вирішили їхати"

Виїхали ми 18 березня. За два дні до цього одна з бригад поїхала на виклик – фельдшер і водій. По дорозі їх зупинили російські війська та поклали обличчям у землю. Перевіряли документи, ставили питання. Після цього нам заборонили пересуватися машинами швидкої допомоги.

Наступного дня до нас на підстанцію зайшли російські військові. Вони перевірили кімнати, після цього повідомили місця, де можемо пересуватися, а куди нам не можна. Тоді вже стало зрозуміло, що треба їхати.

Щоб зловити зв'язок, ми пішли у район біля Школи поліції. Тоді вдалось зателефонувати рідним, дізнатись за наявність "зелених коридорів". Оскільки у мене є машина, то вирішили їхати на ній. Досі не знаю, як ми туди помістились – 6 людей.

Зараз я влаштувався на швидку допомогу в Одесі. Довелось довго збирати документи. Оскільки я та багато моїх колег – ще студенти, то всі наші дипломи про завершення коледжу та інші документи лежать у корпусі медичного університету. Їх зараз не забрати ніяк.

Виїхав я з Маріуполя із паспортом, приписним та, благо, ми встигли взяти трудові книжки. Вже в Одесі знову проходив всі медогляди, брав всі необхідні сертифікати.

В Одесу вирішив їхати, бо маю до кого. Більшість моїх колег лишилась у Запоріжжі, дехто – у західних областях.

Команда "швидкої" в Запоріжжі

Проте наше керівництво у Краматорську просило не звільнятись. Але як нам не звільнятись, коли нам потрібно отримувати зарплату, працювати? Зарплату нам виплатили лише у квітні. А все тому, що бухгалтерії та керівництва не було на місці. Керівництво у Краматорську сказало, що виплатити не можуть, бо потрібен табель, а його ніхто не заповнив. Після кількох скарг зарплату все ж виплатили.

[L]

Водночас у Маріуполі з моїх колег лишилось близько 10 людей. Це тих, кого я знаю і з ким працював. У деяких батьки, яких неможливо вивести. Остання інформація, яка від них була – це те, що змушують писати заяви на працевлаштування. Під цією "банановою республікою".

Наприкінці розмови Олександр попросив обов’язково зазначити всіх тих колег, з ким вони разом працювали і жили на підстанції "швидкої".

"Вони заслуговують, щоб про них знали" – наголошує він.

Це Чорнобривець Сергій, Нагнибіда Катерина, Касімов Антон, Шаульський Антон, Двойних Тетяна, Галій Ганна, Глобчанська Аліна, Пегушин Борис, Сєров Олексій, Кононов Олександр, Левченко Микита, Скірда Олена, Безхлібні Іван та Вікторія, начмед – Андрій Кононов та старший фельдшер Бритвіна Тетяна.

Ольга Гетьманець, спеціально для УП. Життя