"Передай своїм, що швидкі ми будемо розстрілювати". Як працювала екстренка в Маріуполі

29475
6 червня 2022

У виступі з нагоди вручення нагороди The Atlantic Council "За видатне лідерство", лауреатом якої став український народ, президент Володимир Зеленський назвав прізвище фельдшера із Маріуполя – Сергія Чорнобривця. Тоді він сказав, що такі люди, як Сергій, не шкодують себе заради інших. 

Чергування Сергія на "швидкій" розпочалось 24 лютого і тривало безперервно 22 дні. Завершилось воно лише після слів окупантів: "Передай своїм, що швидкі ми будемо розстрілювати". 

"Українська правда. Життя" розповідає історію фельдшера. 

Далі – його пряма мова.

***

Війна для мене почалось неочікувано, спершу навіть не повірив. Та коли я вже побачив вранці черги в магазинах, банкоматах, то вирішив набрати керівництво підстанції "швидкої". Сказав, що я прийду допомогати, без оплати, без нічого. Так я лишився на 22 доби там. 

Вже на другу добу повномасштабної війни у нас був перший поранений. Чесно скажу, це було заворожуюче. У нас грав адреналін – отримати перший такий виклик. Це був чоловік, 45-ти років. У нього була травма руки і голови, не тяжкий пацієнт. Ми з ним навіть поговорили. Він розповів, що просто був вдома, дивився телевізор, і тут прилетів снаряд. 

Те, що це не на декілька днів, стало зрозуміло по людях. Спершу ще були новини, доступ до інтернету, але по картах вже було ясно – буде оточення. Та настрою чи бажання їхати з міста не було. Я для себе вирішив, що буду тут, що я на своєму місці. Грубо кажучи, що це моє призначення – лишатись в Маріуполі стільки, скільки я зможу. 

 Фельдшер із Маріуполя Сергій Чорнобривець

"Реанімував хлопця, хоча розумів, що з такими травмами не живуть"

Ми отримували багато викликів, але є історії, які постійно крутяться в голові. 

В один день ми тільки-но привезли пораненого в лікарню, і я пішов курити на вулицю. У цей момент заїжає цивільна автівка. Звідти вибігає чоловік і кричить, що в машині поранені. Відкриває багажник, і я бачу двох пацанів. Їм було по 16 років. Один був у свідомості, у нього були множинні поранення ніг, грудної клітини. 

А в другого були травматичні ампутації обох ніг. Він вже був непритомний. Першого швидко забрали і повезли у приймальне. Другого ми поклали на ноші, і я одразу почав реанімацію.

Поки ми заїжджали у "прийомку", я його реанімував і паралельно кричав, щоб підійшли на допомогу ще медики, бо я був один. Прийшов один лікар, подивився і сказав, що можна не старатись. У нього ж на кінцівках не було ні джгутів, нічого. Але я його все одно продовжував реанімувати, хоча в голові розумів, що з такими травмами не живуть. Не міг фізично зупинитись це робити і не міг зрозуміти, чому. 

Навіть після того, як ще одна моя колега підійшла і сказала, що це кінець, я далі його "качав".  Мене тоді просто відтягнули від хлопця. Після цього я вийшов, покурив, і ми поїхали знову поїхали на виклики. Рятувати. 

Ще один випадок був, але запам’ятався він через обстріл. 

Було десь 15-16 березня, бойові дій вже велись у місті. Ми саме отримали виклик до чоловіка, у якого була травма голови. Їхати треба було недалеко від підстанції. І чесно, вже мало хто з нас хотів їхати, було страшно. Але вирішив їхати, одягли каску, бронежилет та поїхали. 

Ми їдемо, я дивлюсь на право і бачу будинок, пару секунд і його вже немає. Ми змогли тоді виїхати з цього обстрілу. Зупинились, щоб прийти в себе. Водій тоді сказав мені вирішувати, чи ми будемо їхати далі. Поїхали, і  вдалось забрати того чоловіка, довезли до лікарні. 

 Хлопець з травматичними ампутаціями обох ніг. Фото: Малолєтка/AP 

"Я можу вас розстріляти – і мені за це нічого не буде"

16 березня ми виїхали з підстанції проїхали метрів 200 і я вже бачу – стоять ці "зелені чоловічки". Тоді думав, що все, кінець, приїхали. Вони направили на нас зброю.

Ми зупинились, підняли руки. Почали ставити питання, документи показувати. Але вони не розуміли, що в нас написано в паспортах. Їм то наскільки було складно, що я перекладав, що в мене у паспорті написано. І не зрозуміло їм, що в мене на спині було писало.

Кажу: "По вашему – это скорая помощь". Ми сказали, що ми їдемо на виклик, нас пропустили і попередили, що далі теж будуть блокпости. 

Ми поїхали повільно. І тут на перехресті, з кущів вилетіли чергові мавпи, які кричали, що зараз всіх нас вб’ють. Вони вистрілили у повітря, почали кричати "Всім на землю". Я тоді  думав – невже все так і закінчиться?

Вони почали запитувати, чи ми військові. Вкотре довелось пояснювати, що ми – швидка допомога. Обшук довго проводили, все перевіряли, не відпускали нас. 

Тоді один військовий підійшов і сказав мені: "Я можу вас зараз розстріляти – і мені за це нічого не буде". Я не мав що йому відповісти.

Тоді вони нам сказали, що далі ми не їдемо. "Передайте всім вашим, що швидкі ми будемо розстрілювати" – сказали росіяни. Тоді ми і вирішили всі їхати з Маріуполя, бо сенсу вже лишатись не було. 

Вже через кілька годин російські військові прийшли до нас на підстанцію. Почали перевіряти всі кімнати, шукати наших військових.

Ми їм то говорили, що в нас нікого немає, але вони все одно всюди перевіряли. Тоді на вулиці підійшов до мене один з військових, запитував, чого в нас так холодно. Я сказав, що це все тому, що вони до нас прийшли, і відійшов від нього. Більше в діалог я з ними не вступав. 

У той день позаду нашої підстанції вони пригнали два своїх танки і стріляли з них по будинках. Там вони і лишались вже безпосередньо біля нас, нікуди не йшли. 

"На свій день народження я отримав подарунок – вдалось виїхати з міста"

Ми виїжджали з міста на мій день народження. Тоді Саша сказав, що це мені подарунок – друге життя. Їхали ми дуже довго. Через всі блокпости, одягнені у робочій формі. У багатьох нічого вже не було, будинки були зруйновані, мій обікрали, речей не було. 

На кожному блокпості до нас була пильна увага, постійно допитували. На одному з них нас вирішили по медичних питаннях поганяти. Почав військовий запитувати, як зупинити кровотечу на шиї. Стояли ми довго, всіх пропускали, а нас – ні. 

 "Тоді один військовий підійшов і сказав мені: "Я можу вас зараз розстріляти – і мені за це нічого не буде". Я не мав що йому відповісти"

"Не думав, що буде багато зрадників" 

Я не думав, що буде так багато зрадників. Щодо цивільних у мене немає таких емоцій, але коли це лікарі, які з нами працювали поруч весь цей час...

Всі вони знають, що було, на чиїй стороні правда, але переходять на сторону Росії, а потім триколори виставляють у соцмережах. Для мене це була така зрада. Я дуже розчарувався в колегах, яких я знав і з якими спілкувався до війни. Ви ж були там, ви бачили це все на власні очі, що відбувалось у місті і ви зараз виступаєте за Росію? 

Після Маріуполя Сергій півтора місяця працював на "екстренці" в Запоріжжі. Інтерв’ю ми записували у його останній робочий день. Говорить, що дуже складно працювати у відносно "мирному" місті" після того, що бачив у Маріуполі.

"Зникає почуття важливості своєї роботи", – підсумував Сергій. Зараз він в Києві, подальшу роботу також пов’язує із медициною. 





Головне на сайті