"Перші кроки на протезі хочу зробити у шортах". Як пацієнти отримують штучні кінцівки в Україні

Ірина ще не готова фотографуватися. Вийти у магазин на одній нозі з милицями теж соромиться. Вона давно видалилась із соцмереж і перестала контактувати зі старими друзями.

Нині Іра чекає на протез у стаціонарі Полтавського казенного експериментального протезно-ортопедичного підприємства Міністерства соціальної політики України. І як тільки стане на нього, каже, пройдеться містом упевненою ходою "від стегна".

"Я бачила, як жінка з Кременчука, яка вже понад тридцять років живе без обох ніг, підкручує якісь гаєчки на стопі й узуває туфлі на підборах. Вона деякий час лежала зі мною в одній палаті приїжджала на заміну протезів. Якби я не знала про її проблему, то ніколи б і не сказала, що вона в неї існує", – розповідає жінка.

На Полтавському казенному експериментальному протезно-ортопедичного підприємстві, який належить до сфери Міністерства соціальної політики України, протезування проводять у стаціонарних умовах. Бо людей, які вперше стають на протези, треба вчити тримати рівновагу, бути самостійними у побуті та повсякденному житті тощо.

Як в установі протезують українців, "Українській правді. Життя" розповідають представники протезно-ортопедичного підприємства.

"Тут я відчула в собі нові сили жити"

Ірині – 32 роки. Останні вісім вона бореться з раком. Ампутація кінцівки пов’язана саме з онкологією.

Хвороба в Ірини проявилася болем у колінному суглобі. Водночас суглоб почав збільшуватися в розмірах. Обстеження показало, що рак уразив кістки. У її випадку можна було одразу ампутувати кінцівку або спробувати ендопротезування.

"Я дуже боялася втратити ногу, тому боролася за неї до кінця, – розповідає Ірина. – Хоча всі ці роки пересувалась за допомогою милиць. У мене аж мозолі від них з’явилися на руках. Розвинувся сколіоз, бо ходила зігнутою й перекошеною. До того ж перебіг хвороби потребував усе нових і нових оперативних втручань. Я по пів року лежала в лікарнях, страждала . Боялася виходити на вулицю, щоб, бува, не посковзнутися і не впасти. Але одного разу це таки сталося. Результат падіння – кілька шрамів – видно на моєму обличчі".

Окрім того, її хвора нога виглядала неприродно тонкою і деформованою. Жінка ховала її або під довгими сукнями, або під штанами.

Зрештою, рік тому хірурги таки ампутували кінцівку, щоб зберегти дівчині життя.

"Практично весь цей рік я просиділа вдома у великій депресії, – розповідає жінка. – Мені здавалося, життя закінчилося. Тепер розумію, що втратила ЦІЛИЙ рік. Полтава мене змінила. Я знову посміхаюся. Перестала боятися майбутнього. Тут я відчула в собі нові сили жити. Просто розцвіла. Навіть не хочу звідси їхати".

Ірина – сумчанка. На протезування до Полтави її привезла мама. Дівчині дуже страшно було залишатися у стаціонарі одній, без її постійної страховки. Не уявляла, як зможе сходити без неї в туалет, прийняти душ. Хто ходитиме за покупками у магазин?

"А тут взагалі немає цих проблем! – усміхається жінка. – Кахлі у санітарній кімнаті не слизькі. Тут є спеціальне крісло колісне, яке не промокає від води і ти можеш, сидячи на ньому, купатися під душем у своє задоволення. Скрізь – у коридорах, у санітарній кімнаті, на сходах – установлені поручні на різних рівнях, щоб кожному було зручно за них триматися. Комусь зручно триматися за горизонтальні, комусь – за вертикальні, комусь – нижче, комусь – вище. А співробітники закладу ходять за покупками для пацієнтів у магазини. Хтось захоче ковбаски, хтось цукерок – залюбки принесуть за "дякую".

Головний лікар підприємства Олександр Проскурін дає останні настанови пацієнтові перед випискою

"В очікуванні штучних кінцівок люди закохуються, потім одружуються, народжують дітей"

Ірина мріяла про полегшений і функціональний протез, зібраний з комплектуючих німецької фірми Otto Bock, яка вважається світовим лідером у цій галузі. Україна широко використовує фірмові деталі, але питання упиралося у ціну. Вона була не підйомною для родини.

"Зрештою, ми знайшли одне приватне ортопедичне підприємство, де мене готові були протезувати безплатно, – розповідає жінка. – Але там не ставили на протези. "Ну, ви ж ходили до цього з милицями, зможете і з протезом ходити", – заспокоїли мене. Я відмовилась від їхніх послуг, бо не хотіла, щоб штучна нога просто стояла у кутку".

Потрапивши до Полтави, Ірина переконалась, що зробила правильно. Тут хоч цілий місяць можуть вчити правильно надівати протез, стояти на ньому, ходити в різних умовах. Тут працює реабілітаційний центр, де з пацієнтами індивідуально займаються кінезотерапевт, ерготерапевт, масажист. Людей адаптують до самостійного життя.

"Лише тут я перестала почуватися людиною з інвалідністю, – говорить вона. – Нам часто повторюють, що ми просто маємо фізичні вади. І вони в жодному разі не повинні заважати нам жити повноцінним життям. Я бачу тут людей з двома високими ампутаціями, які вже бігають на протезах по східцях. І це додає мені впевненості. Тут закохуються, потім одружуються, народжують дітей".

Іра попросила маму, щоб до та привезла їй шорти й коротку спідницю. Свої перші кроки з протезом вона хоче зробити з максимально оголеними ногами.

А тим часом у майстерні підприємства технік-протезис Артем Жуков чаклує над виготовленням протеза для неї.

"Технічний процес починається із замірів кукси (частина кінцівки, що залишається після ампутації – ред.). При цьому слід прощупати й обміряти кожен м’яз пацієнта. Це ручна робота", – розповідає про нюанси своєї справи майстер.

Артем найкваліфікованіший серед своїх колег (загалом їх працює четверо): пройшов курс навчання на базі Українського науково-дослідного інституту протезування в Харкові за методикою НАТО. Головне в цій методиці – індивідуальний підхід до виготовлення ортопедичних засобів.

Майстер наголошує, що комфортне розміщення кукси у куксоприймачі забезпечує силіконовий лайнер – м’який і дуже приємний на дотик. А самі протезно-ортопедичні вироби виготовляються за новітніми технологіями з використанням сучасних вітчизняного і зарубіжного матеріалів та вузлів.

Залежно від висоти ампутації вага одного протеза може сягати від 1,5 до 4,5 кілограма.

"Процес виготовлення протеза – це ручна робота", – каже майстер Артем Жуков

"Головне – не дати людям, які переживають особисту трагедію, замкнутися у собі"

Поки що стаціонарне відділення тут розраховане всього на 24 ліжка. Сьогодні вже потрібно щонайменше вдвічі більше. Відповідно, потрібно збільшувати штат, вводити у штатний розпис посаду психолога-реабілітолога, якого досі немає. Наразі про це ведеться розмова з Міністерством соціальної політики.

"Ліцензії на протезування мають як державні підприємства, так і приватні, – зауважує головний лікар підприємства Олександр Проскурін. – Але приватні ортопедичні фірми, яких зараз немало, не мають стаціонарних відділень первинного та складного протезування. А саме первинне протезування дуже важливе проводити в стаціонарних умовах. Бо людей, які вперше стають на протези, треба вчити тримати рівновагу, бути самостійними у побуті та повсякденному житті тощо. Наші фахівці займаються з ними у реабілітаційному центрі і місяць, і два. Ми не поспішаємо нікого виписувати".

Проскурін наголошує на тому, що зручне обладнання стаціонару спонукає пацієнтів копіювати його окремі елементи, аби за цим зразком пристосувати під себе домашній простір. Окрім того, вони розуміють, які саме допоміжні ортопедичні засоби їм необхідно внести до своєї карти реабілітації й отримати їх безплатно.

Війна уже додала пацієнтів Полтавському протезно-ортопедичному підприємству.

"Наразі до нас звертається багато цивільних з прифронтових зон, територій, де тривають військові дії. Люди не можуть оформити на місці необхідні документи на протезування чи заміну протезів, видачу індивідуальних засобів реабілітації, – розповідає начальниця відділу менеджменту і комунікацій із замовниками Олена Кришталь. – Особливо у скрутному становищі опинилися одинокі, які не можуть самостійно виїхати з небезпечних регіонів. Якщо до нас надходять дзвінки від таких людей, ми надаємо їм цілодобовий інформаційний супровід: говоримо, що їх зустрінуть волонтери, допоможуть стати на облік внутрішньо переміщених осіб й отримати тимчасове житло".

Старша медсестра стаціонарного відділення Любов Кушко запевняє, що мета центру — повернути людям з фізичними вадами впевненість у собі.

"Ось ви спілкувалися з сумчанкою Іриною. Вона приїхала до нас у тяжкій депресії, як і більшість пацієнтів. Зараз її просто не впізнати. Бо у відділенні всі одне одного надихають. А ми їм у цьому допомагаємо з усіх сил. Головне – не дати людям, які переживають особисту трагедію, замкнутися у собі", – розповідає медсестра.

Ганна Волкова, спеціально для УП. Життя

Фото автора

Публікація підготовлена у рамках проєкту "Модернізація системи соціальної підтримки населення України", який реалізує Мінсоцполітики України за підтримки Світового банку.