"У лікарів не треба шукати сердечності": дитячі гематолог, нейрохірург та радіолог про свою роботу

Кожен з нас був дитиною, доля кожного хоча б раз залежала від лікарів.  

Хтось може не погодитися, але останні – мають чи не найважливішу професію у світі. Та ще й таку в якій потрібно постійно розвиватися і навчатися. 

В рамках освітньої програми благодійного фонду "Таблеточки" у 2018 році 33 лікаря з 9 областей України побували на стажуванні в найкращих медичних установах Європи. 

Фонд також фінансує тренінги та семінари для медичного персоналу, організовує курси англійської мови та психологічної підтримки. 

Нові знання та сучасна освіта роблять українських лікарів сильнішими, а шанси на одужання дітей з раком  – вищими. 

Підтримати цю та інші програми фонду ви можете за посиланням, а ми поки поговорили про життя, роботу і професійне вигорання з дитячими лікарями найважчих спеціалізацій.

АЛІНА ВОЛКОВА

Лікар-гематолог Національної дитячої спеціалізованої лікарні ОХМАТДИТ

– Я стала лікарем за наполяганням батьків. Вони просто не знали на що прирікають мене і думали, що це дуже хороша робота (сміється). 

Педіатром бути не планувала, думала про кардіологію і ендокринологію, але з часом позбулася цього лікарсько снобізму.

Можливість потрапити в дитячу гематологію ОХМАТДИТ з'явилася у 2002-му. Спочатку було відчуття, ніби це інша планета. Начебто всі слова розумію, а про що говорять – ні. Дуже швидко довелося з усім розібратися і взятися до роботи.

Ми тут, в гематології, специфічними людьми стаємо. 

Це через близькість до клінічно важких пацієнтів, які перебувають на межі життя і смерті. 

А ще через те, що часом саме від твого рішення, в тому числі дуже швидкого, залежить що саме переважить в конкретному випадку. 

З одного боку – це стимулює і навіть викликає залежність, з іншого – це дуже важко. Звикнути до цього неможливо.

Мабуть лише один раз, після смерті моєї мами, я зблизилася з однією дівчинкою. Анжела. Пам'ятаю досі її ім’я та прізвище. Їй було сім років. Вона не у нас в відділенні померла і не з нашої вини, але це було дуже важко. Суцільне дно... Більше я собі подібного не дозволяла.

Моя мама померла буквально за десять днів хвороби і це теж сильно мене змінило. Я подивилася на ситуацію очима наших пацієнтів. В той час було нестерпно навіть зайти у відділення. 

Психолог тоді б не завадив, напевно. Але тоді у нас навіть для пацієнтів психологів не було. Зараз є один на все відділення. І з'явився нарешті психіатр. 

А для лікарів психолога немає, і я ще не бачила жодного достатньої кваліфікації. Хороші тут не працюватимуть – немає зарплати, яка могла б їх утримати, а з низькою кваліфікацією нам не допоможеш.

За майже вже двадцять років стажу траплялось таке, що не хотілося йти на роботу. Я навіть піти намагалася. Але розуміння, що ти багато вмієш і стільки вчився, стримує.

Коли люди вперше чують, де я працюю, завжди западає пауза і різко змінюється тема. Про страждання, біль, хвороби ніхто не хоче ані знати, ані говорити. 

Про роботу ми говоримо тільки з колегами, але коли у нас перерва, я цю тему піднімати забороняю. 

[BANNER1]

З роками я навчилася відключатися – виходити за двері лікарні і забувати імена пацієнтів. Якщо вночі мені подзвонять, я не відразу зрозумію про кого йдеться. Це мій захисний рефлекс. 

А ще я живу за містом у приватному будинку і це теж сильно допомагає. Свіже повітря, вода, тиша... Сядеш ввечері на терасі і дивишся вдалину.

Багатьом з нас сильно допомогла б можливість їздити у короткі відпустки, але її немає. Якби не мій чоловік, я теж навряд чи могла б собі це дозволити. 

Скрізь лікарі працюють важко, закордоном ще більше, ніж ми, але в перспективі вони мають пільги, кредити та гідні пенсії... А ми?

Хоча я б ніколи в житті не проміняла свою роботу на, припустимо, приватну клініку. Крім готельних послуг там нічого особливого немає. Сервіс – це важливо, але якщо люди приходять до лікаря за добротою, мені їх відверто шкода. 

Маленький мінус педіатрії це те, що ми працюємо з батьками, а великий плюс, що з дітьми. 

Діти дуже вдячні пацієнти: сьогодні лежить ні живий, ні мертвий, а завтра вже встав і побіг. 

Ну де ви таке у дорослих побачите? Це якесь диво! 

У нас у відділенні діти від року і до 18-ти. З ними ми говоримо як з дорослими – чесно, відкрито і просто. 

З батьками складніше. У нас в країні дуже інфантильна, навіть дитяча психологія. Батьки запитують: "Скажіть, з моєю дитиною нічого страшного не станеться?" Ну, як вам сказати... Вона вже у відділенні гематології.

А з батьками треба вміти використовувати силу слова. Сказати "ваша дитина вмирає" важко. Це не з першого року роботи приходить. І цьому ніхто не вчить. Лише нещодаво фонд "Таблеточки" почав проводити тренінги на цю тему для лікарів.

Кожного дня я розумію, що я щаслива людина, тому що ввечері можу піти з лікарні. Хвороба – це несвобода. Поки ти хворий – ти нічого не можеш, ти майже ніхто. 

Наші пацієнти проводять у лікарні до року і більше. На щастя, зараз безнадійних пацієнтів мало. Раніше діти вмирали частіше, 8-10 разів на рік. 

Діти дуже вдячні пацієнти. Фото oksun70/Depositphotos

Найкраще для нас, щоб пацієнти про нас забували. Так найчастіше і відбувається. Але є мама, наприклад, яка ось уже дванадцять років пише, вітає з усіма святами, надсилає фото. 

Хвороба – це не те, що треба пам'ятати. Краще пам'ятати, що ми, лікарі, такі ж люди – ми теж хворіємо, у нас теж є сім'ї і інші інтереси. Я, наприклад, люблю читати. Щоправда, зараз виходить більше слухати в дорозі.

Найбільше мене вбиває, що ніколи не знаєш чи зможеш вчасно піти додому. В молодості це не дуже лякає, а коли стаєш старшим і з'являється сім'я, діти - це складно. Особливо, з огляду на слабку кореляцію між часом, проведеним на роботі, і зарплатою.

Мені дуже пощастило з чоловіком, він золота людина і завжди у всьому мене підтримує, ніколи нічим не дорікає. 

Це те, що дає сили - моя сім'я і чудова дитина. 

І чотири кота, яких я підібрала з вулиці.

МИХАЙЛО ЛОВГА 

дитячий нейрохірург Волинської обласної дитячої лікарні 

– У мене батько військовий лікар, хірург. 

Мені було десь шість років, коли я вперше потрапив до нього на роботу у госпіталь. 

Як зараз пам’ятаю білий халат, на який я наступав, бо він був задовгий, шапочку, маску і кімнату, де вперше побачив перев’язки після хірургічних втручань.

А ще пам’ятаю, як на свята ми приїжджали до Закарпаття і люди приходили до нього з різними проблемами.

Чим дорослішим я ставав, тим більше брав участь у обговоренні пацієнтів або був присутним на оглядах. 

В класі 10-11-му я вже міг діагностувати ниркову коліку. Вчителька біології в школі називала мене "доктор". Тому, коли настав час вибору спеціальності, я не вагався ані хвилини. 

Хірургом я вирішив стати ще на другому курсі – коли вперше був присутнім на операції з видалення апендициту у дорослого. 

Дитячим лікарем я ніколи себе не бачив, просто на педіатрію легше було вступити.

Працювати я почав в кінці п’ятого курсу. Довго шукав місце, скрізь просився і зрештою мене взяли до бригади приватної швидкої допомоги. 

Пам’ятаю сплеск емоцій на першому виклику! Мені дуже сподобалося. Там я перестав боятися хворих і навчився всього, що не вміють більшість випускників медичних вишів – роботи ін’єкції, ставити катетери, надавати першу медичну допомогу, вперше відчув, що таке – рятувати чиєсь життя.

[BANNER2]

На інтернатуру потрапив на Волинь, у Львові не було місць. Принаймні таких, за які не довелося б платити. 

Вже на другий день я попросився в операційну спостерігачем, на третій – другим асистентом, а вже на четвертий мене взяли першим асистентом на дрібні операції. То був мій перший досвід дитячої хірургії. 

Я пробув у Луцьку місяць і кожного дня у мене, як у асистента, було 5-7 операцій. 

Повернувшись до Львова за півроку я провів нуль операцій. Контраст був величезний. Тому я, львівський хлопець, залишився на Волині, де мені давали працювати руками. 

Роботи було дуже багато і мені пощастило працювати з різними хірургами, що дало можливість спостерігати, порівнювати і виробити свою власну тактику. 

На другому році інтернатури два начмеди і головний лікар покликали мене до себе і запропонували вакансію дитячого нейрохірурга. У мене вже було упередження, що це дуже складна та проблемна спеціальність, я ж бачив себе тільки у загальній хірургії або урології, як батько. Тому відмовився. 

Мою думку змінила родинна трагедія. 

Три мої троюрідні брати потрапили в ДТП. Двоє загинули відразу, а той з них, що був найбільш мені близьким, отримав важку черепно-мозкову травму. Мені хотілося допомогти його врятувати, але я зовсім не уявляв як це зробити. Через сім днів він помер у лікарні. 

Моя бабуся часто казала, що випадкових речей не буває. Тоді напевно я і вирішив остаточно стати нейрохірургом. 

Як зараз пам’ятаю ніч перед 19 червня, коли я після п’яти місяців спеціалізації повинен був вийти на роботу, ока не зімкнув. Я ж нічого не вмію! Перший час мені у всьому дуже допомагав нейрохірург з дорослої лікарні – нині мій хороший товариш та кум.

Кожен з нас був дитиною, доля кожного хоча б раз залежала від лікарів. Фото vadimphoto1@gmail.com/Depositphotos

А потім сталася зустріч з професором Джеймсом Руткою, яка перевернула мій хірургічний світ. Він приїхав з Канади до України з тренінгом і хоча рівень англійської у мене був майже нульовий, я підготував запитань з двадцять. 

Думаю, усі вони були занадто примітивні, але я наважився їх задати. Він на усі відповів. Так ми і познайомилися. 

Наступного року він уже був у моїй лікарні і запросив мене на навчання в Канаду. Навіть моя англійська не завадили мені отримати там купу знань, досвіду та інструментів, які мені просто подарували. 

Самому себе оцінювати не варто, але мені здається, що завдяки сильній команді та підтримці благодійників ми, у Луцьку, робимо трохи більше, аніж інші обласні лікарні в країні. Ми беремося вже навіть за дуже складні випадки. 

В Україні лікарю дуже просто здобути негативну характеристику – достатньо лише одного складного випадку, одного невдалого фінішу. І не через твою некомпетентність, а просто тому, що це складна патологія. 

Нещодавно в мене померла дитина після операції і ми всі важко це переживали. 

Кожен, хто займається серйозною хірургією, має такі випадки. Окрім тих, хто не береться за серйозні проблеми, а займається відфутболюванням важких пацієнтів.

Я дуже люблю розмовляти з пацієнтами, все пояснювати і малювати, хоча малюю я не дуже добре. Через це постійно хронічий ларингіт – кашель і захриплий голос.  

Мабуть, такий стиль я перейняв у професора Рутки. Серед наших лікарів це не дуже популярно. Для пацієнта – це плюс, а для мене мінус, бо цей час я міг би присвятити самонавчанню чи родині. 

У мене, як у всіх нейрохірургів, ненормований робочий день, сина я бачу дуже рідко, буває так, що тільки зранку, коли відводжу його в садочок.

Я також не люблю панібратства. Завжди на "ви" від найменшого до найстаршого. 

Навіть борідку почав носити 8 років тому, бо без неї мене взагалі не сприймали серйозно через молодий для хірурга вік, особливо на початку кар‘єри нейрохірурга.

Вважаю, що пацієнт повинен довіряти лікарю і брати на себе частину відповідальності за лікування. Я не поблажливий доктор і мене можуть сприймати як агресивного. 

Я дуже вступаюся за свій персонал. Особливо враховуючи, за які копійки вони працюють. 

Пацієнти хочуть від лікаря впевненості, але я люблю чесно розмовляти і бути максимально відвертим. 

Дуже дратуюся, коли розповідаю про складну пухлину чи патологію, яка може мати великі наслідки, а батьки питають "а скільки він ще в лікарні буде лежати?" або "що йому їсти можна буде після операції?"

Я себе не бачив ніколи ані дитячим лікарем, ані нейрохірургом. Якби мені сказали про це в університеті, я б довго сміявся. 

Нейрохірургія подобається мені своєю універсальністю. 

А ще це творча спеціальність. Справді! Операції при апендициті чи інших хірургічних втручаннях рідко відрізняються, часто носять шаблонний  характер, а нейрохірургічні втручання завжди непрогнозовані, часто дуже складні і при цьому залишаються найцікавішими. Принаймні, для мене. 

ВОЛОДИМИР ПЛЯЦЕК 

завідувач Центру радіології ОХМАТДИТ

– Мій загальний медичний стаж 22 роки. І все в ОХМАТДИТ. 

Ще з 4-го курсу університету я ходив туди на чергування до знайомого лікаря в травмпункт. Мені дуже подобалися переломи, кістки... 

Інтернатуру я проходив по дитячій хірургії. А потім звільнилося місце в дитячій ортопедії. 

Перші сім років там пройшли як в серіалі "Швидка допомога". Було багато роботи, чергувань у свята й вихідні, важких операцій по шість, вісім, дванадцять годин.

Це дало мені розуміння клінічної частини роботи медицини і лікарні, взаємодії між відділеннями, відносин з пацієнтом і його очікуваннями. 

Важливу частину ортопедії займала радіологія - ортопеду потрібно розбиратися в рентген знімках, комп'ютерній томографії і т.д., тому я пройшов ще одну спеціалізацію з рентгенології.

Через сім років сталося моє перше професійне вигорання, як тепер кажуть. Це таке відчуття, коли вже вранці їдеш на роботу в поганому настрої. Я поміняв спеціальність – перейшов на роботу в тоді ще відділення, а тепер уже Центр радіології ОХМАТДИТ, і в цьому знайшов для себе вихід.

Якийсь час я поєднував – був завідуючим відділення променевої діагностики і дитячим лікарем ортопедом-травматологом у приватній лікарні. Там я відпочивав. Тому що лікар бачить тільки локальну проблему і концентрується на ній, а у керівника їх сотні і усі треба вирішити. 

Зараз я зовсім не займаюся лікарською діяльністю, тільки адміністративною. В якийсь момент потрібно було обирати.

Я ніколи окремо не вчився управлінню, але досвід найкращий вчитель. Плюс книги і курси дають якесь розуміння. 

Ідеальна модель лікарні, на мій погляд, це клініка Мейо в США. Вони першими стали розділяти функції лікаря й управлінця. 

Це дуже правильно. Я багато про це думаю зараз. 

[BANNER4]

Якщо керувати центром або лікарнею як бізнесом, то, звісно, потрібен діловий підхід. 

З іншого боку, чи повинен управлінець розбиратися в предметі, в даному випадку, у медицині? До кінця відповіді у мене немає.

Якщо говорити про управління в державному секторі медицини, то в ньому не так вже й багато інструментів впливу, особливо на мотивацію. Для себе я зрозумів, що грошей у мене як у керівника мало, люди втомлюються і єдине, що я можу для них зробити – створити комфортні умови, атмосферу і колектив, в якому було б цікаво працювати. 

Дуже часто в медичних колах, особливо хірургічних, молодь обрубують. Досвідчені хірурги, наприклад, в силу різних причин, "корони", амбіцій, особистої фінансової зацікавленості, можуть довго не давати молодим практику. 

В нас такого немає. Всі, хто хочуть працювати – працюють. І, може, нам просто щастить, але хлопці, які до нас приходять, переважно, справді хочуть вчитися і працювати. І що ще важливо, ми даємо можливість поєднувати роботу в приватних клініках.

Моє перше закордонне стажування було в Туреччині і воно мене вразило. 

Там дуже крута медицина і вони вже тоді масово робили операції, які ми почали робити тільки недавно. У нас почали робити із запізненням.

У них є гроші, а отже і все, що необхідно для лікування. У надлишку. Там не треба говорити батькам, щось купити. 

Моє останнє стажування було не так давно в Німеччині та Вероні. І ось там я вже зрозумів, що у нас, у всякому випадку у променевій терапії, точно буде не гірше.

У нас інша проблема. Там людина працює на одній роботі, розвивається, отримує зарплату, у неї сім'я і особисте життя. У нас же вона влаштовується на одну роботу, бере другу, іноді навіть третю, намагається всюди встигнути і в підсумку виходить по-різному. Це болюче і складне питання.

Але жоден чинний депутат не захоче цієї теми підіймати. В нас усіх сидить радянський спадок – ми всі хочемо шари. Через це і виникає ця зіпсована система – отримання лікарями винагороди від пацієнтів. 

Лікар звикає і кожен раз очікує, що йому щось дадуть, а якщо не дали, то вже починається непорозуміння.

Лікарям і пацієнтам треба один одного чути і більше спілкуватися. А щоб більше спілкуватися, треба мати більше часу і знати, що ти можеш собі це дозволити, а не у тебе величезна черга за спиною. 

Лікарю важливо пам'ятати, що він завжди може виявитися на місці пацієнта. А пацієнту – розуміти, що лікар теж людина зі своїм набором проблем. У нього теж може хтось хворіти, він теж може поспішати в дитячий садок, він теж може думати як йому оплатити електроенергію і т.д. Словом, усім варто пам'ятати, що ми всі просто люди.

Моя мама більше десяти років на хіміотерапії. Так що я цю тему знаю. 

А з татом все швидко відбулося. В кінці позаминулого року йому стало зле, почали обстежувати і знайшли онко. Все як завжди – пізно, важко і складно. Коли твій близький хворіє, лікар в тобі відключається. Допомагає тільки наявність контактів – я знав куди йти, до кого звертатися. Навіть якщо я все життя пропрацював лише для цього – воно було того варте. Надія – однакове слово для всіх. Ти, в першу чергу, людина, а не лікар, тому ти теж віриш в диво. У травні виповнилося чотири місяці, як батька немає.

Зараз мені вже важко дивитися на дітей на опроміненні, я виходжу. Можливо, це пов'язано з появою власної дитини. Моїй доньці зараз два роки. Набір лікаря у неї вже є.

Анастасія Береза, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина CITAlliance/Depositphotos

Ще історій про прогресивних лікарів:

Амбулаторія як цукерочка: як лікарка перевернула медицину в селі з ніг на голову

Тут лікарі звільняються, щоб стати приватними: як і навіщо змінюється медицина Світловодська 

Не виїхали за кордон, бо з’явились можливості тут: історія родини сімейних лікарів на Львівщині

Цікавіша за кіно: історія сімейного лікаря з Франківщини, що встиг попрацювати в Африці, Казахстані і Росії

Пандуси, Wi-fi та електрокардіографи у кожному кабінеті – як медреформа змінила лікарню у Червонограді

Також корисно знати:

Медреформа 2019: права пацієнта, куди скаржитись на порушення, і що впливає на зарплату медиків

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді спілкуватися з вами у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.