"Те, що здавалось би неможливим в лікарні – моє сьогодення": історія лікаря, що очолює передове хірургічне відділення на фронті
Хірург Євгеній Антонюк з дитинства знав, що буде лікарем. Він оперує людей вже 14 років, з них понад 4 – на війні.
У 2014-му році молодий лікар вперше поїхав за медичним призовом у польовий госпіталь. Найбільше йому запамʼяталось наметове містечко, бо до того він ніколи не покидав комфортних умов.
До лютого 2022-го Євген очолював власну приватну клініку, але передав керування партнерам, зібрав речі та пішов служити. Він став на чолі нової для України структури – передового хірургічного відділення. Це мобільні операційні біля лінії фронту, де поранені мають шанс на життя.
Хірург розповів для "УП.Життя" про різницю у службі між 2014-м та 2022-м, пояснив, як 45 хвилині операції рятують бійців на передовій та поділився історіями пацієнтів.
"З дитинства знав, що буду лікарем"
Євген виріс у медичній родині – він лікар у третьому поколінні. Мріяв стати гінекологом, які й усі кровні родичі.
"Я знав, що маю бути лікарем від народження, тож питання вибору професії ніколи не ставало переді мною", – з широкою усмішкою каже Євген.
Євгену ніколи не сиділося на місці. Каже, що найбільше його вабила робота за межами кабінету, а не монотонна з купою паперів. Тож після закінчення університету він став ургентним хірургом в обласній лікарні.
Під час Революції Гідності Євген кілька разів приїздив до столиці поволонтерити. Паралельно чергував у державних та приватних лікарнях.
Євген під час Революції Гідності
"У квітні 2014-го у брата було весілля. Він тоді служив на контракті. Того дня о 6 вечора оголосили мобілізацію військових, тож весільного торта дочекались лише жінки. Майже всі чоловіки покинули залу", – згадує він.
Мобілізовувати лікарів на фронт почали аж влітку. Євген мав достатньо часу, аби вирішити, що він житиме в Україні, а не тікатиме за кордон. Його мама якось зауважила, що не зрозуміла б сина, якби він ухилився від служби.
На той час 30-річний Євген відчував себе дуже досвідченим лікарем – за плечима було лише два роки практики після інтернатури.
Тому він прагнув здобути якомога більше досвіду. Це змотивувало хірурга відправитись на фронт. Під час відбору у військовому шпиталі Антонюку довелось вмовляти свого колегу відмовитись від поїздки на фронт – так молодий лікар отримав свій шанс.
"Я був такий втішений, що пішов. Дурний може був, але ті емоції, адреналін і бажання допомогти присутні й досі", – додає Євген.
Євген під час мобілізації у 2014 році
Біла та червона риба
Найбільшим випробуванням для молодого лікаря на фронті були польові умови. До 2014-го Євген звик до комфорту в приватних клініках та ніколи не прагнув провести свій відпочинок у наметовому таборі.
"Я, можна сказати, був хатньою дитиною: не служив в армії, не їв з пластикової миски і не ходив у пилюці довше, ніж кілька годин. Але командир обіцяв, що умови будуть люкс – годуватимуть білою та червоною рибою. Я все їхав і дивувався", – зі сміхом згадує хірург.
Євгена та інших новобранців привезли в розпал літа в польовий табір. З інфраструктури – медичні намети та бліндажі. Вся техніка та військові – в поту та пилу. У першу ніч командир влаштував такий собі тренінг на адаптацію, після якого новоприбулі лікарі швидше орієнтувалися в нетрях наметового шпиталю.
Перші польові операції на фронті у 2014 році
Армійський гумор про рибу молодий хірург зрозумів лише згодом, як в раціоні чергується консерва з кільки в томаті та сардини в маслі.
Під час повномасштабного вторгнення стало зрозуміло, що раніше на фронті лікарі мали не так вже й багато роботи. Прийняти 10 поранених за добу вважали за подвиг. Євген каже, що в такі дні міг навіть генерал подзвонити і перепитати, чи все вдається, та особисто подякувати за роботу.
"Було страшно їхати на виїзд за пораненими, але в шпиталі ми почувалися в безпеці. Прапорці з червоними хрестами ставили, бо сподівались, що ніхто цілитись не буде. Зараз доводиться постійно ховатися. Не скажу, що ми ціль №1, але одна з пріоритетних", – розказує хірург.
Тоді служити довелось рік. Після повернення з передової Євгену запропонували стати директором одного з приватних медичних центрів. А за рік він разом із друзями відкрив уже власну клініку.
45 хвилин на операцію
24 лютого 2022 року Євген був вдома, а партнери, з якими керував приватним медцентром – у закордонному відрядженні. Він обдзвонив їх з проханням повернутися в Україну, аби тимчасово очолити приватну клініку замість нього.
Частина та госпіталь, де раніше служив лікар Антонюк, вже набрала штат. Тому хірург питав у знайомих про ймовірні місця служби, аби використати свої організаторські навички та згадати практичні. Так Євгену запропонували очолити та розвивати Передове хірургічне відділення (ПХВ).
Схожа структура є в армії США, але ПХВ адаптована до українських реалій. Основна перевага – це мобільність у безпосередній близькості до фронту. Команда хірургів може "розкластися" майже у будь-якому приміщенні або підвалі, де можна поставити 3 операційні, 3 протишокові та 3 реанімаційні столи. Обсяг допомоги, яку відділення може надати, переважає ту, що надають на стабпунтках.
"Спершу ми ображались, коли нас прирівнювали до стабіка (стабілізаційний пункт – ред.). ПХВ – це вищий рівень надання допомоги, який передбачає оперативні втручання у живіт, грудину, первинну хірургічну обробку ран, а не просто зупинку критичної кровотечі", – пояснює він.
Мобільний шпиталь передового хірургічного відділення
Але одразу застерігає, що перевищувати рівень надання допомоги не можна, бо "рятуючи" одного, можна втратити тих, хто є в черзі. Саме тому на одну операцію відводять близько 45 хвилин (для лікарів-новобранців то виклик – зупинитися вчасно).
Хірурги не накладають зайвих швів, можуть закрити рану спеціальною плівкою, бо вже за кілька годин поранений опиниться у повноцінній лікарні.
Однак швидше – не значить гірше для пацієнта. У лікарів ПХВ немає мети відрізати поранені кінцівки або видалити пошкоджені органи. Євген застерігає, що для ампутацій кінцівок мають бути дуже серйозні поранення рук чи ніг. Але все одно остаточне рішення приймає консиліум лікарів.
"Ми ж теж за своїх переживаємо, – каже після невеличкої паузи хірург. – Вони замість нас сидять в окопах. Ми маємо надати максимум допомоги, що в нашій компетенції", – додає він.
Євген також брав участь у звільненні Херсонщини
Однією з відмінностей роботи в лікарні та ПХВ є медичне сортування. Усі пацієнти, які надходять до медиків, умовно діляться на 4 категорії – чорні, червоні, жовті та зелені – від тих, хто отримав несумісні травми з життям, до постраждалих з легкими пораненнями.
"Ми "чорних" не відділяємо, а надаємо допомогу всім. Було багато випадків, коли поранених привозили у стані клінічної смерті, а він після надання допомоги виживав. Хлопці тримаються, їхній організм мобілізує сили. Те, що здавалось би неможливим в лікарні – моє сьогодення", – каже Євген.
Пацієнт втік після операції
Історій з медичної практики у Євгена чимало. Наприклад, якось з ноги пораненого дістали гранату. А ще якось його пацієнт утік.
У нього був переломом руки. Лікарі встановили апарат зовнішньої фіксації. Але як тільки місто огорнули сутінки, він втік з лікарні.
Виявилось, поранений був водієм американської Bradley. Під час бойового завдання був обстріл – з машини злетіла гусениця, а він випав. То ввечері військовий викликав таксі, поїхав на бойові, переодягнувся у піксель та пішов рятувати свою Bradley. Коли загнав відремонтовану машину на базу – повернувся до лікарні.
Надання допомоги в передовому хірургічному відділенні
Інший випадок трапився за кілька днів до початку першого контрнаступу на Херсонському напрямку. Група під час бойового завдання підірвалася на міні. Вижив лише один, але він дуже довго чекав на евак. Хлопцю дроном скидали турнікети, воду та їжу. А ввечері він зник.
Десь за дві доби після того побачили "карандаш" (так називають хлопців на лінії бойових зіткнень, які не перебувають в окопі). Зʼясували, що це був той поранений з підірваної машини.
"У нього був відкритий перелом руки і ноги. Боєць зробив собі шину з палок, обмотав курткою. Фактично сам до нас прийшов. Спершу матюкався, а тоді – ліг, пригрівся, заснув. Надали йому адекватну допомогу, лишився живий," – підсумовує Євген.
Вікторія Андрєєва, "УП.Життя"
