Василь Шкляр: Крим, як ложка дьогтю, він ніколи не був українським

Українська правда. Життя" продовжує публікацію відповідей українських письменників на запитання наших читачів. Розмова з Василем Шкляром під час Форуму видавців у Львові (на відміну від решти письменників) вийшла майже повністю про творчість.

Поставити йому запитання прийшло чимало жінок. Вони бурхливо захищали письменника від нападок інтернет-користувачів, що сумнівалися в якості творів Шкляра.

Глід: Чи плануються найближчим часом твори на історичні теми? І що плануєте написати? Чи не хочеться вам повернутись до оповідань і новел?

- Я казав завжди, що більше не писатиму про це, бо я в "Чорному вороні" виклав усе сповна, але от знов виринула із забуття дуже цікава постать - отаман Маруся. Багато хто чув, що діяли такі отаманихи: у Махна була Маруся, Маруся Чорна була на Півдні.

А насправді була одна така справжня українська отаманша, це на теперішній Житомирщині, там були отамани Соколовські, три брати - Олекса, Дмитро і Василь. Усі вони загинули в 19-му році, один по одному гинули, і коли загинув останній брат, на його місце стала їх сестра Маруся.

Це була не така отаманша, як дехто уявляє - така баба дебела, це була 16-річна дівчинка, гімназистка, золотоволоска з веснянками і родимкою над верхньою губою. Ще раз наголошую - 16 літ було, і вона очолила - уявіть собі - загін, 1000 козаків, було 300 кінних і 700 піших.

Теж у неї, як і в "Чорного ворона", доля загадкова. Різні є версії про її загибель. Бачили її три могили. А коли бачать три могили одної людини, то це вже щось не те. Родичі її... я був у тому селі, там, до речі, збереглася та хата, де загинув отаман Соколовський, і навіть слід кулі в дверях є. Такий добротний був матеріал... все збережено.

А це був, до речі, рід ворожок, по жіночій лінії, щось і ця дівчинка мала таке, екстрасенсорне, бо інакше - як вона могла керувати таким військом чоловіків?

Родичі кажуть, що вона лишилась жива, що вона втекла за кордон, хоча я думаю, що така особистість - вона б лишила по собі сліди. Поки ще я ті сліди шукаю, і я думаю, що я цей роман напишу, і робоча назва його так і є - "Маруся".

Лариса Звенигородська: Дякую за "Залишенця". Чи не хочете написати про Юрка Тютюнника?

- Очевидно, про Юрка Тютюнника я не писатиму. Я пишаюся тим, що Юрко Тютюнник генерал хорунжий, мій земляк, але це постать дуже суперечлива, на його рахунку є багато гріхів.

Я взагалі почасти дуже скептично ставлюся до наших вождів тодішніх... До Петлюри... Я вже не кажу про Грушевського, який був не такий великий історик, як його малюють, тому що історик повинен перш за все робити висновки з історії, а він навіть не знав, що насамперед треба будувати українську армію.

Юрко Тютюнник - дуже, дуже цікава особистість, але роман я про нього не писатиму.

Нічлава: Хто з діячів часів УНР для вас є прикладом державотворення - Винниченко, Грушевський, Скоропадський, Петлюра - і чому? І як Ви ставитеся до "бузи від Олеся Бузини"?

- Одразу відповім на друге запитання - я такої людини не знаю, не чув. (Дивиться з притиском) Бузина, чув, що є таке дерево, а людини такої не знаю. І мене дивують такі запитання.

Щодо наших вождів - жодного з цих імен. В тому й біда українців - я буду казати банальні речі - що вождів у нас не було. Тобто, були особистості, які могли б ними стати. Але конкуренція політична, як і сьогодні, відсувала їх на другий план, а то і нищила.

Я маю на увазі людей рівня Миколи Міхновського, який ще 1900 року - уявіть собі! - казав, що нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично шансів немає.

І зараз ми переконуємось в тому, що ми здобули незалежність, але в тому числі і цю рахітичну демократію, і однаковий голос маю я і тьотя Мотя з Криму.

То як я можу з ними боротися демократичними методами, якщо на місце наших винищених дідів-прадідів заселили чужинців, а тепер кажемо - давайте голосувати.

Тому Петлюра для мене - рівня Ющенка. Теж любив їздити, уявіть собі, він у військовий час, як зараз Алла Пугачова, мав окремий вагон, і - з коханками. Або у Винниченка дружина Лівшиц, коли він очолював Кабмін, навіть ділила квитки, кому в театрі в якому ряді сидіти. Точно те саме, що сьогодні!

Тому, для мене ідеалом є отамани, на чиї плечі було скинуто всю вину. Отамани - це були оті хлопці, що написали на своєму чорному прапорі "Воля України, або смерть!" і чекали сигналу! Уже з-за кордону, коли наші вожді ще трохи тут щось вирішували, вони чекали, як вони казали, гасла до загального повстання. А сигналу не було. І через те ми зазнали поразки.

Аналогу отаманів у сучасній Україні немає? Аналог тільки в Ющенка є?

- Немає. Немає цієї середньої ланки. Люди у Верховній Раді, на яких ми покладали надії - тепер вони переродженці всі. Навіть якщо були серед них чесні люди, то вони не витримали випробування грішми. Це найтяжче - витримати випробування грошима, коли тобі пропонують за голосування, лобіювання. Ніхто з них не витримав цього випробування.

Питання з зали: Чи знаєте ви, що зараз у Мотрониному монастирі заправляє Московський патріархат?

- Я там дуже часто буваю. Коли я працював над романом, це було понад десятиліття - я постійно туди їздив, ночував у людей, розпитував. І я з болем завжди заходжу на територію Мотрониного монастиря, бо я знаю - там був штаб Василя Чучупаки. І могили є наших отаманів, які вже зрівняні з землею, і до мене підходить черниця і каже: "А вы не могли бы мне дать мобильный, мне надо позвонить в Саратов. Я так далеко от дома". Я їй, як Василь Чучупака - ігумені, відповідаю: "Пішла в...".

Питання з зали: Про вашу книжку писали, що її не варто давати дітям до 18 років, бо у ній забагато жорстокості.

- Знаєте, є один відомий банк. Вони там на всякі свята роблять подарунки своїм працівникам, і от коли вони почули, що "Чорний ворон" став книжкою року - вони закупили багато примірників, а потім їхній головний банкір каже: "Но это же книга ужасов!".

Тим більше, ви знаєте, хто в банку, яка там нація переважає. Яку там нищать. А жорстокість... Ну як можна тоді було без жорстокості.

Горліс-Горський казав: "Білі рукавички треба зняти". Коли нація йде на націю, рукавички треба знімати. І там, де була пощада - це завжди дорівнювалося зраді. Кожна пощада ворога оберталась для нас великими втратами. Гуманізм - поняття не для війни. Тому книжку можна читати тим, у кого міцні нерви. У кого в 16, у кого пізніше.

Камаз: Чому еротична сценка у "Чорному вороні" така банальна, плитка, псевдогламурна? Та й до біса вона взагалі? Тільки видає убогість письма й фантазії.

Хор жіночих голосів: от дурне питання, не відповідайте

- Можете йому відповісти, що навіть секс у Шкляра написаний на документальній основі.

До речі, в романі росіяни називаються "кацапами", а не "москалями". Це свідомо, щоб відійти від якогось стереотипу галицького, від анекдотів про "москалів"?

- Ні, між цими поняттями є чималенька різниця, адже у нас у давнину, на Східній Україні, москалями називали українців, які пішли в солдати. А росіян кацапами називали і називають.

Знаєте, у кожному селі є кацап або кацапка, які проживуть вік і не перейдуть на українську мову. Знаєте, як отут-о стоїть гальмо, що їх всі мусять розуміть, то через те серед росіян поліглотів немає.

Колись одна росіянка жила в Болгарії - мені розповідали - і приходе в магазин, овочі купує, і російською, а болгарка каже - не розумію, тоді та: "Ну ти сматрі, уже три года тут живу, а она до сих пор меня не понімаєт". Тобто, між цими словами є відтінки семантичні.

Сіромаха: Пане Василю, що плануєте зробити для того, щоб такі книги, як "Чорний Ворон" або "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського, були масовими, прочитаними хоча б сотнями тисяч громадян України?

- Колись одна журналістка мене запитала - яка книжка повинна бути в кожній українській хаті? І одразу уточнила, тільки не Кобзар, скажіть щось інше. Я зразу розгубився - Леся Українка, Франко, хто? Тепер я можу точно сказати: це книжка Горліса-Горського "Холодний яр".

На жаль, серед українських письменників мало хто цю книжку читав. Я вже навіть по обличчю бачу, хто читав, а хто ні.

Горліс-Горський - це людина, послана нам провидінням. Він воював в армії УНР, і під час першого зимового походу Горліс-Горський, сотник, захворів і його залишили в Холодному Яру лікуватися. Він там потім і лишився, і став осавулом полку першого куреня гайдамаків Холодного яру. Він написав документальну книжку "Холодний яр".

Вона мене потрясла, ця книжка. Але справа в тому, що коли почався найтяжчий період... бо він описує ще період, який я називаю романтичним, коли селянство підтримувало повстанців, віддавало харчі, коней, і вони воювали великими силами.

А потім - 21-й рік, безнадія, його послали за кордон, у штаб Юрка Тютюнника, який був ось отут у Львові, щоб він дізнався, на що їм далі сподіватися. Він більше до Холодного яру не повернувся і написав свій роман, але завершив його весною 21-го року.

Далі почалась чорна смуга, коли вже НЕП, селянам дозволили погосподарювати, інтелігенції дали українізацію, дозволили автокефальну церкву. І люди сказали - хлопці, чого ви воюєте? Дивіться, яке життя настало! Вертайтеся з лісу - будете жить, як люди. А вони сказали - ні, ми знаємо, що буде. Отож я взяв якраз отой чорний період.

lemberger: На Вашу думку, які 3-4 книжки є обов'язковими для прочитання 12-річним хлопчиком?

- 12-річним хлопчиком? "Буратіно". Ну, не знаю... Колись покійний Ігор Римарук казав, що він у 12 років "Війну і мир" прочитав. Я не знаю... я її ще досі не читав, бо там постійно зноски, переклад з французької, і в мене шия болить головою крутити.

Треба читати Григора Тютюнника, блискучий письменник - у нього є хороша дитяча література. Ну, і про "Буратіно" я серйозно. То хороша книжка. Я навіть хотів роман написати "Буратіно", де Буратіном був би Путін. Але я вже експериментувати втомився. Хочеться писати щось серйозне.

Де все-таки більше читають "Чорного ворона" - на Сході чи на Заході?

- Ви знаєте, скільки у мене було ефірів на радіо, телебаченні, то найбільше запитань йде - і це мене радує - саме зі Сходу. Причому з Брянська, Луганська, Харкова, Донецька.

Якщо дивитись, де розійшлось більше книжок, то, я думаю, на заході і в центрі більше. Але несподівані листи отримую і з Донецька. Пишуть: "Спасибо, вы перевернули мое сознание". Є якісь такі винятки. І я мав багато зустрічей, мене якраз запрошують до Одеси, Кіровограду, це той сегмент українців, він у кожному місті є, куди не поїдь.

Мені в Одесі одна жінка, власниця крамнички, сказала, що тільки за рахунок моїх книжок вона сплачує оренду. Це було дуже приємно.

Запитання з зали: Ваші твори перекладаються російською?

- Коли виходили всі мої попередні книжки - "Ключ", "Елементал", то в угодах з українськими видавництвами 4-м пунктом було написано: "Заборонено перекладати російською мовою".

Мій твір не може бути інструментом русифікації. А потім уже, коли росіянам заманулось перекладати, то вони купили у мене права на переклад.

Приїжджав редактор "АСТ-ПРЕСС" - цього найбільшого концерну російського. Купив права, заплатив мені гонорар, заплатив перекладачам. Поїхав. А книжки не виходять.

Потім закінчився термін угоди, приїжджає інший видавець. Заплатив (регіт у залі). І знов не виходять. Тому, що ці хлопці приїжджають і не врубаються. Я кажу - якщо перекладаєте, то без права ввезення на територію України. Читайте собі в Саратові і на Уралі. І вони спершу нормально сприймають, а потім кажуть - ти шо. Шо ти цей? І так я на них заробляю.

М. Верховий: Чи є якісь плани щодо екранізації?

- З екранізацією в мене те саме, що з перекладами... Теж були пропозиції. Ще "Ключ" хотіли екранізувати одразу чотири режисери. Коли дійшло діло до підписання контракту, я його розривав через вимогу "обов'язково російський варіант, бо ми не відіб'ємо гроші".

"Елементал", де у мене головний герой - вояк іноземного французького легіону, українець, отримує завдання вивезти з окупованої Чечні дочку генерала Дудаєва. Ну ясно, що українцю доводиться мочить цих москалів усіх, на кожному кроці, особливо в туалетах, як Путін казав. І от Роднянський мене викликає - серіал, 6 серій, пиши синопсис... але ж вони всі вимагають російський сценарій.

А от уже до "Чорного ворона" народний депутат Кульчицький оголосив збір коштів, не питаючи мене, подзвонив до Янчука Олеся, той, що "Голод-33" знімав, про Шухевича "Нескорений", той каже, що треба 20 мільйонів, а депутат відповідає - то це не гроші, я зберу.

Репліка з зали: оголошуйте рахунок, ми зберемо гроші!

Оце так завжди, де я виступав, як тільки до цього доходить, жінки кажуть: "Та ми з капелюхами підемо!". Ну, назбираєте ви 5 тисяч гривень... Ага. І Жан-Клода Ван Дама запросимо на роль Чорного Ворона, а він гонорару попросить 60 мільйонів доларів.

Є кілька запитань, коли люди пишуть, що їм "Ключ" сподобався більше. На вашу думку, він справді простіше написаний, ніж інші ваші тексти?

- Ні! "Чорний ворон" - це книга мого життя. Я вклав сюди все, на що я здатен. І кращого я вже не напишу.

Там є все. Там все є краще, що було в "Ключі", все, що найкращого було в усіх моїх творах, я все зібрав, і ті люди, які не в'їхали в "Чорного ворона", це просто... Я їм раджу нічого більше не читати.

От я, не граючись в зайву скромність, скажу, що багато людей, прочитавши "Чорний ворон", зрозуміли, що так далі писати, як вони пишуть, не можна, треба поламати ручку чи комп'ютер і припинити.

І от, щоб якось виправдатись і писати далі свою галіматью, графоманію, треба заперечити от це, інакше треба просто піти і повіситись.

В одному з інтерв'ю ви казали, що спершу Чорний Ворон мав загинути, а потім ви зробили відкрите закінчення. А в реалі як воно було?

- У реалі є перекази, які лишили люди, що Чорного Ворона вбили і возили по селах тодішнього Звенигородського повіту, і це був велетень, який на возі не поміщався...

Тобто, очевидно, що він загинув у 1921-му, але от з'являється чекістський документ, що банда Чорного ворона знищена 1925 року. Це дає якусь надію. А з іншого боку люди не хочуть вірити в смерть своїх героїв. І вони витворюють легенду. Недарма розказували, що 1964 року бачили чоловіка, який прийшов на цвинтар, ні з ким не розмовляв...

Тобто - це не ваша вигадка?

- Ні, це не вигадка. Це є перекази такі. І так само про отаманшу Марусю. Її замучили, я думаю. Інші кажуть - її ад'ютант власний застрелив. Було багато зрад.

Але читач повинен домислити - живий, не живий. Бо є багато письменників, які пишуть так, щоб менше щось комусь зрозуміло було. І каже - це філософія, ви не доганяєте.

Це все дурня, людина ховає за багатослів'ям неміч свою. Я не хочу нікого образити, але треба писати так, щоб було цікаво. Література є цікава і нудна, більше ніякої.

Питання з зали: Я хочу поставити вам запитання щодо зради. Ви так багато над цим думали. Як ви вважаєте, це тільки українцям притаманно чи іншим народам теж?

- Ні, це притаманне всім народам.

Що таке зрада? Це купівля якогось свого благополуччя ціною інших доль. Це притаманне всім. Просто ми краще знаємо свою історію і бачимо це зрадництво впродовж сторіч. Коли людина залишається перед вибором, вмерти чи жити далі, то це випробування тяжко перейти.

Павлентій: То коли ми нарешті переможемо?

- Ой, тяжке запитання.

З зали: Але кажіть правду! Нам важливо знати!

- Я теж непопулярні погляди маю і не хочу дратувати публіку. Ви знаєте, згаданий сьогодні Юрко Андрухович сказав відмовитись від Криму і Донбасу. Я це казав ще на початку 90-х років.

Ви що думаєте - я отак взяв і роздав землі? От Крим - він ніколи не був українським. Його подарував нам Хрущов. Ви знаєте, що таке у бочку меду влить ложку дьогтю? Оце той дьоготь. Я не людей ображаю.

Так само хотіли литовцям віддати Калінінград. А литовці грудьми стали, щоб не розширювали їхню територію за рахунок зрусифікованих земель. Це ж іде дифузія, змішується.

Дай зараз Литві пів-Росії і проводь голосування за двомовність. Так і нам цей Крим.

Донбас - історично є там наші землі, але якщо нація не має сили цю хворобу подолати... Так, як людині ріжуть руку, бо людина гине. Це філософія розпачу. Я не кажу, що це правильно, але уявіть собі таку державу - Наддніпрянщина, Галичина, Волинь, і аж туди по Крим. Тобто те, що може нація засвоїти.

Хіба б у нас був окупований простір інформаційний? Хіба б у нас було б російських книг в 10 разів більше, ніж українських? Ну, так я собі уявляю... А з іншого боку...

Але ж протягом років незалежності кожні нові вибори показують, що на них щоразу 1-2 нові області віддають голоси за більш національно свідомого кандидата, національна свідомість щоразу просувається на схід.

- Так, надія є. От дивились ви карти ці, після голосування, хто як проголосував. От дивишся і - бух, пляма помаранчева в Криму. Бух - пляма. Це точно можете сказати, що то татари живуть. Ото я кажу - вся надія на них...

Ми ж знаємо, що земна куля не вічна - вона ж теж розпадеться і цього світу не буде. Давайте будемо боротись, тільки аби встигнути до того, поки земна куля...

Будемо сподіватись без надії. В мене відповіді нема. На багато дуже запитань я не маю відповіді. Вибачте.

Микола з-за Збруча: З яких історичних джерел чи розповідей ви почерпнули "знання" про те, що за Збручем люди не годували подорожніх, відмовляли їм, закривали перед ними хати і взагалі були не "тими"? І який творчий задум втілювався у "Залишенці" змалюванням таких деталей?

- Я настільки серйозно до цього твору ставився, що я не міг цього вигадати - що ментально галичани не такі, як ми. Хоча справді ментальні відмінності є, бо Галичина була в іншій країні і з іншими традиціями.

Але я взяв цю лінію з документів. Була Медвінська республіка в моєму краї, були повстанці, і був начальник штабу медвінських повстанців, Микола Василенко. Він написав спогади про пережите, як він переходив кордон з дружиною та дитиною - я взяв це за основу. Я не хотів образити галичан. Так було. І ми зараз, Східна Україна, коли увійшли в зону дикого капіталізму, стаємо схожі....

Тобто, вам здається, що потрібно подавати так, як воно було, а не так, як корисно було би для державної справи?

- Звичайно. Воно все гарно. Бо найдикіше звинувачення щодо цього роману - це те, що кажуть: чого у тебе всі отамани такі красиві, горді? А кацапи кривоногі, з мордами пласкими? Та так воно і було! Вони були - орда! Вони приходили грабувати, ґвалтувати і вбивати. Хто там красенів міг бачити?

Я хотів показати це очима тих людей! Як хочуть читати про красенів - хай читають Фадєєва. Такими ж їх люди бачили, і дехто мені казав - вони ще бридкіші були! Орда була! А наші - хм! От будь ласка, галичани трошки скупенькі, трохи обережні... Ну що тут...

Ірина Личак: Роман "Залишенець", що б там не казали, доволі кон'юнктурний і написаний ніби під ідеологію, яку штовхав Ющенко. Чи зазнає Василь Шкляр утисків з боку нинішньої влади, що виглядає доволі далекою від наявної в романі ідеології? Як це впливає на роботу Спілки письменників і в Спілці письменників?

- Коли я починав працювати над романом, не було ні Ющенка, ні ідеології, ні кон'юнктури. Я не знаю, що ця людина має на увазі. Я писав чисто художній твір, слава Богу, що вдалось прорватися до цього архіву СБУ, ще тоді, коли там був Вятрович.

Прийшла нова влада - перший, кого звільнили, це Вятрович. Це ж ми кілька днів тому пікетували СБУ в Києві...

До речі про архів СБУ, яким там був режим роботи? Ви щось підписували, що не будете розголошувати?

- Ні, я по телефону домовився, подзвонив, що я такий, такий, хочу те і те. Приходжу на Володимирську, мені виписують перепустку, за 15 хвилин я повинен добігти в їхній архів, це недалеко, на Золотоворітській. Якщо за 15 хвилин не дійшов до архіву - перепустка не чинна.

Я приходжу туди. Там маленька така зала. Кілька столів. Я замовляю, його приносять. І поза тебе сідає такий дідусь, такий старий чекіст, який, напевне, стежив ще за тими хлопцями.

От він сидить і так собі дивиться, щоб ти нічого не вкрав, тому що там справді дуже цікаві документи - там навіть є такі записки тих хлопців, написані їхньою рукою - збереглося, і фотографії.

Якщо ви читали книжку, то там є ці вкраплення документальні - вони ще соковитіші за саму прозу.

Вони лишили все. Вони думали, що вони вічні, тому вся хроніка боротьби лишилася. Там є, де сексоти описують портрети повстанців: "Чорний ворон - волосся чорне, до плечей, очі чорні. Саженного роста, называет себя поэтом".

Єдине в чому сексоти весь час помилялися - вік перебільшували. Наприклад, Дениса Гупало описують: "Аршинный оселедец". Це, до речі, дуже цікава деталь.

Хлопці, по-теперішньому - спецназ, носили оселедці не тільки для того, щоб віддати шану козацтву, це були люди, які справді йшли на смерть, для них полону не було - якщо його спіймають червоні, то вже не вбрешеться, бо в нього оселедець. Він уже не скаже, що мене там силою завели. Смертники.

Ім'я: Пане Василь, ви є одним із чільників НСПУ і водночас членом АУП. Для чого вам таке подвійне членство, як воно допомагає у вашій творчій кар'єрі?

- Творчості не може допомагати ніяке членство. Щодо Спілки письменників, багато хлопців просунутих, таких, як Артем, кажуть, що це анахронізм, що в Європі немає цих спілок, що воно не потрібно вже.

Потрібно! Тому, що ми не Європа. Спілка письменників - це одна із цитаделей захисту мови, культури, духовності. Даруйте за таку патетику, але це так.

Крім того Спілка письменників - найбагатша творча організація на земній кулі. У нас будинки творчості в Ялті, в Коктебелі, в Трускавці, в Ірпені, в Одесі. Жодна творча спілка не має такого.

Ну, розтягнуть, розкрадуть, вже багато розтягли. Але на даному етапі - поки у нас немає нормальної держави - Спілка письменників потрібна. Так, там є багато графоманів, багато випадкових людей...

Але питання - саме про сполучення членства.

- Так, є Асоціація українських письменників. Вона замислювалась, як альтернатива спілці, але не стала. Мене туди колись запросили. Якби я тоді вже був функціонером спілки, то не пішов би, бо це трохи за статутами негарно. Але я тоді не працював у Спілці, я пішов в АУП.

Знаєте, це середовище. Для письменника середовище багато важить. От я спілкуюся з вами, і ваша енергетика позитивна якось мені передається. Людина формується в середовищі. Вона ж сама якось десь так не виросте на небі.

Там були хороші хлопці - Тарас Федюк, Ігор Римарук, вони мені імпонували, я з ними дружив, чарку пив - ну, я й пішов туди.

Ви є заступником Яворівського саме з творчих питань. У чому причина того, що за останні роки творче життя багато в чому дистанціювалося від Спілки письменників. Якщо ще в кінці 90-х багато нині тиражних письменників якось брали участь в тому житті, то якось зараз всі про неї навіть не згадують.

Пам'ятаю, що як приїхав до Києва, тільки вступивши - я час од часу туди приходив, там було цікаво. А тепер, дивлячись на програму, не можу там нічого для себе знайти.

- Ні, там буває цікаве. Он Ульяненко там проводив свої вечори, Сергій Пантюк часом. А кількість цікавих подій залежить від часу. Не від спілки. Це залежить від часу.

Так ні, літературний процес триває. Але не при Спілці.

- Артеме, давай щось легше.

1234: Здається, був якийсь скандал (ініційований вами), коли Ворону не дали Шевченківську премію. Що там відбувалося, розкажіть, будь ласка. І чому ви вважаєте, що детектив може на неї претендувати. Адже детектив - це чтиво для убивання часу.

- Ні, "Чорний ворон" не висувався на Шевченківську премію через те, що він вийшов у вересні минулого року, а за правилами твір мусить вийти не швидше, ніж за півроку до висунення.

Тобто, цього року він має право висуватись. Його висуває АУП, я відмовився, щоб Національна спілка мене висувала. Я сказав - якщо я там працюю, хай я не буду нікому дорогу переходити.

"Просвіта" висуває. А далі побачимо. Мені хлопці сказали, що якщо не дадуть тобі Шевченківську премію, то це буде ще краще - це буде вибух цікавості.

Lana: Вам ночами не сниться Бокачо і не погрожує розправою на тому світі за те, що ви так пошло познущались з його "Декамерона"?

- Сниться. "Декамерон" Бокачо - отака книжка десь. Колись була дуже еротична, ще як я був малий, але зараз, після того, що ми понаписували... (хіхікання). Я вирішив зробити справді еротичну (книгу). Вибрав кращі новели і переписав по-своєму.

Ну і що з того? А як в кіно чи в театрі - теж же ж переробляють. Я ж не сказав, що спаліть те, що написав Бокачо в перекладі Лукаша. Спаліть, а моє видавайте. Так от - мені сниться Бокачо. Йдемо з ним, він поплескує мене по плечі і каже: "Дякую, Василю. Після того, як ти написав це, так оті люди, які почитали - їм кортить прочитати мене".

Чому не піарився активно ваш альтернативний переклад Гоголя, де ви відновили першу гоголівську кінцівку?

- Я теж дивуюся. Я думав, той твір введуть у шкільну програму. Гоголь має два варіанти знаменитого твору "Тарас Бульба". Перший варіант вийшов у збірці "Миргород". Коротший трохи, і там зовсім не було цих дурниць, де козаки вмирають за "русскую землю".

Такий був чисто український твір, написаний по-кацапському. І тоді на нього накинулись ці критики рівня Белінського, і сам Белінський. І сказали: "Коля, у тебя такая повесть. Надо усилить общерусский идейный смысл".

Вони його додовбали, що через 7 років у двотомнику виходить "Тарас бульба" з абсолютно маразматичними шматками, в кінці Тарас Бульба згорає на вогні і кричить: "Уже чуют ближние и дальние народы. Подымается из Русской земли царь и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!".

Богдан Ступка їхав на озвучування фільму в Москву. Я питаю його: "Богдане, буде ця фраза?". Він каже: "Заради цієї фрази кіно знімали".

А я переклав той перший варіант. Розійшлася книжка миттєво. Потім з'являється інтерв'ю Черномирдіна і він каже, що "Извратили Гоголя. Гоголь никогда не мог так писать!".

Ну, тобто, кацапи цю книжку побачили, а українці - ні. Отой треба було ввести текст в шкільну програму, а "канонічний" спалити, як він спалив другий том "Мервых душ". І Гоголь, якби був живий, то він би сказав: оцей, український, а той спаліть.

Ну от, до речі, ще один проект зірвався, це коли вже про кіно. Приїжджає до мене агент Єжи Гофмана і каже: "Дайте ваш варіант перекладу. Гофман сказав, що він хоче знімати "Тараса Бульбу". Я буду сценарій писати.

Індустріальний союз Донбасу давав такі гроші їм, що він казав - декорацій не буде, ми збудуємо Січ на Дніпрі, а потім залишимо це як музей. Гонорари за голлівудськими мірками.

Я так уже прикинув, що я куплю за півмільйона доларів. А потім ці хлопці - Індустріальний союз Донбасу, завелися з поляками, якийсь бізнес не поділили і відмовились давати гроші Гофману. Ну, а після того Бортко зняв фільм. Ну, ви бачили.

До речі, чого російські спецслужби не знищили того варіанту?

- Надто шанували Гоголя. В академічних виданнях давали і той варіант теж, просто на нього ніхто не звертав уваги. Так, як от в нас це видання вийшло і українці не надали йому значення.

Пілігрім: Чому з-поміж різноманітних українських народних пісень та дум, де згадується ворон чи вороння, Ви обрали епіграфом співанку на текст Василя Пачовського? То є певний значеннєвий пласт чи швидше особисте уподобання?

- Колись давно, дуже давно, уже тих кобзарів нема, у Києві був в Опері концерт цих дідів. Отих справжніх таких хрипких, сліпих. І от тоді двоє заспівали: "Тобі зозуля навесні кувала щастя, а мені ворона каркала сумне: "Забудь мене, забудь мене".

У мене є записи, я часто слухав, дуже гарна пісня, я не знав, хто автор цих слів. Я взяв епіграфом - ну, дуже лягають ці слова до цього роману з цим смутком.

А потім Тарас Компаніченко, раптом чую, виконує цю пісню. Питаю: "Тарасе, де ти її взяв?". А він каже: "Це Василя Пачовського". Ну, він став піснею народною, тому, що навіть варіації є на ці слова.

Пілігрім: Ви довго шукали композиційну форму. Які ж іще були варіанти композиційної арматури, окрім як містичної присутності справжнього птаха - чорного ворона? Коли не секрет:)

- Це таке питання, на яке можна відповідати півдня... Подивіться на "Чорного ворона" - яка там архітектура і композиція самого роману. Коли він складається з чотирьох частин, квартет. Кожна частина - з чотирьох розділів. Кожен розділ - з чотирьох підрозділів. Там ціла геометрія.

У нас критики зараз немає. Колись, якщо будуть справжні критики - вони порахують оцю всю храмову побудову цього твору. Я дуже серйозно ставлюся до форми.

Наприклад, якщо мені зараз писати про Марусю Соколовську, то я найбільше боюся самоповтору, щоб не було - та сама тема, тільки сюжет інший, серіали. Тут треба знайти абсолютно нову форму, архітектоніку, інтонацію, стилістику, це триває роками.

Повернутись до формату "Ключа" і "Елементаля" не хочете?

- Не знаю, як Бог на душу дасть. Я боюсь самоповтору. Знаєте, мені казали - чого ти не напишеш "Ключ-2", "Ключ-3", це ж легше всього! Знаєте, як штампують фільми ці. Є готовий герой, є готовий характер, тільки придумай варіації. Детективні сюжети вигадувати мені легше всього. Ну, це ж не цікаво. Треба абсолютно новий світ створювати.

Питання з зали: А генотип тих повстанців, які отакі гарні, він лишився десь на Черкащині чи ні?

- Зберігся, але дуже в малій кількості. Мало екземплярів. Один оце перед вами. Там, у Холодному Яру, один хлопець, схожий на Чорного Ворона, каже: "Ми Адміністрацію Президента за 15 хвилин візьмемо! Удвадцятьох!". Подумав-подумав і каже: "Але не втримаємо...".