Володимир Цибулько: "Російська людина вірить телевізору, українська читає все в Інтернеті"

Він завів власний сайт, де коментує поточні події в країні. Бо останнім часом до нього часто звертаються, аби розтлумачив, що насправді відбувається.

- Вам все одно, на які питання відповідати?

- Абсолютно. Справа в тому, що в мене лишився гарний досвід - я був радником прем'єр-міністра, тепер радник в Секретаріатs президента, неофіційно. І ця дотичність до політики сформувала таке вміння - на будь-яке питання ти маєш дати відповідь.

Або твій керівник, або товариш, або партнер може мати певну безвихідь і ти мусиш миттєво давати відповідь на запити. Але сплав поетичного і політичного досвіду - чим менше слів, тим більшу вагу вони мають. І більше вкладаєш в них мисленевої енергії, сім раз вимірюєш перед тим, як оприлюднити.

- Розповідають, що в юності ви били за російську мову?

- Не за російську мову, а за хамство. Оскільки воно супроводжувалося російською мовою, то багато хто вважав, що це за російську мову. Кожен вкладав свої острахи, через це з'явилися такі легенди. Взагалі, кінець 70-тих був такий пік брєжнєвізму. Я в Києві з'явився в 79-му році. Стоїш в черзі і чуєш позаду: "Понаєзжалі тут..." Доводилося розвертатися і давати у п'ятак. Питання - хто куди приїхав?

- Ви були ініціатором проекту "Вітер зі Сходу", як це склалося?

- Був там такий Григорій Корпан, дуже патріотичний культурно-діловий хлопець, він знайшов спосіб розговорити донецький істеблішмент, потім підключився я. Це був фестиваль української музики у Донецьку, який проводився два роки дуже успішно, з гарним телеефіром.

Більшість думали, що такий прикол - співати українською, просто вибрик. І група "Ненсі" просила в мене хоч який-небудь приз за пісню "Дим сигарет з ментолом", звісно, нічого вона там не отримала. Але коли вони зрозуміли, що це принципово, навіть заповажали.

- Яким чином ви опинилися в Донецьку?

- Я в 91-93-му роках мав щороку вечори в Донецькому університеті - там у найбільшу аудиторію на шістсот міст набивалося тисяча людей. Там нормальна ліберальна ділова атмосфера.

Насправді, Донеччина фактично пережила громадянську війну. Накопичення первісного капіталу - це була війна кланів з тисячами жертв. Мій товариш прокурор займався ексгумацією тіл з одної з закинутих шахт, так там тридцять чоловік розстріляних вони витягли.

[B]Про це не говориться особливо, але...

Тому, коли зараз політики говорять про певні федералістські настрої в Україні, я думаю, що сама Донеччина породила такий клас управлінський, що їй потрібна ціла Україна.

Скажімо так: гірка спадщина співіснування кланів, а потім присутність центральної влади, коли фінанси проходили через центр, це все сформувало відчуття, що столиця для них не Москва, а Київ. І це добре. Принаймні, весь цей комплекс ліберальних кроків, що там здійснено, позитивний.

Єдине - домінантні галузі там індустріальні, а Україна вже однією ногою в інформаційному суспільстві. По суті, Майдан і був категоріально протистоянням інформаційного суспільства індустріальному. Індустріальне суспільство - це експлуатація ресурсів, а інформаційне - експлуатація мізків.

- А як ви ставитесь до сьогоденного спонсорування Києво-Могилянської Академії Ринатом Ахметовим?

- Дуже позитивно. Справа в тому, що лібералізм покликаний ділитися плодами. Тобто соціалізувати свою місію по нарощенню капіталу. Без такої соціалізації він ризикує перетворити найманих працівників у тільки найманих працівників, у будь-яку годину готових до страйків. Так, як це робилося за часів первинного капіталізму.

- Ви писали в одному з своїх політичних есе, що Росія відноситься до України і до Грузії як до своїх частин, які періодично виходять з-під її контролю.

- Державний апарат Росії це демонструє. Не можна ставитись до висловлень політиків, як до документів, але вони ранять не менше, ніж документи. Частина російського істеблішменту дійсно дивиться на Грузію і Україну як на певний парадокс і хворобу - от вони перебісяться і нікуди вони не дінуться і прийдуть.

Насправді, якщо Євросоюз вперто і наполегливо нас відштовхуватиме, то частина українського естеблішменту шарпанеться шукати не стільки прихистку, скільки розуміння в Росії. Князь Горчаков казав: "Россия сосредотачивается".

Путін з Мєдвєдєвим хочуть тепер зробити зосередження Росії. Але щоб це зосередження відбулося, потрібно інвестувати в інфраструктуру, а коли замість того, щоб вкладати в залізницю або в енергомережу, або в зв'язок, виводяться по сто п'ятдесят мільярдів в Америку під якісь відсотки, це нелогічно.

- Але офіційно все виглядає принадно для Європи.

- Так, Європа вірить документам, тож ніби все нормально. Але хіба Саркозі не дістав від Росії по пиці?

Частина російських інтелектуалів дивляться на Україну як на паралельний проект "русского мира". Вони заперечують існування українського менталітету. Вони малюють політичну схему без врахування цих спадкових речей. Подивимося - українці ж залізли на фіно-угорські землі і породили російський етнос. З Києва воно розросталося на Поволж'я, на болгар.

- А чому на рівні простих людей зберігається таке ставлення?

- Для Росії дуже важливим є телебачення, де росіянам весь час розказують хто є українці. Для українського суспільства телебачення не є важливим. Основні агенти впливу на формування позицій і думки в українському суспільстві сидять в Інтернеті.

Для українця Інтернет ментально ближчий - бо це осібність, тут "і ставок, і млинок, і вишневий садок". Те, що прокачується на телебаченні, воно перед тим обговорюється в Інтернеті. В нас десь вісім мільйонів користувачів. Політично активна група вся дотична до Інтернету.

- Через це наше телебачення носить розважальний характер?

- Це вже стало помітно - з осені зменшилась політична присутність на телебаченні, всі канали починають розуміти, що це вже вичерпує себе. Був час, коли політичні дебати були милом. Оскільки українського мила не було, Верховна Рада була, і для фанатів залишається, найкращим серіалом. А російська людина вірить телевізору, вірить друкованому слову, вірить існуванню ворогів. Обмеженість інформації велика.

- Ваші тексти довго "не доганялися", як ви кажете, читачами...

- Початок 80-тих, існували певні параметри, яким має бути вірш, щоб його надрукували. Мало того, що я ламав силоботоніку, я ще й займався словотворенням. Це була дуля в кишені існуючим на той час тенденціям. Я ламав, крутив, крушив слово. Бо це поезія.

Мета мого письма, і тоді, і зараз - в тому, щоб довести гіпер можливості української мови. Ну і філігранність - звичайна людина прочитає лише верхній шар і побачить матюки, а людина з класною освітою розбере ці всі нашарування і побачить як це все зроблено. Мої тексти важко перекласти російською. А деякі взагалі неможливо. Англійською Юрій Тарнавський переклав, досить достойно. От і порівняємо можливості мов.

Всі фото взято з сайту Володимира Цибулька

Реклама:

Головне сьогодні