Володимир Лис: Треба визначитися, якої України ми хочемо

Волинянина Володимира Лиса можна без перебільшення назвати живим класиком сучасної української літератури, і це буде ще досить стримане визначення. Бо Аrbiter elegantiarum укрсучліту Оксана Забужко після виходу останнього роману письменника "Століття Якоба" висловлює на його адресу значно гучніші похвали.

Після перемоги цього твору пана Володимира на цьогорічній "Ґранд Коронації слова" я поспілкувався з письменником, і він люб'язно відповів на декілька вкрай важливих запитань, стосовно його книжки.

- Чому ваш новий роман "Століття Якоба" має таку назву?

- Яків - це головний герой роману, дія якого розпочинається в останній рік перед його сторічним ювілеєм і закінчується за півтора тижня до цієї дати. Другий часовий шар відбувається шістьмома роками раніше, коли він рятує дівчину-наркоманку. Третій шар - це його спогади за 80 років про службу у польській армії, Другу Світову війну та повоєнні роки. Оксана Забужко не дарма назвала роман "сагою про долю людини у ХХ сторіччі".

- Яків - ветеран УПА?

- Не зовсім. Справа в тім, що цей персонаж має декілька реальних прототипів. В газеті "Волинь", де я зараз працюю, є цикл про долі моїх земляків, що воювали у двох, а деякі навіть у трьох арміях. Узвичаєною є ідея про те, що українці вступили у війну в 1941 році, коли Німеччина напала на СРСР.

Але насправді для нас все почалося значно раніше: в 1939 році, коли Гітлер напав на Польщу, в складі польської армії брали участь більше десяти тисяч волинян. Частина з них загинула та потрапила у полон, але більшість повернулася додому. Ті, що вижили, згодом брали участь в УПА. На території нашої області була знаменита Колківська республіка, вони захищали і її.

Прототипа мого героя Поліщука спіймали та вивезли у концтабір в Німеччині, а коли його звільнила Червона армія, то він встиг ще повоювати і в там. До речі, таких як він, використовували у якості гарматного м'яса під час наступу на Берлін: їх направляли прямо на щільно заміновані території в 20-кілометровій зоні навколо міста. За деякими даними близько чотирьох тисяч радянських вояків загинуло таким чином, бо Сталіну хотілося якомога швидше взяти Берлін.

Фото ТСН

До речі, перед 1941 роком німці відпускали українців з табору і навіть пропонували велику платню, розраховуючи на те, що вони приєднаються до Вермахту. Але мій герой відмовився від цього, бо по-перше, був проти німців, а по-друге, відчував, що йому доведеться воювати проти українців з СРСР.

Щодо участі в УПА, то Яків там не воює, але всіляко допомагає і навіть вбиває одного зрадника, який в 1947 році хоче видати НКВД всіх повстанців, включно з його сім'єю. Щонайменше їм за це присудили б заслання до Сибіру.

Це велике диво, але у наших краях є декілька учасників тих подій, які ухитрилися дожити до ста років. Одного з них у сто один рік дружина посилала в магазин за помідорами, коли ми до них приїхали.

Отже, Яків - уособлення тих людей, які пройшли через всі ці кола пекла: польско-німецькі бої 1939 року, різанина на Волині 1943 року

- На сході України та і наявної влади дуже упереджене ставлення до воїнів УПА. А як до них ставляться у вашому рідному Луцьку?

- Оскільки у нас в Луцьку влада трохи іншого, демократичного напрямку, то ветеранів УПА тут вважають героями і на 9 травня запрошують у школи. Ми знаємо, хто насправді воював за звільнення України. На сьогоднішній день ветеранів тих подій в області лишилося біля 500 чоловік.

21 липня я був присутнім на зустрічі ветеранів з нагоди річниці визволення області. Хочу навести цікаву дискусію, що відбулася у мене з представниками так званого "ленінського комсомолу". Вони звинуватили воїнів УПА у співпраці з німцями, але ж це неправда! На території області протягом 1942-44 років сталося 27 великих боїв частин УПА з гітлерівцями. Це не беручи до уваги дрібних сутичок.

Заснована УПА Колківська республіка стала результатом того, що повстанці власноруч визволили від німців п'ять районів. Там діяла українська адміністрація, школи - тобто була повністю своя влада. Що цікаво, на цю республіку нападали не лише німці, але й червоні партизани, які фактично співдіяли з гітлерівцями! А пригадайте Поліську Січ, яка визволила від нацистів декілька містечок! Останній бій між УПА та загонами Червоної армії на території нашої області відбувся у 1956 році.

Фото Газеты по-киевски

- Як можна досягти примирення між ветеранами радянської армії та УПА?

- Справа в тому, що між волиняннами таке примирення вже давно відбулося. В Луцьку є ветеранські організації УПА та "Воїнів останнього призову". Останнім на час війни було по 16-17 років, і в радянську армію їх забрали тільки тому, аби вони не пішли до УПА. Але є і інші ветерани: ті, кого надіслали до нас зі Сходу, з Росії, є НКВД-исти. Один з них всю війну провоював у заградотряді і з гордістю казав, що вбив більше двохсот вояків червоної армії, які відступили з поля бою. Ясно, що з такими людьми у справжніх солдатів не може бути ніякого примирення.

Взагалі проти УПА налаштовані не стільки рядові червоноармійці, а саме колишні НКВД-исти та різного гатунку фронтові партробітники. Скажу більше: якби комуністи не підігрівали своєю брехнею та вигадками ненависть до воїнів УПА, то таке примирення вже давно відбулося би по всій Україні. Мене надзвичайно дивує, що коли на Волинь приїжджають колишні солдати Вермахту і навіть есесівці, то наші полум'яні комуністи з керівництва Обласної ради ветеранів зустрічають їх цілком нормально, а от до УПА в них зовсім інше ставлення.

- Тобто існує все ж таки певне розділення поміж ветеранами і на Волині?

- Наведу показовий приклад: за святковим столом один з колишніх ветеранів-партфункціонерів підняв тост за тих, хто воювали після війни проти "бандитів з УПА". Але декілька ветеранів сказали, що не будуть за це пити, бо не вважають упівців бандитами.

- Ваша сім'я якось була причетна до руху УПА?

- Мій дядько годував повстанців. Коли про цей факт дізналася радянська влада, він отримав 25 років таборів. Але постраждала і вся родина - нас просто вивезли. Репресії були дуже жорстокі.

- Юрій Андрухович, якого дехто нині вважає живим класиком українського постмодернізму, нещодавно дав дуже песимістичне інтерв'ю, де він запропонував відділити біло-блакитні регіони від України, тому що вони безнадійні. А ви що думаєте з цього приводу?

- Треба визначитися, якої України ми хочемо. Якщо великої, то треба сприймати її у всьому різноманітті політичних поглядів. Я б особисто теж хотів зробити Україну більш українською не за етнічним складом, а за духом, навіть за рахунок зменшення її території. Але все ж таки ми маємо ще шанс на перевиховання. Треба проводити вмілу політику по відношенню до тих громадян, які живуть в Україні та не відчувають себе українцями. Якщо нинішня влада цього не зможе, то в неї немає ніяких перспектив, довго вона не протримається. Он подивіться, навіть у Олександра Лукашенка прокинулося нарешті щось на зразок державної мудрості та національної гідності!

Я сподіваюся на те, що відбуватиметься боротьба всередині Партії регіонів, і врешті переможе проукраїнський напрямок. Гадаю, що якби перемогла Юлія Тимошенко, то зближення з Росією відбувалося би майже так само, тільки не такими швидкими темпами. Насправді у проукраїнського уряду підтримка мови та літератури була більше на словах.

- Чи є феномен луцької літератури?

- В нас є дуже хороші письменники. Лауреат премії імені Шевченка Василь Слапчук - дуже добрий поет-постмодерніст. Надія Гуменюк - автор дитячої літератури та чималої кількості поетичних і прозових книжок для підлітків. Темою репресованих українців займається Петро Бойчук. Прекрасний поет загальноукраїнського масштабу Петро Коробчук. У кращих представників літератури нашого краю є своя неповторна індивідуальність, і вони нічим не гірші, ніж івано-франківці, яких вже встигли охрестити "станіславським феноменом". Просто наші автори не вміють так займатися саморекламою, як вони. Волинські автори пишуть про свій край, підносячи його до загальноєвропейського рівня, тому їх твори, гадаю, могли би, при наявності перекладів, зацікавити весь світ.

- Для вас існують якісь мистецькі табу?

- Сьогодні вже не повинно існувати для митця ніяких табу. В моєму романі є ненормативна лексика, але її вживає негативний герой. Він повинен так чинити, бо це доволі брутальна людина. Але це не має бути самоціллю. Колись до нас приїхав дуже популярний серед молоді і дійсно талановитий український автор Сергій Жадан, і на його творчому вечорі в бібліотеці одна з дівчат заплескала в долоні та закричала "Я виграла! Виграла!" З'ясувалося, вона уклала із подружкою парі, що цей письменник у своєму оповіданні застосує щонайменше 15 нецензурних слів. Насправді вона нарахувала 18 таких слів - і це на невелике оповідання!

Фото Літакцент

- Ви перебуваєте у Національній спілці письменників і в Асоціації українських письменників. Що це вам дає?

- Майже нічого. Іноді відбуваються якісь збори, іноді видають альманах. Я вступив у спілку тільки тому, що у неї були проблеми за режиму Леоніда Кучми.

- Що ви зараз читаєте?

- Нещодавно перечитав роман "Неведение" мого улюбленого Мілана Кундери. Перечитував також оповідання Діно Буцатті. Часто повертаюся до Кафки, Честертона.

- А що читаєте з української літератури?

- Зараз дуже хвалять роман Олега Соловья "Ельза", що вийшов у харківському видавництві "Треант". На мою думку його книжка надто депресивна і там переважають постільні сцени. Я вважаю, що це не має бути самоціллю. Але він, безумовно, талановитий автор. В минулому році я прочитав кілька повістей Ксенії Харченко і вони мене дуже вразили - це надзвичайно талановита молода письменниця.

Читав я також із захопленням публіцистику і літературознавчі праці трьох івано-франківських авторів Степана Процюка, Євгена Барана та Івана Андрусяка. Скоро піду у відпустку, то збираюся нарешті прочитати величезний роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів", оскільки мене дуже вразила її робота про Лесю Українку "Notre Dame D'Ukraine".

- Чи є якісь наслідки після отримання цьогорічної "Ґранд Коронації слова"?

- Мені дзвонили, вітали з перемогою, з'явилося кілька інтерв'ю. Я маю також декілька позитивних відгуків відомих українських письменників, які читали цей роман в рукописі.

- Чи є проблеми з порозумінням між вами та видавництвами?

- Це було з романом "Графиня", який я пропонував у кілька видавництв, а вони відмовлялися його друкувати доти, доки я не внесу в нього поправки у бік спрощення сюжету та композиції. Для мене ж це було категорично неприйнятно, бо руйнувало весь його задум. Справа в тім, що дія в ньому відбувається у середині XVIII сторіччя і паралельно - у кінці ХХ сторіччя. Розповідь ведеться від першої особи - художника, вчителя малювання. У якийсь момент виявляється, що хтось хоче відтворити у його рідному містечку Густий Луг події, які мали місце 200-250 років тому.

В результаті про ці далеко минулі події починають розповідати персонажі роману, включно із міліціонером, якого прислали туди для розслідування загадкового вбивства. Я таким чином намагався реконструювати час. В певний момент все сплітається так, що в одному розділі паралельно та без будь-якого переходу йдеться про події 1762 та 1998 років. Так от, всі видавці, навіть Леонід Фінкельштейн із "Факту" вимагали рознести ці часові шари у окремі розділи-главки. Я від цього відмовився і дочекався, поки роман погодяться видати у тому вигляді, як було задумано.

Біографічна довідка:

Журналіст, прозаїк і драматург з Луцька Володимир Лис народився 1950 року в селі Згорани на Волині, працює в редакції газети, яка також називається "Волинь". Знаний і як драматург: п'ять п'єс поставлено в різних театрах України. 2007 року став переможцем Першого Всеукраїнського конкурсу радіоп'єс (за п'єсу "Полювання на брата").

У 2008 році за роман "Острів Сильвестра" отримав першу премію літературного конкурсу "Коронація слова". В 2010 році письменник став переможцем конкурсу "Ґранд Коронація Слова", отримавши премію в номінації "Ґранд роман" за твір "Століття Якова".

Відомий також як народний синоптик. Його довгострокові прогнози на цілий рік неодноразово збувалися.

Довгий час був поза письменницькими організаціями. Але, як каже сам, "до АУП мене рекомендував Тарас Федюк, який тоді був її президентом, а до НСПУ вступив 2004 року - на знак протесту проти того, що тодішній режим виробляв зі Спілкою".

Бібліографія Володимира Лиса:

1. Там за порогом (повість) 1989. Перша премія від ЦК ЛКСМУ на республіканському конкурсі на кращий твір про молодь.

2. Айстри на зрубі (роман). Радянський письменник, 1991.

3. Господар нашого двору (п'єса). 1991.

4. Романа (роман). Перше видання: Підручники і посібники, 2001; друге видання: Кальварія, 2003. Диплом "Коронації слова-2000"

5. Маска (роман). Кальварія, 2002. Диплом "Коронації слова-2001".

6. Продавець долі (роман). Підручники і посібники, 2002.

7. І прибуде суддя (роман). Факт, 2004.

8. Камінь посеред саду (роман). Твердиня, 2005-2007.

9. Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магелана, Ісаака Ньютона, Шарлоту, Емілі та Ен Бронте. (серія "Життя видатних дітей"). Грані-Т, 2008.

10. Таємна кухня погоди (повість-есей). Твердиня, 2008.

11. Острів Сильвестра (роман) Фоліо, 2009. Перша премія літературного конкурсу "Коронація слова-2008".

12. Століття Якоба (роман) Клуб сімейного дозвілля. Лауреат конкурсу "Ґранд Коронація слова.Романи-2010"

Планується до видання:

1. Жінка для стіни (роман). Богдан. Диплом "Коронації слова-2003".

2. Графиня (роман). Твердиня.

П'ять п'єс поставлено в різних театрах України. 2007 року став переможцем Першого Всеукраїнського конкурсу радіоп'єс (за п'єсу "Полювання на брата").