Любомир Романків: Українські олігархи не вміють бути багатими

"Щойно ви тиснете ґудзик (кнопка вмикання – авт.) на своєму комп’ютері – я вже працюю для вас". Так головний пластун світу Любомир Романків, який 44 років тому винайшов спосіб запису інформації на магнітну голівку жорсткого диску, пояснює важливість свого винаходу.

Власного комп’ютера вдома він і досі не має: каже, машина забрала б увесь вільний час. Багаторічна наукова діяльність та робота в ІВМ довели його до Зали національної слави США, де портрет українця Любомира Романківа висить поряд з іншими винахідниками, зокрема, Стівом Джобсом.

Романків 70 років живе закордоном, має канадське громадянство, але Україну називає найважливішою для себе країною. Як зізнається дослідник, щоночі він читає українську пресу і якщо новини в ній погані, довго не може заснути.

- Пане Любомире, як почувається людина, яка узалежнила весь світ від комп’ютерів?

- Коли я починав над цим працювати, то не уявляв, який вплив мій винахід матиме на людство і на комунікацію.

Просто якщо хтось каже, що це неможливо зробити, то я кажу: "Якщо ви не можете, хтось інший мусить це зробити". Що тяжче завдання, то більший виклик для мене.

Коли я дізнався, що 9 різних компаній працюють над будовою магнітних головок і не можуть їх збудувати, мій мозок почав працювати – я почав шукати інший спосіб.

Малі діти мають малі іграшки, які вони розбирають, складають назад, із задоволенням граються. А старші діти, такі як я, мають дорожчі іграшки і теж ними граються (посміхається). Я йду на роботу з радістю, бо буду гратися з моїми колегами увесь день чи ніч. Це робить мене щасливим, а коли за це платять, то взагалі!

- У чому полягав ваш винахід?

- Ми з колегами знайшли спосіб записувати інформацію на магнітну голівку. Тоді вона було розміром з квасольку, ми працювали, аби її зменшити. В результаті, вона стала приблизно завбільшки людську волосину. Тепер ці голівки є в усіх комп’ютерах.

Сам її концепт розробили доволі швидко. Питання, як вона мала б виглядати, вирішувалося близько року. Але самі процеси технологічної розробки тривали майже 5 років. Над ними в моїй команді працювали ще 7 осіб.

Магнітна голівка складається десь із 20 шарів сплаву, дротиків величиною 1/1000 людської волосини, це все треба було робити під мікроскопом. Перші голівки робили 3 роки. Потім процес вдосконалювався і ставав швидшим. Це було в 1969 році.

Відтоді вартість запису на магнітну голівку впала десь на мільйон. Але минуло 10 років, доки ми вивели цю деталь з лабораторії на серійне виробництво.

- Як до вас приходять такі ідеї?

- Я маю дуже широкий світогляд. Науковці часто дивляться вузько, бачать лише один напрямок. Я ж відкритий до всього, що бачу навколо. Третина моїх винаходів – це випадкові речі. Коли шукали щось одне, а знайшли інше.

- Ви і досі працюєте в ІВМ?

- Так. Мені 83 роки, але я свої 8 годин відпрацьовую (посміхається). Маю студентів, які зі мною працюють. Зараз займаюся будовою сонячних батарей, індукторів, тож я маю занять більше, ніж хотів би, маю більше зацікавлень, ніж я можу опанувати.

"Президент ставить золоті унітази. А за один такий унітаз він міг послати одного студента, який би вже повернувся назад і робив якусь поважну технічну роботу в Україні". Тут і далі - усі фото Петра Задорожного

- Вас не запрошували працювати в Україні?

- За незалежності – ні.

- А хотілось би?

- Не на довго, може, й переїхав би. Знаєте, працюючи в ІВМ, я можу значно більше зробити для України, ніж працюючи тут.

- Що саме?

- По-перше, я як Начальний пластун (головний пластун у світі - авт.) не зміг би зробити для організації того, що зробив. Я розумів, що організувати в Україні "Пласт" волонтерською працею неможливо, що мусять бути постійні працівники. Тому я створив Фонд Начального пластуна, який зобов’язався щороку упродовж 10 років давати по $60 000 на оплату працівників Пласту (фінансування тривало з 1997 до 2007 року - авт.).

- Це вами зароблені гроші?

- Частково мої, частково я збирав у людей. Ходив і запевняв, що ті, хто працює в такій громадській організації, як Пласт, повинні отримувати хоч невелику, але зарплату. Якби я був тут – я б цього не зробив.

- А чого б ви не зробили в науці?

- В Україні у 1991-1993 роках технології були на дуже високому рівні. Передусім завдяки програмі Буран (пов’язаній з висадкою перших сателітів).

З проголошенням ця програма незалежності почала занепадати. І я намагався посприяти тому, щоб Україна продукувала подібні напівпровідникові матеріали для Америки, але не вдалося.

Тут науковці не розуміли, що означає конкурувати з рештою світу. Наприклад, є в Америці компанія, яка запитувала: нам потрібен ось цей продукт, за скільки ви можете його для нас виготовляти?

Українці себе переоцінили. Вони виробляти таку електронну кераміку за $150. Але тоді вони запитали мене: "Скільки це у вас коштує"? Я сказав, що в нас (в США) – біля $5000. І це була моя помилка, бо я сказав правду, не треба було цього робити.

Тоді ж китайці і японці написали, що в них це буде коштувати $400-500, а Україна надіслала пропозицію на $4000. Звісно, американці пішли туди, де дешевше.

Рік по тому мені телефонують з цієї української компанії і питають, чи нам ще потрібна кераміка. Кажуть: "Ми б вам тепер по $200 продали". Я відповів: "Дякую, але ми вже маємо замовлення на 5 років, і виконують його китайці". Сьогодні ця компанія робить кераміку для нагрівання кімнат. Подібних випадків було багато.

"В Україні уряд не має поняття, що треба розбудовувати науку в державі. А це потребує вкладання коштів. Ви не помітите результату за 2-3 роки, але він буде через 5-10 років".

- Знаю, що зараз до вас на стажування приїздять студенти з різних країн світу. Чи співпрацюєте з українськими ВНЗ?

- Я постійно маю справу з корейцями, китайцями, японцями, але не з українцями, на жаль. Їх не присилають, бо тут немає нікого, хто би дав стипендію студентові.

Ми в ІВМ оплачуємо частину стажування, іншу частину має сплатити той, хто посилає студент. Корейці, китайці, японці розуміють, що молоду людину треба пропихати у світ, щоб вона навчилася нового, повернулася і застосовувала знання у своїй країні.

В Україні уряд не має поняття, що треба розбудовувати науку в державі. А це потребує вкладання коштів. Ви не помітите результату за 2-3 роки, але він буде через 5-10 років.

Корейська програма, про яку я говорю – це 25 річна програма, за якою вони давали студентам 25 тисяч щороку на оплату стажування в різних країнах світу. Але їх зобов’язували через 5-10 років повернутися.

Та якщо Корея не може цих людей повернути так просто, то держава пропонує машину, квартиру - приїжджай і працюй.

- Ви співпрацюєте потім з вашими вихованцями, які повернулися до своєї країни?

- Так! У корейців дуже часто замовляємо якісь частини комп’ютерів, тому що знаємо – ця людина працювала в нас, розробила цю частину для комп’ютера, вона знає точно всі специфікації, знає, що нам потрібно.

Він поїхав назад до Кореї, але підтримує з нами зв’язок. На жаль, такої далекосяжної програми Україна досі не розпочала. У 91-92 році цього не розуміли. А зараз немає грошей. А хто повинен це фінансувати?

Ви маєте Ахметова, Пінчука – це вони повинні давати гроші для держави. В інших країнах (такі проекти) фінансує або держава, або приватна фірма.

Я вважаю, якщо Ахметов чи Пінчук хочуть, щоб їхня індустрія розросталася, вони повинні давати ці гроші. А якщо не дають – значить не розуміють, що навкруги себе треба розбудовувати громадянське суспільство, розвивати людей, які потім будуть їх возвеличувати.

Президент ставить золоті унітази. А за один такий унітаз він міг послати одного студента, який би вже повернувся назад і робив якусь поважну технічну роботу в Україні. Я зустрічаю в Америці найкращих програмістів, які вчилися в Україні, але не змогли тут отримати хорошої роботи, поїхали до Америки і там працюють.

"Я вважаю, якщо Ахметов чи Пінчук хочуть, щоб їхня індустрія розросталася, вони повинні давати ці гроші. А якщо не дають – значить не розуміють, що навкруги себе треба розбудовувати громадянське суспільство, розвивати людей, які потім будуть їх возвеличувати"

- Ви згадали президента. Як він вам?

- Давайте говорити про всіх – хто з президентів що саме зробив для України.

Перший відділив Україну від Росії, але не зміг організувати навколо себе хороших економістів, які могли б керувати країною так, щоб вона стала економічно самостійною.

Кучма був трохи диктатором. Але він був такий, бо звик бути головою "Південмашу", де він диктував. Але йому треба подякувати за те, що врятував деякі технології (завод Антонова, Південмаш).

Ющенкові треба віддати шану за те, що поставив Україну на карту світу, бо до того часу з Україною все ж рахувалися як з ногою Росії. Але знову ж таки – він не зорганізував навколо себе людей. А ще, це моя особиста думка, він з Юлею (Тимошенко) піддалися російським впливам. Що я маю на увазі? Біля Москви є 2 інститути, які займаються лише тим, що вивчають, як розбивати країни, що відійшли від СРСР. І всі непорозуміння між Юлею і Ющенком, я певен, не лише особисті, їх провокували інші люди з метою розбити країну.

- А Янукович?

- Його тяжко описати. Це людина, яка любить грати в шахи. Любить щораз міняти позиції. Він проросійсько налаштований. Це зрозуміло. Людина, яка хоче бути дуже багатою, не розуміє, що життя не вічне.

Проблема багатіїв в Україні така, що вони не розуміють психології, як бути багатим. Бути багатим означає розбудовувати навколо себе індустрію, давати людям роботу і т. д., щоб люди були задоволені і підносили багатія вгору.

А для Януковича найважливіше особисте збагачення. Думаю, його рішення стосовно Європи частково продиктоване бажанням: краще бути великою рибою в малому ставку, ніж малою у великому морі, де він не буде нічим. Він поганий адміністратор і оточив себе такими ж поганими проросійськи налаштованими адміністраторами. Він буде будувати країну для себе.

- Ви, будучи в Америці, читаєте новини з України?

- Я ними закінчую свій день. Читаю з 12 ночі до 3 ранку, до 4-ї. Якщо новини позитивні – лягаю спокійно, а якщо негативні, то так хвилююся, що заснути тяжко. Я все це дуже переживаю, хоч я – громадянин Канади, живу і працюю в Америці все життя.

Я міг би мати подвійне канадсько-американське громадянство, але вважаю, що якщо ви прийняли одне громадянство, то вже залишайтеся громадянином тієї країни. Та все ж, я живу Україною, Україна для мене – найважливіша країна.

"Коли я переступав поріг нашого дому, то батьки казали: "Це - наша Україна, тут тільки по-українськи говорять". Тому я навіть не міг спробувати, не міг говорити вдома якоюсь іншою мовою. Бо ми знали і англійську, і німецьку, і польську"

- Зі скількох років ви живете поза Україною?

- З 13 років. Зараз мені 83... 70 років не живу в Україні. Коли ми приїхали з батьками в Канаду, то завжди були певні, що повернемося. Мої батьки сиділи, так би мовити, майже завжди на клунках і все казали: "Вже незадовго вертаємося в Україну".

Коли я переступав поріг нашого дому, то батьки казали: "Це - наша Україна, тут тільки по-українськи говорять". Тому я навіть не міг спробувати, не міг говорити вдома якоюсь іншою мовою. Бо ми знали і англійську, і німецьку, і польську.

- Ви часто їздили в Україну до незалежності?

- Та ні, пам’ятаю один раз. У 1980 році мене запросили до Москви з доповіддю. Я прийняв запрошення, але разом з тим написав їм, що хочу приїхати і до Києва, і до Львова прочитати доповідь.

Мені відповіли одразу: "В Київ можливо, але точно ще не знаємо. До Львова, певно, вас не пустять". Вже потім у Москві після доповіді підійшов до мене якийсь молодий чоловік і каже: "Ми вислухали вашу доповідь, вона цікава і ми запрошуємо вас до Києва".

Коли я приїхав до Києва, то ще не мав відповіді зі Львова, але квиток мав. Тоді до мене підійшов студент, не представився і каже: "Вас у Львові чекають, але ви від мене цього не чули". І я поїхав. Щойно приїхав, як одразу біля поїзда мене зустріли двоє людей, сказали, що будуть мною опікуватися.

- Що це були за люди?

- Вони за мною слідкували. Я був у Львові 3 дні. Вони приходили о 7 ранку, снідали зі мною і водили мене по Львову, я й хвилини не був без них. Але того дня вони мене завезли до готелю. Сказали: "Ви дуже втомлені, вам треба поспати, ми вас залишимо до 14-ї години, потім приїдемо і разом пообідаємо".

Я знав, що маю зробити – я завчасно списався з родиною. Вони мені сказали: візьмеш таксі, вдягнеш білу сорочку і сірі штани, щоб тебе не можна було впізнати серед інших, і приїдеш за такою-то адресою. Я одразу перевдягнувся і поїхав. До другої я повернувся.

- А доповіді у Львові так і не мали?

- Мав наступного дня. Але студентів туди не пустили, тільки професорів, мовляв, студенти дуже зайняті.

Зі студентами я бачився у Києві. Вони мене запросили в якийсь ресторан. Коли я там починав говорити про політичну ситуацію, на мою ногу ставала така важка нога, і я змінював тему.

Пізніше хлопець, що ставав мені на ногу, взяв мою руку, поклав під стіл, і там ми намацали мікрофон.

До речі, тоді, у 80-му, мені пропонували працювати в Україні. Вечір перед відльотом. Чоловік, який мене запросив, запитав: "Вам не тьохкає серце за Україною? Ви б не хотіли тут залишитися? Ми вам створимо такі умови праці, яких ви в Америці ніколи не матимете, будете робити, що захочете, будете мати студентів, гроші на досліди".

А я відповів: "Тьохкає, але там на мене чекає робота".

Усі фото Петра Задорожного