Життя "з нуля". Як одна з найкращих офтальмологів України втекла з дому

13966
30 січня 2018

Вона – один з найкращих офтальмологів України. За 25 років лікарської практики провела десятки тисяч операцій, врятувала зір, без перебільшення, сотням тисяч людей.

Вона запатентувала власні методики оперативного втручання при катаракті та глаукомі – не лише ефективні, але й у кілька разів дешевші.

Завдяки унікальним знанням і навичкам її запрошують оперувати не тільки в різні міста України, але й за кордон – у країни Балтії, Німеччину та Китай.

Це все тепер, а у 2014 році Тетяна Д'яконова, лікар вищої категорії, стала однією з понад півтора мільйонів вимушених переселенців. Чи, як сама каже, – біженців з Донбасу.

НЕ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ – БІЖЕНЦІ

"Саме так, ми не вважаємо себе переселенцями. Адже переселенці – це ті, кого насправді переселили, допомогли, дали житло. Ми ж тікали кожен сам по собі. Ми – біженці, – пояснює вона.

Але чомусь держава приклеїла нам інший ярлик. Напевне, тому що, згідно з нормами міжнародного права, як біженці ми мали б отримувати гарну фінансову допомогу та багато іншого".

 Тетяна Д'яконова, лікар вищої категорії

На момент початку війни Тетяна Д'яконова була головним офтальмологом Луганська. Водночас не залишала й хірургічну практику.

Останні свої операції там жінка провела за день до втечі, коли бойові дії були вже у розпалі.

"У нас це почалося, коли вже Крим захопили. Чоловік одразу сказав: буде війна. Я не вірила – мовляв, нісенітниця якась. Двадцять перше століття на дворі, яка війна? Та ще й з Росією… Це взагалі нормально?", – пригадує Тетяна свої відчуття.

Як би не хотілося, але ті дні поки не вдається стерти з пам’яті. Захоплення будівлі СБУ, ОДА, початок різноманітних "рухів".

На власні очі жінка бачила, як у луганських дворах з автобусів з російськими номерами висаджувалися ряжені козаки, не соромлячись переодягалися і йшли мітингувати за "республіку", за Росію.

Трохи згодом почали перекривати вулиці, з’ясувалося, що й міліція – на боці незваних гостей. Коли ж почали обстрілювати, бомбити – стало нестерпно.

"В останній операційний день працювали дуже швидко, – розповідає Тетяна. – Пацієнтів було багато, усі прийшли на операцію, незважаючи на обстріли. Бабусі, ще тією війною загартовані, вирішили, що потрібно оперуватися, що це може для них бути останнім шансом.

Я ж дуже боялася, що вимкнуть світло, коли я буду у відкритій рані, в оці, і не зможу закінчити. Але зрештою всіх прооперували, все добре".

Наступного дня Д'яконова оглянула всіх пацієнтів, роздала виписки, рекомендації, й на тому все: машина – і вперед.

І дуже вчасно, адже буквально за ними підірвали останній міст, яким можна було виїхати на підконтрольну Києву територію.

На момент початку війни Тетяна була головним офтальмологом Луганська

На всіх блокпостах тоді вже стояли бойовики. Тетяні з чоловіком допоміг виїхати пацієнт:

"Він завзятий сепаратист був. Думав, що ми теж "за Росію". Довелося його трішки обдурити, що ми на дачу в Щастя їдемо. Інакше шансів виїхати просто не було.

На блокпостах не те що оглядали – патрали. А коли дізнавалися, що лікарі, одразу виникали питання: чому виїжджаєте, і так далі. Тому, виходить, наш "провожатий" нам дуже допоміг".

Речей багато не брали, лише легкі валізи – планували повернутися максимум за місяць. Він розтягнувся вже на чотири роки.

Про Луганськ залишилися тільки згадки та деякі пацієнти, яких Тетяна вела ще там.

"До нас тоді приїжджали на обстеження й лікування і з Білорусі, і з Росії. Навіть зараз продовжують їздити – з Сибіру, з Далекого Сходу. Це українці, які давно вже туди виїхали. Але продовжують говорити українською. І, знаєте, я не бачу в їхніх очах того "русского мира", – каже жінка.

ПІСЛЯ ВТЕЧІ. ЗАВДАННЯ – ВИЖИТИ

Оселилося подружжя у родичів чоловіка в Полтавській області.

Але, каже Тетяна, далеко не всім так пощастило. Держава, у свою чергу, не змогла забезпечити бодай елементарні умови для людей:

"Дах над головою, тепло. Далі б уже люди самі стали на ноги. І не довелося би повертатися, і Луганськ насправді залишився б голим. А так багато хто виїхав, злякався і повернувся".

Були такі й серед колег Тетяни. Причини різні – хтось не міг платити за квартиру, у когось на окупованій території залишилися батьки, хтось не зміг закріпитися на новому місці.

Бо поки пацієнти зрозуміють, що ти дійсно хороший лікар – мине кілька років. А весь авторитет залишився там, в окупації.

"Зараз уже думаємо, що й не візьмемо нічого від держави, навіть якщо запропонують. Уже не потрібно. Дякуємо, самі впоралися", – каже Д'яконова.

Поки пацієнти зрозуміють, що ти дійсно хороший лікар – мине кілька років

Нині Тетяна з чоловіком, теж офтальмологом, живуть у Полтаві. Орендують квартиру. Одного з провідних фахівців галузі, Тетяну влаштували на роботу в обласну лікарню на половину декретної ставки.

Це, зізнається лікар, дуже допомогло свого часу:

"Я чудово розуміла, що чужа тут, не рвалася на керівні посади. Спілкуюся, співпрацюю з місцевими офтальмологами.

Зараз є хороше обладнання, одне з найкращих в Україні. Тож я можу і діагностикою займатися, і лазерним лікуванням, і консультаціями, і хірургією".

ЗАПРОШУВАЛИ В КИТАЙ І НІМЕЧЧИНУ – ЗАЛИШИЛАСЯ В ПОЛТАВІ

Майже два роки тому Д'яконови відкрили в Полтаві сучасний офтальмологічний центр "Ірис".

Обладнали його з нуля: як каже Тетяна, завдяки авторитету й довірі. Її чоловік і раніше займався офтальмологічним бізнесом, а нині очолює центр.

У штаті дев'ять людей. Анестезіолог – ще один переселенець, лікар з Луганська. Адміністратор – з прифронтової зони, з-під Донецька. Інші місцеві.

Нині пацієнтів і роботи дуже багато. Але навантажень Тетяна ніколи не боялася. Працюючи головним офтальмологом Луганська, проводила прийом, освоювала нові технології. Регулярно підвищувала кваліфікацію на різноманітних курсах, відвідувала конференції, мінімум 2-3 рази на рік переймала досвід колег у закордонних навчальних відрядженнях.

Сама також ділиться знаннями, напрацюваннями, багатим досвідом – на конференціях, у приватних і державних клініках по всій країні.

Уже під час війни Тетяні надходили пропозиції переїхати працювати за кордон – у Китай або Німеччину. Але жінка вирішила залишитися в Полтаві, поближче до рідного дому.

"Тут якось спокійніше, тепліше, навіть попри бойові дії на сході. Все одно я почуваюся тут комфортніше. Свої люди, менталітет. Як говорять, де родився, там і знадобився", – каже лікар.

Тетяна Д'яконова, за приблизними підрахунками, проводить більше двох тисяч операцій на рік. Не лише в Полтаві, але й в інших містах України.

Тетяна проводить більше двох тисяч операцій на рік

У їхньому з чоловіком центрі безкоштовно надають допомогу нашим воїнам-учасникам АТО – консультації, лікування. Нещодавно зробили операцію з видалення катаракти мамі солдата, який загинув на Донбасі.

Тим часом в окупованому Луганську закрили міську лікарню, у якій Тетяна працювала раніше.

На її базі свого часу вдалося створити офтальмологічний центр з повним спектром оперативно-хірургічного лікування й діагностики. Усе дороге обладнання перевезли, нині воно стоїть і не працює.

"Мені очевидці розповідали, як перевозили всю цю сучасну й надзвичайно складну техніку. Це просто жах! – ділиться Тетяна. – Усі ці важкі комп’ютери, машини вони ставили на якусь ковдру і на ній спускали з третього поверху на перший!

Завантажили в якусь машину і в такому бардаку перевезли в іншу лікарню. Там вона і стоїть, не працює.

Не знаю, чому так. Мабуть, знищують її просто – яка ще може бути мета таких варварських дій?".

Нині Тетяна знову повністю зосереджена на роботі. За її словами, у Полтавській області особливо багато глаукомних хворих – ця недуга, яка може призвести до незворотної сліпоти, тут виявляється і діагностується поки що погано.

Д'яконова не знає, чи повернеться в Луганськ коли-небудь. Після 2014-2015 років, каже, важко наперед задумуватися. Поживемо – побачимо.

Роксана Касумова, журналістка, спеціально для УП.Життя

Спецпроект "Життя з "нуля" виходить за підтримки Парламентської платформи майбутнього Донбасу та проекту Ради Європи "Посилення захисту прав людини внутрішньо переміщених осіб в Україні".

powered by lun.ua

Головне на сайті