Кіно, мюзикл, правда: українець та британка створюють проєкт про шахтарів Донбасу

15 жовтня 2020

Світова культура знає чимало фільмів про гідність шахтарів. Наприклад, британська стрічка "Гордість", де ЛГБТ-ком'юніті збирало гроші для шахтарів, що страйкували проти режиму Маргарет Тетчер. Чи "33" з Антоніо Бандерасом, де він грає керівника робочіх у Чілі, які опинилися замурованими в шахті на 69 днів. 

Проте більшість фільмів використовують проблеми спільноти для того, щоб розгорнути на цьому тлі інший сюжет. "Біллі Еліотт" про хлопця, який мріяв не добувати вугілля, а займатися балетом. Чи "Чоловічій стриптиз", де мужики вирішили заробляти явно не працюючи на промисловість.

Здається, цій темі не вистачає серйозного документального висвітлення, але скоро це буде виправлено. Український театральний режисер Павло Юров та британська режисерка Вікі Торнтон працюють над великим проєктом "Дім шахтарства", який має на меті повно показати життя не аби-яких шахтарів, а шахтарів Донбасу.

Доля зводить людей з абсолютно різних місць. Ось вам приклад. Павло Юров театральний режисер родом з Антрациту Луганської області. Вікі Торнтон британська художниця, кінорежисерка та резидентка культурної платформи IZOLYATSIA. 

Зараз вони розробляють комплексний проєкт "Дім шахтарства" для громадської організації "Точка дотику". "Дім" нещодавно отримав грант на реалізацію у розмірі 50 000 євро від House of Europe програми, що займається підтримкою професійного та творчого обміну між українцями та їхніми колегами в країнах ЄС. "Дім шахтарства" буде складатися з мюзиклу, який поставить Юров, і документального фільму цією частиною буде займатися Торнтон.

Обидва вони хочуть максимально докладно розповісти про шахтарів Донбасу та розвіяти безліч стереотипів про них. За весь час існування незалежної України, люди цієї професії стали мало не міфологічними істотами, які обросли усілякими легендами. Навіть назвисько вони отримали дещо казкове "чорноглазка" через пил від вугілля, що осів навколо очей та майже не вимивається.

 

Об'єднуюча Піраміда

У Павла Юрова ідея "Дому шахтарства" почалася з видобувного музею Бергбау в Бохумі, який він відвідав в 2013 році:

"Мене вразила робота тамтешніх кураторів. Вони відмінно попрацювали з експозиціями та поєднали непоєднуване: техніку, твори мистецтва, реальні документи. Відтоді я думав, як правильно показати героїчну працю людей, але при цьому уникнути потрапляння в ідеологічний кратер".

Мати Юрова пропрацювала двадцять років маркшейдером це людина, яка визначає, де знаходяться вугільні пласти та як до них дістатися. Вона цю професію аж ніяк не романтизує:

"Вона не любить говорити на цю тему. І не бачить в ній нічого цікавого. Вважає це брудною і важкою працею і каже, що їй шахтарів шкода. Що їх обманюють і ці люди втрачають своє здоров’я і життя заради чужого прибутку.

Їй сумно через те, що коли вона була молода, місто розвивалось і зростало, а тепер занепадає. І хоча цьому є раціональне пояснення у вигляді циклу життя типового мономіста, на емоційному рівні, звичайно, вона дуже прив’язана до нього".

Вікі Торнтон прийшла до цієї ідеї через інший проєкт під назвою "Піраміда". Піраміда це законсервоване шахтарське селище, яке ніби належить Росії, але при цьому знаходиться під суверенітетом Норвегії на острові Західний Шпіцберген.

Свою назву селище отримало через гору пірамідальної форми, що є на острові, а прославилось завдяки місцевій шахті, яка проіснувала близько 50 років. У 1997 році її закрили. Зараз в селищі живе до 10 осіб в холодну пору і до 50 влітку. В основному, вони працюють заради туристів, які охочі до радянського антуражу. Як виявилося, робітників з Донбасу за часів роботи шахти відправляли туди на видобуток вугілля.

У 2016 році Вікі привезла "Піраміду" на фестиваль DocWorks: UA / UK. Там вони познайомилися з Павлом і відразу знайшли спільну мову.

"Під час нашої першої зустрічі, мене здивувало, скільки у нас спільних інтересів з точки зору підходу до творчості і натхнення. Це при тому, що ми росли в різних місцях і в різний культурному контексті", зазначає Торнтон.

До зустрічі їх об'єднувало хіба що життя в шахтарських регіонах: Павло, як ми вже знаємо, з Антрациту, а Вікі родом з регіону під назвою Мідлендс, який об'єднує кілька міст і мав на своїй території вугільні шахти, а між цими місцями  більше двох тисяч кілометрів.

"Період правління Маргарет Тетчер, коли промисловість перестала існувати болючий для багатьох британців. Я народилася і виросла в тих місцях, де шахти закривали десятками. Цей бекграунд допоміг мені зрозуміти, що відчувають люди на Донбасі", вважає Торнтон.

 

Павло і Вікі багато спілкувалися, тим самим наводячи обриси майбутнього проєкту. Вони обговорювали можливих персонажів, сюжетні лінії, ностальгію за Радянським Союзом та її вплив на людей, а також нинішню розрізненість суспільства. 

Крім того, Павло та Вікі разом їздили в експедицію на захід Донбасу в 2018-му році Добропілля, Покровск, Павлоград.

Те, як в ту поїздку їх зустріли місцеві жителі, здивувало як Вікі, так і Павла, який не з чуток знає про жорстокість тих місць.

"Був момент, коли у нас стався перший контакт з місцевими жителями. Ми здивувалися і розгубилися одночасно. Нас радо приймали всюди і були готові брати участь в нашій роботі", згадує Юров.

Документальна правда та утопічний мюзікл

Вікі Торнтон буде знімати на Донбасі не вперше. У 2018 році вона створила інсталяцію Symphoniа, яка складається з двох частин. Перша частина знята в спортзалі просто неба на Гідропарку в Києві. Друга в музичній школі в місті Білозерське Донецької області. Цю школу створила шахтарська громада, але Вікі більше здивував факт, що діти, які її відвідують, розучують не щось нове, а "пропагандистські шахтарські пісні з міфічного минулого, якого вже не існує".

Пошук фактажу для зйомок приводив Вікі до дивних результатів. Наприклад, вона натрапила на інформацію про грошову допомогу британським шахтарям від українських у 1984 році, що стало для неї надихаючим фактом:

"Ідеї солідарності і надії, які потрібні світу зараз, мене цікавлять набагато більше, ніж мистецтво. Спільне існує не тільки між українськими і британськими шахтарями, а й художниками. Сподіваюся, це допоможе зруйнувати давні і вигадані кордони між Сходом і Заходом".

 

Найголовніше, що хоче показати Торнтон в своїй половині проєкту правду, яка не матиме будь-яких обмежень:

"Для мене документальні кадри — глина, з якої можна щось зліпити. Я більше цікавлюся правдою, яку побачу, ніж жанровими рамками. Якось режисерка Трін Т. Мінь-Ха сказала:" Це не питання техніки, а матеріалу. Якщо він справжній, то він документальний. Якщо матеріал придумали, то документальності немає. Якщо ви заплуталися в термінах - не використовуйте їх, просто говоріть про фільм". І я з нею згодна".

Створювати свою частину проєкту Юров почав ще три роки тому. З одного боку, було складно знайти голос, який би озвучував власні думки, а не набір кліше з радянського минулого:

"Я шукав оригінальні голоси, неоднозначність і невимушену відвертість. 

Оригінальність не в сенсі якась особливість чи екстраординарність, а розмова від себе, висловлення власної позиції. Мені важливо було знайти історії, які б зачіпали мене і щемили серце. І я вважаю, що конкретний досвід живої людини має велику цінність".

З іншого боку, його вразила кількість відкриттів різного характеру. У тому числі і про свою сім’ю. Наприклад, історія про дідуся, який був комуністом і атеїстом, а в кінці життя вирішив хреститися. Або про прадіда, якого розкуркулили та відправили з сім'єю на Урал, звідки він повернувся і почав життя заново.

"Коли дізнаєшся про власну історію такі речі, то це стає певним підґрунтям для розуміння свого характеру. Відчувається приналежність до послідовності серйозних вчинків", — вважає Юров.

Протягом останніх п'яти років Юров працює з документальним театром. В такому форматі його приваблює безпосередність і значущість події, про яку йтиметься, але іноді в такому вигляді театру не вистачає прямих емоцій і напруги, які з'являються під час акторської гри. Тому він вирішив подати історію у вигляді мюзиклу.

"Мюзикл створює органічний простір для утопії і всього утопічного. Для погляду на середовище, в якому панують насилля, беззаконня, безлад, і яке виглядає як постапокаліптичний ландшафт, це необхідна оптика. 

Так можна розширити рамки сприйняття і не доводити до емоційного виснаження, мати достатньо засобів, щоб компенсувати, збалансувати драму. Показати всі жахливі обставини життя, трагічні події і одночасно дати їм інакше трактування, додати в реальність альтернативне бачення", вважає Юров.

 

Два боки пандемії

Пандемія СOVID-19 порушила плани багатьох. Проєкт Юрова та Торнтон не став винятком. За планом, Вікі повинна була приїхати в Україну і відправитися на Донбас у вересні, але через заборону на в'їзд іноземців, початок зйомок зсунувся. Парадоксально, але заборону нещодавно знову зняли. Втім, все змінюється щодня і немає ніякої гарантії, що завтра в'їзд з якихось причин не закриють. Якщо все буде за планом, то знімальна фаза проєкту розпочнеться навесні 2021 року, а восени його презентують широкому загалу.

На щастя, на роботі над проєктом це ніяк не позначилося обидва знаходяться в тісному контакті кожен день, обговорюючи ті чи інші питання. Наприклад, в останні кілька днів Павло і Вікі вирішували, чи варто переносити певні сегменти театральної частини в кіно.

Однак, кожен із творців переживає ці нелегкі часи по-своєму. Павло дав кілька майстер-класів зі сценарної майстерності в Zoom. Він бачить певну користь в розвитку онлайн-освіти: адже все залишається в мережі і можна дізнатися щось нове для себе в будь-який момент. 

Водночас він відчуває, що медіапростір став агресивнішим: "З весни у Facebook я бачу, як внутрішнє напруження буквально ллється з людей. І це потребує додаткових захисних механізмів".

Вікі же проходить цей період без особливих втрат. Її робота перейшла в онлайн і вона сконцентрована лише на ній, адже пандемія не наближається до завершення, а проєкт якось потрібно буде показувати людям, коли він буде готовий:

"Я відрізала зайвий інформаційний шум. Безліч непотрібних речей зникли з життя. Зараз я сконцентрована на роботі над проєктом. Ми з Павлом детально опрацьовуємо кожен крок. Більшість івентів на даний момент проходять в онлайн. Досвід інших про всяк випадок допомагає нам адаптувати наш проєкт для показу в інтернеті, щоб про нього довідалося якомога більше людей".

 

Як отримати грант?

Ви, ваша організація та її партнери у ЄС також можете отримати гранти House of Europe на спільні культурні проєкти. Ми шукаємо проєкти, в основі яких лежать цифрові технології. Це може бути ідея виключно для онлайну або така, що поєднає онлайнові активності з особистими зустрічами. Головне, щоб ви змогли втілити проєкт за будь-якого сценарію карантинних обмежень. 

Що ви можете отримати:

  • Грант до 25 000 євро коштом яких ви покриєте гонорари персоналу, сервісні та адміністративні витрати, подорожі.
  • Можливість втілити неординарну й інноваційну ідею
  • Нагода створити проєкт у колаборації з іноземними партнерами.

Хто може взяти участь:

  • організації з ЄС, Великої Британії та України;
  • тільки неприбуткові державні та громадські організації, що працюють у галузі культури та креативних індустрій; мають досвід втілення культурних проєктів; офіційно зареєстровані в Україні або ЄС і мають статус юридичної особи.

Як взяти участь:

  • Заповнити форму на онлайн-платформі House of Europe

Дедлайн: прийом заявок закінчився 20 жовтня 2020 року. Проте, новий конкурс Грантів міжнародної співпраці відкриється вже навесні 2021 року. Слідкуйте за новинами від House of Europe на сайті програми та на її сторінках у соцмережах.

Більше інформації про ці гранти.


House of Europe ("Дім Європи") — це програма, що фінансується Європейським Союзом, створена з метою підтримки професійного та творчого обміну між українцями та їхніми колегами в країнах ЄС. Goethe-Institut в Україні керує програмою House of Europe. Британська Рада, Французький Інститут та Чеські центри є партнерами консорціуму проєкту.