Незалежність для дорослих як честь і удача

Мені здається, що ми ще не здобули її вповні, як свято – "Незалежність" з великої літери. Ми не маємо права святкувати її як трофей і здійснену мрію, адже досі здобуваємо її: все ще виконуємо її, повільно зойкаючи й оглядаючись, і наше завзяття чергується зі зневірою.

Працюємо над нею так, ніби робимо довгий шкільний проект з невизначеним дедлайном і неминучою страшною карою за невиконання, тож робимо помалу.

Вона, ця "незалежність", виявилось, несе в собі такий заряд і повноту сенсу, що не може довго існувати як фікція або статус на папері. Як справжній шлюб або науковий ступінь, вона не може бути гарантована і дарована жодним документом, але стає собою у випробуваннях і вчинках.

"Незалежність" не може бути декоративною. У неї важкі побічні ефекти для носіїв патерналістського світогляду, вона тяжіє до докононаності, повноти відповідальності нести цю назву. Вона має більше спільного з повноцінністю, проактивністю та самодостатністю, ніж з окремішністю.

Фото: urazovsky/Depositphotos

Якщо уявити її, незалежність, не статусом, а процесом чи об’єктом, стає очевидно, що він упредметнюється у багатьох підходах, десятками тисяч людиногодин і складається зовсім не з еманацій захвату від свободи і пихи від реалізації індивідуалізму, а з праці і розвінчування власних міфів про себе.

Без урочистого майоріння прапорів і парадів вишиванок, без буяння вінків і калинових кущів, вона втілюється з кожною доведеною до кінця справою, з кожним відповідальним рішенням.

Стає, власне, вже не такою ляльково-гарною, як дитяча Абетка, але живою, аж надто, коли з історичних шаф витрушуються стоси скелетів та поїджені міллю свідчення: зраджували, робили, співпрацювали, брали участь, визнаємо, бо ми існуємо і більше не є розчинені в чужій великій радянській долі. Незалежність ліпиться, мов вулик, з нових і забутих якостей, під тихе дзижчання брехунців й статусів в соцмереживі.

З чого саме?

З нових молекул поваги до співгромадян, які ще вчора були ніким в очах великої соцмашини, і ми дивились на них її очима, а не своїми, адже довіра між людьми була винищена, як небезпечний для системи вірус.

Чи ви помічали, як ми наново опановуємо свій персональний простір? Як припиняємо толерувати хамство, як позбавляємося примирливого підлещування у спілкуванні з бюрократами? З нами так більше не можна. Можна спробувати, але на майбутнє – не прийнято.

Як повільно, але ревно, наново освоюємо власну "українську" і особисту територію, знайомимось зі своєю історичною правдою. Як намагаємось руйнувати міфи і пробуємо через товстий телешар роздивитись у західному чи східному українському браті свого брата, а не чужинця, а у країні-сусіді – власне, специфічного сусіда, відкидаючи інсинуації про "братську любов"?

З гіркого усвідомлення власної облишеності, з якої черпаються сили. Бо ж ми нікому не потрібні, окрім нас самих, і лише ми є в нас. З нашим чорноземом, букетиками на Маковія, з Шептицьким і Білокур, з Костомаровим і Винниченком, зі Сковородою і тітушками, з вугіллям і сіллю, з нашими злочинцями й дітьми.

Фото: Alex_Ishchenko/Depositphotos

З віри у власні сили і впертого бажання впоратись, послуговуючись доступними ресурсами й обставинами: будуємо з того, що є в наявності, незважаючи на те – катапульта це чи основи демократії. З того, що маємо.

З упевненості в тому, що можна й треба зробити якнайкраще, заради результату і заради задоволення від роботи, а не як годиться, аби відбутися в очах керівництва.

З набуття країною ролі самостійного гравця, без поблажливих потурань. Тільки починаємо брати на себе всю непідйомну вагу відповідальності за свої вчинки, з відчайдушністю новачка, якому пасують м’яча сильніші гравці. Проходимо кваліфікацію. Вчимось подавати й тримати удар. Ще незграбно, й часом осоромлюємося, відбиваючи виклики часу. Однак, маю надію, невдовзі таки еволюціонуємо від метушні до впевнених спрямованих пасів.

Може одного дня і станемо повноцінним гравцем світової команди – передусім, служачи своєму народу і без поправки на вік і важку сімейну історію. (Я не песиміст, але якщо ми всі не прискоримось, то цілком можливо, що насолода від переживання моменту буде трохи зіпсована акомпанементом крапання танучих льодовиків, тріском вулканів і ревінням моторів прибульців).

Незалежність складається зі спроб грати за правилами – і не від страху, а тому що самі домовились. У 1990-х розповідь про європейців, що "стукають" одне на одного в дорожню поліцію за викинуте із машини сміття, здавалась анекдотом про дріб’язкову бюргерську підлість. У 2016 нам врешті стає зрозумілим: дотримуватися правил комфортного співіснування – це вишенька на торті, на тісто для якого ми саме ледве назбирали інгредієнти.

Спочатку ці люди вирішили домовлятись і більше не вбивати одне одного через розбіжності у світобаченні. Пізніше погодили між собою принципові позиції (про території та податки, про вік шлюбу і медичне страхування, про дитячі садки і застосування тортур до в’язнів).

Потім вони привласнили свою країну, скріпивши домовленість власними усталеними порядками та їхнім узгодженням. Якось між тим поклали дороги і домовились їздити за правилами, стали на тому, щоб не смітити, там де вони їздять.

Ці угоди є надзвичайно крихкими і постійно перебувають у русі, їхнє дотримання стало реальністю не за один рік. Натомість усім зрозуміло: викидаючи обгортку від цукерки на узбіччя автобану, порушник відмотує цивілізаційний процес на крок назад.

Малюнок із серії "Діти проти війни". Фото: Lester120/Depositphotos

На думку спадає репліка героя якоїсь американської комедії, яку він адресує нахабі, що перехоплює його таксі та сідає сам: "Нічого собі, сьогодні таксі, а що наступне – будемо їсти руками? Припинимо вітатися й митися?!". Він має рацію, адже шлях назад – надзвичайно короткий, як і будь-яке падіння.

Зневажаючи прийняті правила, порушник ставить під загрозу не лише чистоту конкретної ділянки на трасі, він демонструє зневагу до самих цивілізаційних підвалин, до найціннішого надбання, здобутого в суперечках і конфліктах, у війнах і двобоях: первісної згоди дбати про суспільний добробут разом. (Можливо це вас трохи втішить при сплаті астрономічного штрафу за неправильне паркування в Берліні чи Лондоні – чимала сума, але ви ж бо поставили під сумнів весь їхній суспільний устрій!)

Спостерігаючи за незалежністю як процесом, відчуйте стриману радість селекціонера, що моніторить процес вдалого перехресного запилення різних сортів. Покоління, що роками дурило державу і відкручувало лічильники електрики назад, раптом починає компостувати талони в громадському транспорті й припиняє вважати хабар малим необхідним злом. Нове – вже пристібається на задньому сидінні та незадоволено сичить на таксистів-неандертальців, що не користуються паском безпеки.

Лише постійте і послухайте цю матюкливу весну в серцях громади, вона, тобто ми, вимагаємо руху назустріч цієї країни, яку сентиментально любимо, і цієї неповороткої, корумпованої та хиткої держави, з якою часом не хочемо рахуватись, яку часом ненавидимо за несправедливість і ригідність, але яку почали відстоювати як власну.

[L]Незалежність – це процес. Як люблять казати військові: "У критичній ситуації ти не підіймешся до рівня своїх очікувань, а впадеш до рівня своєї підготовки", – тож нині ми падаємо, підіймаємося, знову падаємо і знову підіймаємося. Ми набираємося сил і досвіду в намацуванні кордонів своєї залежності: без цього не проживемо, а ось це – зайве.

Як довго можемо бути лише при своєму, не ризикуючи деградувати? Що є нашим, а що набутим, аж до споріднення? Яка наша питома вага – без чого вдасться жити добре, не поступаючись принциповими речами, з чого взагалі ми складаємось? Що маємо втратити і з чим лишитись, щоби модель "українського світу" почала проступати на культурній карті світу? Що ми даємо світові?

Незалежність рано святкувати, але можна переживати її щодня, з радістю, тлумачити собі як свій вихідний код. Вона додає життю сенсу, забезпечує оце – "тут і тепер" – бриніння моменту, коли усвідомлюєш владу над долею, власну відповідальність за своє щастя і нещастя. Незалежність – це для дорослих, десь поруч зі свободою волі, це удача і честь, одне слово. Хороша річ, панове, треба братися.

Олександра Кольцова, співачка, спеціально для УП.Культура

Незалежність’25 є спільним проектом Української правди.Культура та Форуму видавців у Львові. Це 10 історій від українських письменників, філософів, художників і музикантів про те, якою є для них незалежність країни через 25 років, і що змінилось у нас, українських громадянах.

Партнер проекту – туристична компанія Аккорд-тур.