"Наша історія має стати тотально про успіх і про боротьбу". Пам’яті журналіста і військового Олега Шемчука
Олег змалку ріс відповідальним та був відкритим до людей. Якщо за щось брався, то до цілі йшов наполегливо. Наприклад, на факультет журналістики хлопець потрапив з третьої спроби, але свою мрію таки здійснив. Ще бувши студентом, почав працювати у проєкті "Наші гроші. Запоріжжя", брав участь у громадській організації "Запорізький центр розслідувань" та медіа "Запорізький проєкт розслідувань".
Олег мав багато хобі: цікавився фото, грав на гітарі, укулеле, губній гармошці та бубні, любив співати. Писав невеликі твори, робив самвидави. У 2021 році опублікував свою книжку "7 днів на білому світі".
На початку повномасштабної війни Олег добровільно мобілізувався до ЗСУ, служив у 53 окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха на Донецькому напрямку, зокрема воював під Бахмутом. У вересні 2022 року зник безвісти. За кілька місяців "вагнерівці" опублікують документи військових, написавши, що вони не склали зброї. Серед них будуть і документи Олега.
Тіло вдалося повернути лише навесні 2024 року. Олег загинув внаслідок уламкових поранень кінцівок несумісних із життям під час виконання бойового завдання поблизу селища Зайцеве на Бахмутському напрямку. Хлопцеві було 28 років.
Душа компанії
Олег Шемчук – а для рідних найчастіше Олежик – народився 10 серпня 1994 року у Запоріжжі. Зі слів мами, малюком він був спокійним.
"Я помітила, що чимало дітей до п'яти років трішки бояться дорослих. Можливо, не бояться, але не контактують. Так було і з Олежиком. А після п'яти у нього ніби з'явився свій цілий світ, великий і цікавий. Ми коли йшли додому ввечері, він мені все розповідав – і що відбулося за день, і про друзів, і про першу велику любов", – каже Олена Шемчук.
Дідусь Олега Валерій Полюшко – відомий запорізький журналіст, тож він змалку мав приклад у професії.
У підлітковому віці любив грати футбол на майданчику у бабусиному дворі. Там і познайомився зі своїм найкращим другом, який згодом став його кумом, Олександром Сторчилом.
"Ми з Олегом багато міркували щодо дати нашого знайомства, однак точної так і не встановили. Це сталося приблизно у 2008-2009 році. Ми жили поруч, на Бородинському мікрорайоні, і грали у футбол у одному з дворів, де проживає його бабуся і дідусь. У мене склалось враження, що він був "старшак" через те, що відвідував комп'ютерну академію. Однак після особистого спілкування він виявився дуже відкритою, простою людиною, чим і привертав увагу оточуючих та легко міг налагодити спілкування", – розповідає Олександр.
Якось Олег прийшов до мами та сказав, що записався на сучасні танці.
"Я така вдячна викладачам і колективу, що навчили його танцювати і рухатися, що завжди його підтримували та тепло ставилися. Це дало йому можливість стати у міру розкутим", – каже мама.
Зі слів кума, Олег завжди був готовий прийти на допомогу.
"Він був дуже доброзичливим та мав унікальне почуття гумору, був душею компанії. Легко комунікував з усіма. Наприклад, він, вирішив привітати вчителів моєї школи з Днем вчителя, і ось його вже запросили з нами в одинадцятому класі поїхати на відпочинок, тоді як учнів інших шкіл не брали.
Загалом Олег приїздив до мене на прийняття присяги працівника на той момент міліції, був свідком у мене на весіллі та є хрещеним батьком моєї доньки. Ми разом зустрічали Новий рік, дні народження, тобто проводили всі найважливіші події у житті разом", – пригадує Олександр Сторчило.
В одинадцятому класі Олег зважував, де краще буде навчатися, аж поки не вирішив пов'язати своє життя із журналістикою. Однак він обрав не ті предмети і зміг вступити лише на соціальну роботу у "Запорізькій політехніці".
"Після першого семестру на другому курсі він приходить і каже, що є можливість перейти на журналістику, але треба скласти багато іспитів і заліків. Ми поговорили і вирішили, що будемо пробувати. І у нього все вдалося! І бакалаврат, і магістратуру він закінчив з відзнакою", – розповідає мама.
Викладачі Олега пригадують, що згодом він неодноразово проводив тренінги для студентів-журналістів у межах курсу "Журналістське розслідування", давав практичні рекомендації роботи з відкритими та закритими базами даних, розповідав про власні приклади у розслідуваннях, допомагав журналістам-початківцям вибудовувати викривальні стратегії під час роботи над різними темами.
Розслідування і мрії про письменництво
На четвертому курсі Олегові запропонували стажування, а згодом і роботу у проєкті "Наші гроші. Запоріжжя".
"Хоча він був непублічний і просто робив свою роботу, великою мірою "Наші гроші. Запоріжжя" були його заслугою. Коли Олег ще був студентом, то працював у першу зміну. І що мене дивувало, – це те, що він о 9-ій приходив, а о 13 вставав з-за комп'ютера і йшов. Ніколи не ходив чаю попити, покурити чи ще хто що робить. Так було щодня і це було максимально дивно. Я тоді ще після всіх перипетій з Майданом і погрозами СБУ поглядав і думав, чи він не працює він частково на мене, а частково на СБУ? Але ні, це просто був його формат – приходити і робити. Так само було, і коли він почав повноцінно працювати: приходив о 9-ій чи 10-ій, і ввечері йшов", – розповідає засновник і редактор "Наші гроші. Запоріжжя" Юрій Сидоров.
Окрім текстів, у межах проєкту Олег зробив декілька відеоблогів. Він також був учасником громадської організації "Запорізький центр розслідувань" та медіа "Запорізький проєкт розслідувань".
"З Олегом ми познайомилися десь у 2019 році, коли я прийшла працювати у "Запорізький центр розслідувань". Він тоді працював на сайті "Наші гроші. Запоріжжя" і ми пересікалися по роботі. Памʼятаю, як ЗЦР та НГ вирішили разом робити проєкт до виборів: писати різні гайди, пояснювати людям, як працює вся ця система, спілкуватися з містянами. І тоді, щоб якось розбавити проєкт, ми завели сторінку у ТікТок. Це лягло на мої і Олега плечі. Було весело і цікаво створювати з ним ролики.
Хоч ми і не спілкувалися близько, але я ніколи не бачила його злим. Олег був світлою, розумною людиною, справжнім професіоналом, завжди приходив на допомогу. Був тим промінчиком добра, якого дуже не вистачає", – пригадує колега Катерина Рождественська.
У "Наші гроші. Запоріжжя" Олег працював до останнього дня існування проєкту. Його закрили з ініціативи засновника у 2021 році.
Паралельно з роботою у "Запорізькому проєкті розслідувань", Олег цікавився письменництвом. Хлопець писав невеликі твори, робив самвидави. У 2021 році опублікував свою книжку "7 днів на білому світі" в інтернеті, бо видавництва не взяли її до друку.
Зі слів Олега, це драма з елементами фантастики, в якій у центрі сюжету опиняються мешканці запустілої вулиці Білий Світ.
"Люди, які зневірилися у житті і хапаються за кожну брудну можливість викараскатись з небуття. Кожен з них має свою проблему. Ці проблеми співвідносяться зі списком християнських смертних гріхів: гордість, скупість, заздрість, гнів, хтивість, зневіра. Одного дня на забуту вулицю Білий Світ приїжджає незнайомий чоловік. Він дістає зі свого фургона меблеві пожитки та розставляє їх по центру дороги.
Також прилаштовує поряд рекламну табличку, на якій пише: "Вирішу будь-яку проблему". Мешканці вулиці спочатку ставляться скептично до цього дійства, але гонимі жагою щасливого життя, один за одним починають виказувати йому свої бажання. Незнайомець спробує поладнати з хаосом, який викликала його поява, бажання жителів та складні, часом неправильні рішення, які він мусить ухвалювати. Впродовж історії кожен отримає свій життєвий урок, але не кожен зробить з нього висновок", – писав він про свою книжку.
Олег також цікавився фото, грав на гітарі, укулеле, губній гармошці та бубні. Мав з мамою традицію – у неділю готувати разом їжу на тиждень, вмикати музику і співати. Також в Олега була домашня улюблениця – руда спаніель Аліса.
"Я хочу, щоб Україна стала успішною"
У лютому 2022 року Олег повернувся з прогулянки з Алісою. Хотів її помити у ванній, але не зміг – сильно заболіла спина. За тиждень до повномасштабного вторгнення йому поставили діагноз – грижа і зміщення диску, тому початок війни він зустрів у лікувальному корсеті. А коли йому стало трохи легше, вирішив вступати до лав ЗСУ.
Своїй дівчині Ліді 30 березня 2022 року Олег написав такі слова: "Я хочу, щоб Україна стала успішною. Вийшла з цієї війни з людьми, які її люблять, зрощують. Щоб ті, хто крав – більше не крали або були показово поранені. Щоб ті, хто агітував за Росію, жили в ній або дивилися на світ через ґрати. Це все, щоб у людей більше ніколи не було думки з України виїжджати. Попереду ще багато роботи, але ми до цього прийдемо".
Він також додав, що наші пращури вже багато настраждалися.
"У нас складна історія: зі злетами та падіннями, і відчуваю, що саме зараз українці виборюють право на те, щоб падінь більше не було. Нарешті наша історія має стати тотально про успіх і про боротьбу – не за виживання, а за краще життя", – був переконаним Олег.
Отож, перших два тижні квітня 2022 року він ходив до військкомату щодня.
"Спочатку не сказав, що у нього проблеми зі спиною. Після того, як я розплакалася вдома і вмовила його, він таки показав у військкоматі свої знімки. Але 17 квітня він додому вже не прийшов", – розповідає мама. Вона додає, що ті, хто знали Олега, зрозуміють – жодних подробиць про службу чи війну він не розповідав, фото теж майже не надсилав. Але старався щодня, якщо була можливість, дзвонити мамі.
Олег служив у 53 окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха кулеметником на Донецькому напрямку.
"Про службу в армії він нікому з оточуючих, крім мами, нічого не говорив. Нам стало відомо лише тоді, коли він готувався до відправки на базову загальновійськову підготовку. Під час його служби ми були на зв'язку, з його слів він був всім забезпечений. Ми лише допомагали йому з провізією, смаколиками – та відправили деякі медикаменти: гемостатики, імпортні таблетки тощо", – розповідає Олександр Сторчило.
Одночасно Олег також пройшов посилену підготовку медика. Зокрема тому куми і надсилали йому додаткові ліки.
"До цього медициною він не цікавився. Я думаю, що через особливості його характеру, можливо, він сам бажав обрати саме цю спеціальність. Мабуть, бути штурмовиком чи кулеметником, тобто вести активні дії щодо усунення ворога, йому було складно. Олег хотів бути корисним у війську, і відповідно обирав, що йому буде більш зручним. Але це моє припущення, від нього я цього не чув", – каже Олександр Сторчило.
7 вересня 2022 року мама востаннє говорила з сином.
"Якби я знала, що це останній раз, коли я чую його голос, то слухавку не клала би взагалі", – каже вона.
Протягом трьох тижнів мама малювала картину і просила захисту для Олега, з яким тоді не було зв'язку. 22 вересня вона її домалювала і повісила на стіну.
За п'ять хвилин після того, як вона повісила картину на стіну, із військкомату принесли звістку про те, що Олег зник безвісти. Тільки тоді мама дізналася, що він воював у Бахмуті.
"Олег зник безвісти 15 вересня. Спочатку ми шукали його по телеграм-каналах, давали оголошення у соціальних мережах. Як працівники поліції, ми з дружиною порадили його мамі піти до територіального відділу поліції та написати відповідну заяву. Було зареєстровано кримінальне провадження, у мами Олега відібрали біологічні зразки та помістили їх до бази даних", – ділиться Олександр Сторчило.
У січні 2023 року "Вагнер" опублікував на своєму сайті документи військових і написав, що вони не склали зброї. Серед них були і документи Олега. У травні того року відбувся обмін тілами загиблих військовослужбовців.
"Мені подзвонили і прислали фото хрестика і жетон. До грудня 2023-го проводили експертизу ДНК, потім ще повторну до березня 2024 року", – розповідає мама. Аж поки не зафіксували співпадіння з ДНК тіла, яке доставили до Київської області.
Згідно з документами, Олег загинув внаслідок уламкових поранень кінцівок несумісних із життям під час виконання бойового завдання на Бахмутському напрямку, поблизу селища Зайцеве.
"У матеріалах були два письмові пояснення військовослужбовців, які надали пояснення зі слів третього, про те, що був мінометний обстріл. Цей неопитаний військовий побачив Олега з пораненнями, надав йому допомогу, але був змушений відійти, так і не змігши його евакуювати. Після обстрілу повернувся, але тіла не виявив. Загалом я бачив фотографії тіла Олега, характер поранень дійсно може про це свідчити", – каже Олександр Сторчило.
Похорон відбувся 4 квітня 2024 року у Запоріжжі. На жаль, тіло не підлягало впізнанню, Олега хоронили у закритій труні.
У пам'ять про сина Олена Шемчук видала книжку "7 днів на білому світі" у видавництві "Статус". Перший екземпляр віднесла Олегові на цвинтар.
Презентації книжки відбулися і у Запорізькому Центрі журналістської солідарності, і в "Запорізькій політехніці".
Пам'ятний стенд з історією Олега є на Алеї Героїв у Запоріжжі, у меморіальному просторі "Прапорець пам'яті", а його портрет стоїть на Майдані Незалежності у Києві.
Також удома мама поставила фігуру сина у вигляді ангела.
Фото 24. Фігура Олега вдома. Джерело: архів родини.
"Щоразу під час зустрічей з друзями, родинних зборів ми згадуємо Олега. Він буде з нами поки ми будемо його пам'ятати", – каже Олександр Сторчило.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам'яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.
