Капсула пам’яті: як єврейська дівчинка Анна Франк стала символом Голокосту

9390
13 березня 2018

У 2021 році, до 80-річчя масових розстрілів у Бабиному Яру на місці трагедії в Києві відкриється Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр", що буде включати освітню та дослідницьку платформи.

Центр буде присвячений трагічним подіям вересня 1941 року, та водночас підтримувати ідею демократичного та стійкого суспільства на основі опрацьованої та інклюзивної історичної картини.

Амбітний задум посприяє появі справжнього місця пам’яті про Бабин Яр – місця, якого досі не мала столиця.

А поки готується концепція меморіального центру, "Українська правда. Життя" дослідила, як влаштовані заклади пам’яті про Голокост у світі.

Ми розповіли про музей-архів "Топографія терору" в Берліні, Меморіальний комплекс Бухенвальд, Меморіал Шоа в Парижі та Єврейський музей в Берліні.

Потім покинули Старий Світ і перемістилися в американський Лос-Анджелес і японську Фукуяму.

Цим текстом ми завершуємо проект розповіддю про особливий музей, що за принципом організації та інтимністю інтонації відрізняється від усіх досліджених нами раніше – Дім-музей Анни Франк в Амстердамі.

 Однією з найвідоміших історій про Голокост є життєпис єврейської дівчинки-підлітка Анни Франк.
Фото smithsonianmag.com

ЧОМУ АННА ФРАНК?

Музеєзнавці та кінознавці послуговуються таким поняттям як репрезентація колективної травми.

Колективні травми – це масштабні трагічні події, що вплинули на самоусвідомлення колективів: громадян певних країн, націй, меншин. ХХ століття виявилося "багатим" на події, що підпадають під категорію колективної травми: численні війни, випадки геноциду, голоду, тощо.

З низки причин Голокост – безумовно, одна з найбільших таких трагедій – став також найбільш дослідженою колективною травмою.

Ця ключова подія ХХ століття змусила філософів та істориків поставити собі й суспільству запитання: як може людина цілеспрямовано знищувати мільйонами собі подібних.

Однозначної відповіді на це запитання науковці, звісно, не дали, проте дослідження довели, що недостатньо просто говорити про Голокост.

Повоєнному поколінню, нашим сучасникам, що народилися й соціалізувалися у (відносно) мирні часи, вкрай важко уявити масштаби трагедії, коли йдеться про мільйони загиблих.

Дім-музей Анни Франк в Амстердамі. Фото suitcase stories

Достеменно відомо, що наша здатність до співчуття й емпатії обмежується лише малими групами людей, співмірними з розмірами сім’ї чи бодай громади.

Найбільш ємним вираженням цієї тези стала популярна на Заході сентенція, що приписується Сталіну (останній факт, утім, не доведено), "одна смерть це трагедія; смерть мільйонів лише статистика".

Відповідно, постала потреба пошуку способів "достукатися" до наших мізків і сердець, говорити про трагедію таким чином, щоб тебе почули, не відмахнулися, не витіснили, не пройшли повз. 

І дослідження, і практика показують, що з-серед різних розповідей про Голокост найбільшу афективну силу мають історії конкретних людей-жертв геноциду. Вони передають масштаби трагедій, наче крихітна ДНК, що містить інформацію про велетенський організм.

Однією з найвідоміших таких історій є життєпис єврейської дівчинки-підлітка Анни Франк.

Пам'ятник Анні Франк перед будинком-музеем

ВИГНАНЦІ У ВИГНАННІ

В українській культурній традиції ім’я Анни Франк не надто відоме – на відміну від Європи та США, де її перекладений 60-ма мовами щоденник давно став бестселером і за правом вважається одним з найпроникливіших свідчень про Голокост. 

В історії Анни та її сім’ї вражає все: і шалені збіги обставин, щасливих і нещасливих; і сила людської відданності й емпатії; і ницість зради; і недитяча тверезість поглядів та мужність цієї ще майже дитини.

Поневіряння батьків Анни, подружжя асимільованих євреїв Отто та Едіт Франк почалися в 1933 році. Тоді після узурпації влади Гітлером у Німеччині різко зріс градус антисемітизму й набули чинності дискримінаційні закони проти єврейського населення.

До того часу відставний офіцер Отто Франк керував банком у Франкфурті-на-Майні й щасливо ростив з дружиною двох дочок, Анну та Марго.

Отто Франк, його доньки Анна та Марго, й дружина Едіт

Коли жити на батьківщині стало неможливо, підприємець переїхав в Амстердам, заснував там фірму з виробництва домішок для джемів "Опекта" й перевіз туди родину.

У 1937 він запросив до бізнес-партнерства свого старого друга Германа ван Пельса, спеціаліста зі спецій для виробництва ковбас, сім’я якого також змушена була тікати з нацистської Німеччини.

У травні 1940 року висхідна хвиля антисемітизму, тепер уже в Нідерландах, змусила Отто Франка піти у відставку з посади директора й передати свої акції голландським бізнес-партнерам Йоганнесу Клейману і Яну Гісу.

Втім, із розгортанням Другої Світової хмари над євреями згущувалися, і цього виявилося замало не просто для гідного життя, а й для виживання.

Безуспішно спробувавши двічі отримати візу для еміграції у США й на Кубу, Отто Франк зрозумів: рятуватися доведеться в Голландії.

Разом з вірними колегами Клейманом і Гісом він облаштував сховище в порожній частині контори "Опекти", вікна якої виходили у задній двір.

Сховище в порожній частині контори "Опекти", вікна якої виходили у задній двір. Для збільшення натисніть на малюнок

Це була повноцінна триповерхова квартира, розрахована на тривале проживання сімей єврейського керівництва фірми, Франків і Ван Пелсів. Єдиний, розташований на третьому поверсі вхід у сховище замаскували під книжкову шафу.

Обидві родини терміново перебралися в схованку 6 липня 1942-го, коли старша дочка Франк Марго (їй на той момент виповнилося 16) несподівано отримала повістку в гестапо.

Не бачачи білого світу, Франки й ван Пельси та 8-й мешканець Сховища, дантист Фріц Пфеффер, прожили там 25 місяців, поки влітку 1944-го зрадник, ім’я якого досі не встановлене, виказав євреїв.

4 серпня всіх мешканців Сховища арештували й відправили в концентраційні табори: спершу у Вестерборк, потім Освенцім та Берген-Бельзен. З вісьмох підпільників пекло таборів пережив лише Отто Франк.

У схованці за шафою дві родини і дантист прожили 25 місяців

АННА І ЇЇ ЧЕРВОНА КАРТАТА КНИЖЕЧКА

У червні 1942-го Анна ще вела життя звичайної дівчинки-підлітка: ходила в школу, гуляла з подружками, готувалася до 13-го дня народження.

Напередодні свята вона вподобала у вітрині магазину червоно-білий блокнот у полотняній обкладинці та вмовила батька його подарувати.

Анна одразу визначила функцію блокноту: щоденник. Уже в перших дописах вона зізнається, що попри велику кількість приятелів і популярність у школі, справжнього друга чи подруги, з яким чи якою можна було б поговорити відверто, в неї немає.

Такою довіреною "особою" стає уявна подруга Кітті, під листи до якої Анна незмінно стилізує свої щоденникові записи. Перші з них ще зовсім дитячі й буденні: розповіді про однокласниць і школу, навчання й відпочинок.

Та коли буквально через два тижні сім’я Анни перебирається у Сховище, щоденник стає першою річчю, яку вона відправляє у валізу.

Цей щоденник став першою річчю, яку Анна відправила у валізу. Фото diary.annefrank.org

З цього моменту Анна описує життя вигнанців у Сховищі аж до серпня 1944-го, коли щоденник вимушено переривається арештом. Саме ці описи принесли їй славу одного з найбільш точних хронікерів доби.

Анна пише про все: і про стосунки й конфлікти двох малознайомих, як виявилося, сімей у замкненому просторі, і про вивчене й прочитане (мешканці Сховища, попри все, активно займаються самоосвітою), і про цікаві побутові деталі, аж до прискіпливого опису раціону вигнанців.

Скажімо, ми мимохідь дізнаємося, що в 1942 році пилосос був звичайною річчю в голландському побуті, доступною навіть для виключених із суспільного життя євреїв, або що пересування на велосипеді в Амстердамі вважалося в ті часи таким само природним, як і зараз.

Анна регулярно ділиться зі щоденником своїми спостереженнями про природу та Бога, історію і суспільство і, звісно, абсурдність і несправедливість нацизму.

Вона також регулярно акцентує мовчазний подвиг чотирьох співробітників "Опекти", що, ризикуючи життям, протягом двох років забезпечують вигнанців усім необхідним.

Для збільшення натисніть на світлину. Фото Аллард Бовенберг

Весь тягар побутового утримання вісьмох підпільників лежав на плечах двох жінок: дружини Яна Гіса Міп Гіс та юної Беп Фоксейл: "Міп – справжній биндюжний віслючок, стільки тягає на собі! Майже щодня десь дістає для нас овочі й привозить їх на велосипеді у великих торбах. А щосуботи приносить кожному по п'ять бібліотечних книжок. Тому ми не можемо дочекатися суботи, як маленькі діти подарунка. Звичайним людям не зрозуміти, що означають книги для жителів Сховища. Читання, навчання і радіо лише цим ми й живемо", – пише Анна 11 липня 1943 року.

Навесні 1944-го, на другому році ув’язнення, Анна чує звістку, яка кардинально змінює її роботу зі щоденником. У виступі на радіо "Ораньє" (редакція якого на початку війни евакуювалася в Англію та вела трансляцію звідти) міністр освіти Нідерландів Херріт Болкенштейн закликав співгромадян зберігати будь-які документи, зокрема щоденники, як доказ страждань голландців у роки німецької окупації.

"Після цього всі, звісно, заговорили про мій щоденник, – пише Анна, адже як цікаво буде опублікувати роман про життя в Сховищі. Уже за однією назвою люди подумають, що це захопливий детектив. А серйозно: що, як років через десять після війни розповісти, як ми, євреї, тут жили, їли, розмовляли?"

Анна одразу взялася до роботи з літературної обробки своїх записів, паралельно ведучи оригінальний щоденник. На цей момент вона вже твердо вирішила стати журналісткою і письменницею, коли страхіття переховування завершиться.

Кімната Анни у будинку-схованці

Крім щоденника, вона писала короткі оповідання, які з успіхом зачитувала мешканцям Сховища і їхнім рятувальникам-голландцям.      

Поволі читач щоденника помічає, як з легковажної дівчинки Анна на очах стає дорослою дівчиною, оцінки та роздуми якої часто звучать більш тверезо й розсудливо за міркування дорослих. І тут до неї приходить вісник дорослішання, перше кохання.

У щоденнику закарбована історія ніжних стосунків Анни з єдиним ровесником у її житті – сином Ван Пельсів Петером.

Ця історія починається з байдужості (Петер сподобався їй не одразу), далі спалахує пристрастю й обертається легким розчаруванням. Утім, вона так  і не завершується через арешт, розлуку й смерть обох закоханих…

ДРУГЕ ЖИТТЯ АННИ ФРАНК

Після арешту Франків їхня вірна помічниця Міп Гіз знайшла на підлозі у Сховищі щоденник Анни, який та чи то випадково впустила, чи то не змогла взяти із собою.

Коли Отто Франк повернувся з Освенциму й стало достеменно відомо, що Анна і Марго померли від тифу в таборі Берген-Бельзен, Гіз віддала зошит йому.

Батько не одразу взявся читати одкровення покійної дочки, а коли таки наважився, був шокований їхньою зрілістю.

Окремі фрагменти він перекладав німецькою та відправляв своїй матері, бабусі Анни, у Швейцарію.

Згодом наважився показати уривки своїм близьким друзям. Усі вони в унісон радили Отто опублікувати щоденник, як і мріяла Анна. 

Батька непокоїла надмірна інтимність тексту, а також те, що Анна не завжди позитивно відгукувалася про інших мешканців Сховища, особливо про свою матір Едіт.

Зрештою, він на основі оригінального щоденника та незавершеної літературної переробки Анни опублікував третю, суттєво скорочену його версію накладом у 3000 примірників. Це сталося влітку 1947-го, а вже до 1950-го щоденник перевипустили тричі.

Офіційний англійський переклад під назвою The Diary of a Young Girl ("Щоденник дівчинки") вийшов друком в 1952. Популярність книжки була такою, що станом на 1980 рік загальний наклад щоденника склав 16 мільйонів примірників 67-ма мовами.

У 1959 році кінокомпанія 20th Century Fox зняла за мотивами "Щоденника" однойменний фільм.

Українською книжку було вперше перекладено в 1995 році Михайлом Тупайлом (до цього українці знайомилися зі щоденником в російському перекладі 1960 року) та опубліковано у видавництві "Сфера".

Останнє перевидання перекладу здійснило в 2016-му видавниицтво "Віват".

Останнє перевидання щоденника Анни українською мовою

ВІД ПУСТКИ ДО МУЗЕЮ

Через кілька днів після арешту вісьмох мешканців прихистку нацисти конфіскували все майно депортованих євреїв – звичайна практика в ті дні.

Вцілів лише щоденник, дбайливо прихований Міп Гіс.

Сховище лишалося занедбаним і порожнім навіть після того, як Отто – за допомогою вірних друзів і колег – взявся відновлювати роботу "Опекти": спогади про трагедію були надто нестерпними для нього. 

У 1954-му Франк продав будівлю на Prinsengracht за 30 тисяч гульденів, а "Опекта" переїхала за іншою адресою в Амстердамі.

Занедбаній історичній локації загрожувало знесення, і врятувати її вдалося лише завдяки тиску громадської думки (на той час щоденник Анни був уже всесвітньо відомим документом, який адаптували для сцени та кіноекрану).

Найвідоміші науковці й інтелектуали Амстердама, що очолили кампанію з порятунку Сховища, створили у 1957-му Фундацію Анни Франк.

Її тактичною ціллю було відкриття будинку на Prinsengracht 263 для широкого загалу, а стратегічною метою, як свідчив Статут організації, – втілення ідеалів Анни.

Стратегічною метою Фундації є втілення ідеалів Анни

Того ж року мерія голландської столиці передала будівлю в подарунок фундації. Однак назрівала нова проблема: інвестор, що паралельно придбав сусідню ділянку, планував звести на ній восьмиповерховий житловий комплекс, достоту як це буває в сучасній Україні. 

Утім, розв’язка колізії виявилася зовсім неукраїнською. Коли Фундація Анни Франк розпочала переговори з інвестором, щоб викупити в нього весь квартал за 350 тисяч гульденів, у справу втрутитився сам мер Амстердама. Він звернувся до 50 тисяч найбагатших приватних осіб і організацій міста, щоб зібрати потрібну суму.

Хоча краудфандинг мера допоміг зібрати лише половину необхідних коштів, до проекту з фінансування цілісної реновації кварталу долучився Університет Амстердама. Зрештою, 3 травня 1960 року, після трьох років переговорів та будівельних робіт, дім на Prinsengracht 263 відкрився для публіки в новій якості – публічної інституції Будинок Анни Франк.

Як не дивно, призначення цієї інституції на той момент ще не було остаточно визначене. Чим вона мала стати: пам’яткою, музеєм чи меморіалом жертв трагедії, яка лише згодом стала зватися Голокостом?

Попервах відвідувачі Сховища дерлися до дверей-шафи по вузьких крутих східцях, тих самих, якими у Сховище піднімалася з клунками Міп Гіз. 

Уже протягом першого року музей прийняв 9 тисяч відвідувачів.

Отто Франк мріяв, щоб Будинок Анни Франк став міжнародним молодіжним центром, місцем для діалогу, що слугував би застереженням від повторення злочинів минулого, але вектор діяльності якого був би спрямований у майбутнє, цілком відповідно до світогляду його вітальної і життєрадісної дочки.

Таке бачення підживлювали численні листи від юнаків і дівчат, яких вразив щоденник Анни або поставлені за його мотивами фільм чи п’єса.

Хоча в 1952 році Отто переїхав у Базель, де жила його мати, й одружився вдруге, він до кінця життя брав активну участь у діяльності Будинку.

Цікаво, що той-таки картатий зошит Анни потрапив до фондів закладу і став надбанням держави Нідерланди лише після смерті Отто Франка в 1980 році.

У 1970-1971 роках музей пережив масштабну реконструкцію, зумовлену тим, що споруда не витримувала навали відвідувачів (до 1500 чоловік на день влітку), усі з яких заходили й виходили крізь одні двері (ті самі, замасковані під шафу).

Внаслідок реконструкції, гості музею стали покидати експозицію через спеціально облаштований вихід, а книжкова полиця використовувалася тільки для входу.

Іншим нововведенням 1970-х було запровадження плати за вхід у музей.

Спочатку ідея наштовхнулася на активний опір Отто, який вважав, що відвідування Сховища має бути безкоштовним, але фінансові труднощі, від яких потерпала Фундація Анни Франк, змусили його погодитися на продаж квитків ціною 1 гульден.

Більш радикальну реконструкцію музею, що тривала 5 років, провели в 1990-ті. Метою проекту було повне відновлення оригінального інтер’єру Сховища як він описаний у щоденнику Анни.

Концепція нової експозиції полягала в тому, щоб будинок сам "розповідав" історію своїх вісьмох мешканців.

В усіх кімнатах стіни будинку прикрашають цитати зі щоденника англійською і голландською мовами: вони ілюструють той чи інший випадок, який стався в конкретному приміщенні та значення цього приміщення під час переховування.

Сьогодні Будинок Анни Франк є третім за популярністю музеєм Нідерландів. Від 2014-го щорічна кількість його відвідувачів стабільно переважає 1,2 мільйони, причому потрапити в музей можна лише заздалегідь придбавши квиток онлайн.

Ольга Папаш, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті