Тато тепер приходить тільки уві сні: як ірпінські школярі рятувалися від війни

2026-й рік. Сонячний червневий ранок. На подвір’ї Ірпінського ліцею №3 збираються усміхнені випускники. Сьогодні Гліб Хомицький і Сергій Побочій та їхні однокласники востаннє перетнуть поріг рідної школи, а далі – розбіжаться по університетах. Хтось – опановувати роботу зі штучним інтелектом в КПІ, хтось – вивчати міжнародне право в Шевченка...

Батьки несуть квіти, згадують, як їхні діти ніби ще вчора були першачками. Учителі метушаться з останніми приготуваннями – ось-ось почнеться свято...

Таким Гліб і Сергій уявляли свій випускний. Таким він і, мабуть, буде.

Але у Гліба – без тата.

Але у Сергія – без мами.

Їх забрала війна.

Їхнє дитинство – перевернулося. Їхні однокласники – розбіглися по світу в пошуках прихистку. Їхню школу – зруйновано вщент.

До війни ірпінський третій ліцей був одним з найбільших закладів загальної середньої освіти в громаді, тут навчалося майже 2 тисячі учнів. Зараз замість дитячого гомону і сміху в його коридорах – лиш завивання холодного вітру.

"Українська правда. Життя" в рамках проєкту "Прихисти своїх" розповідає історії тих, хто через російську агресію змушений був залишити рідний дім, але знайшов прихисток.

***

Загалом від початку повномасштабної війни вже понад 7 мільйонів українців стали вимушеними переселенцями. З них більше мільйона – діти.

Воєнна історія ліцею №3 Ірпеня – саме про підтримку.

24 лютого 2022 року більшість учителів ліцею вийшли на роботу. Діти теж приходили, пригадує директор Станіслав Федоров:

"Запитуємо – що ви тут робите? А вони – мама відправила до школи. Кажу – передайте мамі подяку за бажання, щоб ви були розумними, але скажіть, що директор відпустив додому. Учителів, звісно, теж усіх відпустили".

У доньки Станіслава саме був день народження. Планували святкувати, але встигли хіба з’їсти по шматочку тортика:

"У мене вікна виходять на Гостомель. Коли побачив, що там розпочалося, то забрав дітей і відвіз до батьків в Українку. Вони далі поїхали в Черкаську область, а я наступного дня повернувся в Ірпінь, бо до школи почали сходитися люди".

Ліцей перетворився на справжній прихисток. З 27-го лютого, коли відбулося перше масове бомбардування Ірпеня і перша бомба впала на житловий будинок поруч із військовим шпиталем, і до 5-го березня тут переховувались близько півтори тисячі містян.

"Приходили люди, які залишились без житла, які просто хотіли сховатися від боїв, що уже точилися на околицях міста. Не лише учні школи. Були усі: від немовлят до найстарших, від місяця і до 80 років, – розповідає Станіслав. – Як могли, організували побут, розподілили обов’язки".

Спали у підвалі, в колишньому тирі, який свого часу переробили в зал боротьби. На двох сотнях квадратних метрів одночасно перебувало близько 350 людей. Ще 150 змогли розмістити в коридорах, які відповідали правилам двох стін. Стелили татамі, спортивні мати – так і ночували.

"Смерть під мінами ніколи не забути"

6 березня ліцей спорожнів. За кілька днів до того Станіслав разом з командою волонтерів розпочали евакуацію.

"Був у нас вантажний бусик. Ставили в ньому людей буквально штабелями, по 20-30 за раз, – розказує він. – Вивозили до Романівського мосту. Коли 1 березня перебили залізничну колію, це залишилось єдиним сполученням з Києвом. Всі інші виходи вже були зайняті ворогом. Хоч міст і розбомбили, на тій стороні чекали автобуси, якими людей забирали вже до столиці. Ми всіх евакуювали, а 6-го березня переїхали в штаб і уже лишились там для організації роботи волонтерів, добровольців і всього іншого".

Цей рятівний бус так і залишився біля Романівського мосту. 7 березня з Ірпеня евакуйовувалась остання масова колона цивільних. Росіяни почали обстрілювати її з мінометів. Один зі снарядів знищив мікроавтобус. Але про техніку ніхто не думав – на очах гинули люди.

"Важко передати, але й ніколи не забути, що того дня відбувалося. Перед нами, метрів за 20, бігла ціла родина: діти з 12 школи, брат з сестрою, мама, дідусь – і просто в них влучила міна. Усі загинули...".

Школу розтрощили в період з 18-го до 20-го березня. Федоров біля зруйнованого ліцею

За кілька тижнів масованих обстрілів Ірпеня загинули близько 40 школярів. Серед них не було учнів та викладачів ліцею №3. Але в багатьох росіяни убили родичів та близьких. Чоловіка завуча школи, Людмили Володимирівни, росіяни вбили в останній день окупації, перед самісінькою втечею з міста.

Школу розтрощили в період з 18-го до 20-го березня. По її території було загалом понад 40 прильотів, безпосередньо в будівлю влучили 8 снарядів. Дерев’яне перекриття даху згоріло вщент, рубероїдна смола протекла аж до підвалу – настільки висока була температура.

"Коли ми повернулися, школа була в жалюгідному стані, – каже директор. – Росіяни винесли всю техніку, повиламували двері... Виглядало доволі страшно. Та світ не без добрих людей: буквально за тиждень територію школи вичистили повністю, наскільки можливо – прибрали всередині, а далі почали її консервувати потихеньку, бо дощі, ви ж розумієте, роблять свою справу".

Ліцей №3 після російських обстрілів

"Тато тепер приходить тільки уві сні"

У восьмикласника Гліба Хомицького війна забрала майже все: будинок, школу, і головне – батька.

Тато Гліба разом зі своєю 86-річною мамою, бабусею хлопчика, під час окупації залишилися в Ірпені. Російські солдати на 5 днів закрили їх в маленькому погребі, на п’ять квадратних метрів. Не давали ні їсти, ні пити. Коли намагалися вийти – стріляли над головою і під ноги.

Восьмикласник Гліб Хомицький

"Можна на фото побачити, як тато за ті 5 днів змінився: яким був "до", а яким став "після", – говорить Гліб. – Не знаю, як їх не застрелили, але батька фактично вбили. 27 березня вони приїхали до нас у Черкаську область, де ми знайшли прихисток, а 30-го його вже поклали до лікарні у Золотоноші. І потім він майже пів року лежав у різних лікарнях. 20 вересня він помер в лікарні в Бучі. Йому було 54 роки. Тепер він приходить до мене лише уві сні".

Батько Гліба до і після утримання росіянами

86-річна бабуся нині живе в Німеччині. Вона пережила Голодомор, Другу світову і Чорнобиль. Думала, більше ніколи не побачить таких жахіть. Але втратила сина, втратила дім, який разом з чоловіком будувала кілька років.

Старша сестра Гліба Марія була вагітна, коли прийшов ворог. Через стрес вона втратила дитину. Зараз переїхала жити до Австралії.

Гліб зростав у великій родині: з мамою, татом, двома старшими братами і сестрою, які вже також побудували свої сім’ї. Як і всі підлітки, любив гуляти з друзями, займався легкою атлетикою, у школі найбільше полюбляв уроки фізики. Будував плани на майбутнє...

Востаннє він був у своєму ліцеї 23-го лютого. Наступного дня він прокинувся вже о 5 ранку. Спершу сім’я вирішила залишитися вдома.

"Хоч раніше і обговорювали, що може бути війна, такого ніхто не очікував, – каже хлопець. – Я на власні очі бачив російські літаки, танки, як висаджувався десант у Гостомелі".

Наступного дня частина сім’ї поїхала до родичів в смт Клавдієво-Тарасове за 25 кілометрів від Ірпеня. Але і звідти змушені були тікати. Завдяки добрим людям знайшли прихисток в Черкаській області – і 8 березня вирушили в дорогу.

"З речей, – пригадує Гліб, – дві кофти, три футболки, штани, телефон і планшет. Вздовж дороги вже стояли кадирівці, з автоматами, на танках. На 25 кілометрах було 10 чи 12 блокпостів. На нас постійно наставляли дула автоматів. Не знаю, як, але нас випустили, нам пощастило. Це були найбільш моторошні дні – страшно було від незнання, що чекає попереду. Ці спогади зі мною на все життя".

Хлопець повернувся до Ірпеня 13 травня. Його дому вже немає – залишились самі стіни, які теж ось-ось впадуть. Тож мама орендує квартиру, хоч і втратила роботу.

Яким був будинок Гліба та що від нього залишилося

З однокласниками Гліб зараз бачиться значно рідше. Майже половина – поїхала за кордон чи на захід України, а навчання нині проходить в онлайн-форматі.

Та попри все – юнак вірить, що випускний відсвяткує у відбудованій школі – після нашої Перемоги у війні.

"Дверей уже немає, а ключі – зі мною"

Тікаючи з рідного дому 25-го лютого, ще один ліцеїст-восьмикласник Сергій Побочій встиг взяти небагато: трохи їжі і води, змінний одяг, телефон, повербанк, зарядку і, про всяк випадок, ключі від будинку.

З того часу хлопець вдома більше не був. В березні, коли один з ворожих снарядів розірвався зовсім поруч, в будинку повилітали вікна, двері, у стіні – велика дірка. Пізніше батько все замінив, поставив нові двері і замки. А старі ключі досі у Сергія – на згадку.

Ліцеїст-восьмикласник Сергій Побочій

"У перший день війни був певний острах, але тоді ми всі якось не усвідомлювали, що все це надовго, думали, через декілька днів усе скінчиться. Тато навіть поїхав на роботу, – розказує Сергій. – По-справжньому страшно стало вже наступного дня, коли активно почала працювати артилерія, а над містом полетіли ворожі літаки і вертольоти".

Евакуювалися з Ірпеня по обіді 25 лютого – разом з дядьком, тіткою та їхніми дітьми. Батьки Сергія залишилися вдома. Через Стоянку дісталися до Вінниці. Далі, після короткого перепочинку, до Хмельницького, де завдяки небайдужим незнайомим людям їм вдалося знайти прихисток на два тижні.

Зараз юнак живе у Хорватії. Спершу його прийняв двоюрідний брат батька, а пізніше хорватський Червоний Хрест допоміг з житлом в іншому місті. Дядько, мамин брат, підтримував матеріально.

Влітку до нього приїздів тато – чоловіку дозволили на кілька днів з’їздити до сина.

А от з мамою війна розлучила Сергія назавжди: півтора місяці тому вона померла від важкої хвороби.

Восени хлопець пішов до хорватської школи. Та паралельно – продовжує навчання і у своєму рідному ірпінському ліцеї, в онлайн-форматі.

Каже, у туристичній країні більший акцент роблять на вивчення іноземних мов, натомість з математики – теми слабші, ніж у нас.

Зізнається, там непогано, комфортно, але якби тато дозволив, він би уже сьогодні повернувся додому:

"Я сумую за рідним містом, за школою, в яку ходив з першого класу, за друзями, за класним керівником, за уроками історії і хімії. Дуже хочеться повернутися! А поки лиш хочу передати усім друзям та знайомим: щоб берегли себе і були живі-здорові".

Знову до школи

Зараз усі учні Ірпінського ліцею №3 з другого по одинадцятий клас навчаються дистанційно. Першачків поки прийняла інша школа – щоб вони познайомилися, відчули, що на них чекає у шкільні роки.

Як каже Станіслав Федоров, у жовтні вже мали заходити працювати підрядники – ЮНІСЕФ взяла на себе відповідальність повністю реконструювати ліцей. Але поки процес на паузі:

"Мабуть, трохи бояться, щоб не було другої хвилі. Але ми чекаємо, це великі гроші, близько 10-12 мільйонів євро. Бо відновлювати потрібно все. Зараз залишились буквально голі стіни. Але я вірю, що не так довго нам чекати, коли тут знову продзвенить перший дзвоник".

***

На сайті Прихисток небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток в будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг – 900 гривень за людину на місяць. Зараз на сайті близько 16 тисяч оголошень. Сторінку перекладено 40 мовами.

Роксана Касумова, спеціально для УП. Життя