"Тіла були скрізь". Біль і сила маріупольців, які почали життя з нуля

"Я вціліла після авіаудару по Драмтеатру в Маріуполі, але більше не можу спати, жити... Я ховалася в тому укритті, коли росіяни скинули на нього бомби. Вмить – сотні загиблих. А ті, хто вижив, почали вибиратися з руїн. Коли я бігла, то побачила, що під величезною бетонною плитою лежить дитина, дівчинка років 3-4. Видно лише її голова, тіло – під плитою. І дитина хрипить. Її мама з немовлям уже були мертві. А дівчинку привалило, і вона так і лишилась гинути під тією плитою. А всі бігли – хто міг, хто був без ноги – повз закривавлений, рятуючись. Це був страх і жах".

Цю моторошну історію маріупольчанка Аліна (ім'я змінено в цілях безпеки) почула від жінки, яка залишилась цілою після бомбардування Драмтеатру.

Сама Аліна разом із родиною – чоловіком та трьома дітьми – провели у пеклі Маріуполя 21 день. Те, що вони бачили, чули та відчували, це найжахливіший жах, який буквально неможливо уявити, але то було насправді.

"УП. Життя" в рамках проекту "Прихисти своїх" розповідає, як сім’ї вдалося врятуватися та почати життя спочатку.

"Їли протерміновані продукти"

"Ще тиждень тому в моєму Маріуполі все було цивільно, сучасно і красиво, а зараз – усе горить, і смерті на кожній вулиці", – так Аліна описує початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Лише за 7 днів півмільйонне місто перетворилося на суцільну могилу. В якій були поховані як мертві, так і живі.

До війни подружжя були успішними підприємцями: самі створили та розвивали мережу пекарень. Також мали магазини свіжого м’яса. Плани були – наполеонівські.

"Ми прихильники активного життя. Мій чоловік – восьмиразовий чемпіон України з водного поло. Він завжди за здоровий і спортивний спосіб життя. Ми обожнюємо подорожі, пікніки. Тобто ми були в постійному рухові та розвитку", – ділиться маріупольчанка.

Останні 4 роки подружжя старанно будувало власний великий будинок: ретельно підбирали зручні меблі, оздоблювали кімнати для дітей. Березень 2022 року мав стати місяцем новосілля. Проте не судилося. Плани родини розбиває вщент велика війна. І замість розкішного дому сім’я перебирається до підвалу.

"У підвалі жило близько 40 людей. Ми спали, а поруч стояла кувалда. Для чого? Щоб раптом поцілить снаряд, і нас завалить, можна було пробити собі вихід. Боліло серце, коли чотирирічна дитина під гуркотіння вибухів втискалася в тебе і плакала: "Мамочко, я не хочу вмирати". А ти не знала, що відповісти.

Одному хлопчику був потрібен для дихання небулайзер, для якого необхідна електрика. Тож наші чоловіки збирали бензин із прострелених машин, аби хоч на годину запустити генератор, і дитина могла подихати.

Їли протерміновані продукти, бо свіжі купити було ніде. Смажили млинці на воді й борошні – виходило щось типу лаваша, який натирали сіллю та часником. Вогнище палили у дворі. Вичікували мить, коли не свистять снаряди над головою, вискакували з підвалу та наливали тісто на розпечену залізяку. Щойно налили – знову обстріл, біжимо в укриття. Поки обстріл закінчився, млинці згоріли. Тож аби насмажити коржиків, працювали весь день", – згадує Аліна.

"Чоловікові погрожували ножем"

При цьому подружжя, ризикуючи своїм життям, у перші дні вторгнення продовжувало готувати випічку у своїх пекарнях. Роздавали її людям, волонтерам, у лікарні, ЗСУ. А потім сталося так, що потужні обстріли, страх і паніка спровокували масове мародерство. Розграбовували не лише продуктові магазини, а навіть спортзали.

"Почався буквально апокаліпсис. Можна було побачити, як люди б'ються, тягнуть одне в одного, виривають із рук. Моєму чоловікові погрожували ножем, аби він віддав борошно. Навіть тренажери зі спортзалів витягували під бомбардуваннями", – розповідає Аліна.

Згодом розкрадати підприємства Маріуполя почали і російські військові.

"Наші пекарні та цехи розграбували за кілька днів. Винесли все: і сейфи з грошима, і комп’ютери, і навіть величезні італійські печі, які можливо підняти щонайменше вчотирьох. Пізніше я дізналася, що наше обладнання фурами вивозили до Донецька. Те саме сталося і з технікою наших друзів – там і медичне устаткування, і ресторанне. А це оснащення на мільйони доларів! Втратити в одну мить усе, що ти наживав десятки років, – це дуже страшно", – бідкається жінка.

"Було багато розірваних тіл"

Фінансові втрати та навіть голод – це не найгірше, що довелося пережити маріупольчанам. Нажахливіше – щодня дізнаватися, що хтось із твоїх близьких загинув. А ще гірше – звикати до цього.

"Спочатку був шок. Наш товариш у центрі міста нарахував від однієї зупинки до іншої близько 100 трупів. Тіла були скрізь. Інша моторошна історія – коли чоловік зі скляними очима тягнув тачку з супермаркету, а в тій тачці лежали людські кінцівки. Мабуть, когось із близьких розірвало снарядом на вулиці. В місті були прильоти в черзі за водою, і там було дуже багато розірваних тіл. Також чимало помирало від інсультів та інфарктів.

Складали трупи в супермаркеті і навіть біля магазину. Поховати було неможливо через обстріли. Переважно тіла закопували біля під'їзду, бо які можуть бути похорони під бомбардуваннями. Коли я почула, що жителі сусідньої вулиці закопали 13-річного сина у своєму садочку – це був кошмар. І ти щодня дізнаєшся: того вже немає, того вбили, там уся родина загинула. А найгірше – ти бачиш увесь цей жах і розумієш, що тебе це не дивує. Ось це і страшно", – говорить Аліна.

Щодня сотні людей гинули у завалених під’їздах. А їх не було кому рятувати. Поранені кричали щосили і без надії сподівались на спасіння. Проте допомогти було нікому – в місті вже не працювали ні рятувальники, ні "швидка".

"Прості люди намагалися відкопувати постраждалих самостійно. Коли ми вже виїхали, на будинок у нашому районі скинули бомбу, і засипало дуже багато людей. Вони шість днів повільно помирали під завалами – і діти, і дорослі. Лише один чоловік вижив – дивом зумів викопатися. Проте, на жаль, через пережите він збожеволів", – переповідає Аліна.

Це був ніби страшний сон, у якому опинилися реальні люди. Та щоранку вони прокидалися і плакали тільки тому, що це, виявляється, не сон. Щодня Маріуполь обростав горами трупів, які просто не було кому та як прибирати.

"Наші друзі жили в іншому районі міста на лівому березі, сім'я з сином, – розповідає жінка. – Одного дня їм не вистачило місця в укритті. Бомбардування застало їх на вулиці біля під’їзду. Чоловік устиг заштовхнути жінку з дитиною до будинку, а сам вибуховою хвилею сильно вдарився об залізні двері. Три дні він помирав у підвалі на руках у коханої. Ще 4 дні жінка сиділа з тілом, не маючи можливості його захоронити. На вулиці було -11 градусів, і вона разом із сином кілька днів та ночей палками рили промерзшу землю, аби поховати рідну людину".

В інших друзів Аліни загинув син: вийшов у двір погодувати собаку, і саме тієї миті прилетів російський снаряд. Закопали хлопця у коврі просто на городі, а потім уже влітку перепоховали.

"Після нашої перемоги розкриється таке, що людство не зможе навіть відразу прийняти. Ми не можемо досі, хоча ми знаходилися в цьому майже місяць. А ось коли людство дізнається та побачить гігантське кладовище, яке з'явилося за 2-3 місяці, – це буде шок. Дуже часто ці поховання розмивалися дощем, і можна було побачити, як собаки тягають людські кінцівки", – зітхає Аліна.

Читайте також: "Наші діти малюють розірвані російські прапори": літопис блокадного Маріуполя

"Окупанти вивели з автомобіля мого сина"

Сім'я Аліни виїхала з пекла 15 березня. Розділилися по двох машинах – аби в разі трагедії живою залишилася принаймні частина родини. Речей із собою не вдалося взяти жодних – у чому були, в тому й вирушили.

У процесі виїзду довелося пройти перевірки на понад 30 блокпостах. Знущання повторювалися кожні 200-300 метрів: витрусити весь автомобіль, зняти куртку, роззутися, показати телефон.

З особливим цинізмом окупанти принижували цивільних морально. Наприклад, змушували дякувати за те, що вони "звільнили українців від нациків". Або ж стріляли під ноги людям, які були змушені сідати на узбіччі в туалет, – і підло реготали, коли людина підхоплювалася та тікала від куль.

"Найбільший жах стався на останньому блокпості. Росіяни вивели з автомобіля мого сина і наказали: "Ви рушайте, а він залишиться тут". Я мало не зомліла. Кажу: "Забирайте все, що хочете, тільки сина віддайте", і почала гроші пропонувати, сережки знімати. А вони відповідають: "Ні, бо він їде воювати на стороні нациків, щоб нас убивати. Тому він залишиться тут і воюватиме за нас", – пригадує жінка.

Вони шукати в хлопця татуювання, мовляв, може, він взагалі "азовець".

"У мене почалася істерика. Я верещала не своїм голосом. А окупант зі всієї сили гепнув ногою по дверцятах машини і направив мені в обличчя автомат. І тут нас врятувало диво. Почала голосно репетувати моя молодша донечка: "Відпустіть мого брата!" І загарбники розгубилися від її крику. Одночасно ще й почався обстріл з української сторони. Прилітають снаряди, піднімається земля, пил, нічого не видно. І росіяни кидають мого сина, а я його хапаю, і ми мчимо на всій швидкості", – розповідає Аліна.

І це ще не весь жах, який пережила родина, тікаючи з Маріуполя. Аби дістатися до першого українського блокпосту, подружжю довелося проїхати мінним полем. Два автомобілі мусили маневрувати між вибуховими пристроями, розуміючи, що назад шляху немає. Несподівано для самих себе вони дісталися до підконтрольної території і залилися сльозами, побачивши український прапор.

"Але виїхати з Маріуполя вдалося не всім нашим близьким. Родичку мого чоловіка вбили під час виїзду першого квітня. У машині їхали п'ять літніх жінок. Їх розстріляли, тіло тітки викинули на узбіччя, де вона так і пролежала 19 днів. Потім її знайшли серед гори трупів. Син загиблої жінки зараз воює, захищаючи Україну.

Також я не змогла поховати троюрідного брата. Його застрелили, коли він біг разом із маленьким сином на евакуаційний автобус. У момент смерті він так міцно затис ручку хлопчика, що той не міг її висмикнути. Люди допомогли. Дитину охопив такий переляк, що він місяць не розмовляв. Лише згодом почав потроху говорити", – плаче Аліна.

Окупований Маріуполь – це хаос 90-х років

Зараз до захопленого Маріуполя приїхало 200 тисяч росіян. Завели туди свої будівельні бізнеси і заробляють величезні гроші, відбудовуючи те, що самі ж зруйнували. При цьому встановили в місті "порядки", а точніше беззаконня 90-х років: коли ніхто не платить ніяких податків, натомість заносять "долю" кому треба.

Місцеві царьки ділять між собою райони і кришують тих, хто сплачує данину. А корінні маріупольці, які лишилися в рідному місті, вимушені батрачити на будівництвах, аби заробити хоч якусь копійку на хліб по космічній ціні.

Будинок подружжя, в який вони мали заселитися рік тому, російські військові розграбували та спаплюжили. Винесли геть усю техніку, а що не змогли винести – розстріляли з автомата.

Читайте також: Виходив з міста по трупах. Історія маріупольця, який залишився без ока та втратив рідних

"Наша родина хоче жити лише в Україні!"

Нині сім'я мешкає у Києві. Тут буквально почали життя з нуля, адже все, що мали в Маріуполі, втратили. Тож саме улюблена справа послужила ліками від безсонних ночей, сліз і страху. Восени подружжя відкрило свою першу пекарню у столиці.

"Робота – це те, що лікує нас зараз. Та й сидіти на шиї у когось ми не звикли. Все життя заробляємо самі. Тож і тепер вирішили ризикнути: позичили у родичів гроші і відкрили власну пекарню.

Асортимент у нас шалений – на будь-який смак: це тортики, мафіни, еклери, синнабони, печиво, булки, хліб, самса з м'ясом, піци і ще багато чого іншого. Загалом – близько 500 позицій. Уся продукція – з натуральної сировини: виготовляємо лише те, що можемо дати власній дитині", – розповідає Аліна.

Рецептура випічки – власна та оригінальна. Причому відновлювали рецепти буквально з папірців, записаних від руки, що залишилися у співробітників у сумочках, з якими вони втікали за кордон.

"Я пишаюся, що нам вдається відновлюватися та заробляти на забезпечення своєї немаленької родини. Кожен член нашої сім’ї хоче жити лише в Україні. Ось так сильно ми віримо в нашу перемогу і чекаємо якнайшвидшого повернення до рідного Маріуполя!" – каже Аліна.

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток в будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг – 900 гривень за людину на місяць. Зараз на сайті близько 16 тисяч оголошень. Сторінку перекладено 40 мовами.

Вікторія Ярижко, спеціально для УП. Життя