"Людям більше ніде жити". Історія харків'ян, які вціліли під бомбардуваннями

"Ця війна показала: найважливіше, що є у твоєму житті, це люди. Люди, які жертвують собою, аби допомогти іншим. Люди, які волонтерять цілодобово. Які пускають жити безкоштовно у свій дім, довіряючи повністю незнайомцям. Які несуть останнє, аби дати найнеобхідніше тим, хто цього потребує", – говорить харків’янка Тетяна Бінчук.

Жінка разом із чоловіком, сином та мамою провели у вогненному Харкові 42 дні. 42 дні під суцільними обстрілами, у темряві, у небезпеці пошуку харчів та ліків.

УП. Життя в рамках проєкту "Прихисти своїх" розповідає, як родині вдалося вижити під російськими снарядами, які стирали Харків з лиця землі. Та як вдалося віднайти жагу до життя у новому місті.

"Будинки з суцільними дірками"

Харків буквально потерпав від обстрілів РФ у перший місяць війни. Окупанти гатили по місту, ніби намагалися знищити його в попіл. Найбільше атакували житлові масиви та центр, луплячи по історичних будівлях. Зокрема, розгромили одну з архітектурних візитівок Харкова – Палац праці на площі Конституції. Зруйнували корпус Харківського університету Каразіна. Знищили будинок облдержадміністрації, що навпроти площі Свободи.

"Ми жили на Салтівці. Перший час було дуже страшно. А потім думала про одне: коли влучить снаряд, то щоб відразу вбило насмерть, аби не мучитися.

Був прильот у будинок моєї матері, зруйновано сусідній під’їзд, а в мами у стінах лишися осколки від снарядів. Це була касетна бомба, вона дуже дивно розривається – якимись хвилями. Наприклад, у 12-типоверхівці можуть залишитися цілими вікна на першому поверсі, а на другому повністю вилетіти. Потім 3-4 поверхи цілі, а на 5-му все вибито. Те саме може статися з під’їздами: один геть розбитий, а сусідній – цілий.

Є будинки з суцільними дірками у квартирах. І люди якось латають ті дірки і живуть", – розповідає Тетяна Бінчук.

Тетяна Бінчук

У перший місяць із Харкова виїхали близько 30% населення. Швидко зібралися та покинули рідний дім багато людей із будинку, де проживала Тетяна. Її ж сім’я спершу не планувала тікати, бо не вірила, що бої можуть затягнутися надовго. Всі члени родини з’їхалися в одну квартиру і там ховалися 42 дні, поки вірили в швидке завершення війни.

"Російська авіація була така люта, що ми розуміли: раптом бомба влучить у підвал, то нас нічого не врятує. А метро було переповнене, і там ховалися переважно люди з дітьми. Ми ж сиділи вдома і молилися. Було таке, що чотири дні поспіль не могли висунути носа на вулицю, так гриміло", – пригадує харків’янка.

Тетяна розповідає, що від постійного стресу в неї почали трястися руки. Страх був неймовірний, а обстріли настільки частими, що за кілька днів люди навчилися розрізняти види зброї, з якої стріляють, та з якого боку летить.

"Ми майже не спали. А коли засинали, то постійно прокидалися від гучних звуків, або коли в сусідньому будинку вилітали вікна. З криками швидко бігли в коридор, аби хоча би заховатися за кількома стінами. А будинок буквально здригався.

Була одна ніч, коли нас дуже потужно бомбили, а я від знесилення буквально вирубилася і нічого не чула. Чоловік із сином сиділи на моєму ліжку, аби в разі чого відтягнути мене в коридор. Але не будили, аби я хоч одну ніч поспала", – схлипує Тетяна.

Жінка розповідає, що в багатьох її друзів та колег не залишилося дому – все знищено. За даними міського голови Ігоря Терехова, у місті зруйновано понад 5000 будинків. 500 з них не підлягають реконструкції. Нині 150 тисяч харків'ян перебувають без даху над головою, їх розселяють у гуртожитки.

"Кілограм сала на 50 осіб"

Дуже тяжко було в перший місяць війни дістати продукти харчування. Гроші не мали ніякої ваги: їх ніде було ні витратити, ні обміняти на щось корисне. Люди виживали у прямому сенсі слова: їжу шукали буквально під обстрілами – і під артилерією, і під автоматними чергами. Ховалися, де бачили.

"У пошуках харчів ми групувалися з сусідами: з самого ранку, щойно завершувалася комендантська година, розходилися в різні напрямки дивитись, що де працює і що де продається. Перші дні війни супермаркети ще працювали: навіть ті, які вже були пошкоджені обстрілами: де були вибиті вікна, їх заложили і продовжували свою роботу", – розповідає Тетяна Бінчук.

Ціни підвищилися в кілька разів. Наприклад, картопля коштувала 40 грн, а до війни – 8. За капустину потрібно було віддати, як за великий шмат хорошого м’яса. Яйця з 10 грн підскочили до 50 грн, і їх неможливо було купити, бо не було. Тому люди між собою обмінювалися тим, хто що має.

"Одного дня волонтери привезли нам кілограм сала, половину свіжої курки, півмішка картоплі, трохи огірочків, цибулі. На той момент у нашому домі залишилося орієнтовно 50 осіб. Курку віддали тим, у кого були маленькі діти. А той кілограм сала я ділила на 50 людей – по 20 грамів на людину. Я не знала, як це робити, а коли ділила, перед очима стояли кадри з фільмів про Другу світову", – каже харків’янка.

Люди їли переважно макарони, хліб, саморобні прісні лаваші, млинці. Ті, в кого були запаси борошна, пекли хліб і ділилися ним з іншими.

М’яса в супермаркетах спершу не було, з’явилося лише через кілька тижнів. І коштувало воно 300 грн за кілограм. Так само по неймовірній ціні була ковбаса. Проте люди не наважувалися витрачати такі гроші на м’ясо, бо не знали, скільки ще часу доведеться жити в складних умовах.

"Ніколи не забуду, як я раділа, коли чоловік десь роздобув шкурку з сала. Шматочок тієї шкурки з чорним хлібом – це був якийсь неймовірно смачний делікатес", – пригадує жінка.

А гроші стрімко закінчувалися, оскільки роботу люди втратили. До війни Тетяна Бінчук працювала заступником керівника зі страхування в прикордонному департаменті. Це було дуже близько до кордону, і в той район снаряди прилетіли в першу чергу. Тож офісу вже немає, і повертатися жінці на роботу в рідний Харків нікуди.

Водночас місто трималося: практично весь час була присутня електрика та опалення, вивозилося сміття.

"Хочу відзначити неймовірних наших електриків – вони тримали світло весь пекельний період потужних обстрілів. Я навіть уявити не можу, яких зусиль їм це коштувало. Найбільший час, який ми провели без електрики, – це вісім годин. Та само можна поставити пам’ятник комунальним службам міста, які під обстрілами прибирали та доглядали наш Харків.

Так приходить усвідомлення, що гроші неважливі зовсім – важливі люди: які тобі допомагають, щось для тебе роблять, і для яких ти також можеш щось зробити", – говорить жінка.

Жінка разом із чоловіком, сином та мамою провели у вогненному Харкові 42 дні

"Шокована великодушністю українців"

У перший місяць війни з Харкова виїхали 30% населення. Сама ж Тетяна їхати боялася: не знала, куди прямувати, як і де оселитися. Також не розуміла, чи переживе дорогу її хвора мати. Сподівалися лише на одне: це все ненадовго, і скоро закінчиться.

Але на початку квітня родина не витримала, обстріли стали нестерпними, людей охоплювала паніка. Наважилися вибиратися з пекла, бо друзі вже виїхали до Вінниці та покликали до себе. Тож узяли з собою мінімум речей, на останні кошти купили квитки на потяг і вирушили.

"Коли ми їхали на вокзал у таксі, я всю дорогу сиділа із заплющеними очима. Не могла дивитися на зруйноване місто. Лише чула коментарі чоловіка: "І цього більше немає, і того немає". А я сиділа і думала: я їду по вулиці, якої більше не існує, людям більше ніде жити", – пригадує свої тяжкі емоції Тетяна Бінчук.

Так родина прибула до Вінниці. І вже майже рік разом із друзями мешкають безкоштовно у приватному будинку, в якому їх прихистила місцева жителька. Власниця дому виїхала з дітьми за кордон. А переселенцям дозволила користуватися всім, що є в будинку.

"Я була шокована такою великодушністю українців, їхньою готовністю підтримувати. Бо пустити до свого дому чужих людей – це своєрідний ризик. Тут і ми, переселенці, маємо ставитися відповідально та з вдячністю. Тож взимку я вже наполягла на тому, аби ми оплачували комунальні послуги", – розповідає жінка.

Каже, що приїхавши до Вінниці, її налякав гул автомобілів, бо в Харкові машини не їздили через постійні обстріли. Незвичним було й світло, бо харків’яни сиділи у повній темряві через світломаскування. Навіть людей бачити було дивно, бо вулиці Харкова були порожні.

"Я дуже хвилювалася, як мене сприймуть у Вінниці, адже я російськомовна, і українською на той момент говорила дуже погано. Тож я переживала, що до мене поставляться якось скептично. Але нічого такого й близько не було. Люди настільки чуйні та приємні, що аж щемко", – каже Тетяна.

Приїхавши до нового міста, родина вирішила, що необхідно допомагати – і ЗСУ, і загалом тим, хто цього потребує

"Вулик, де всі трудяться"

Приїхавши до нового міста, родина вирішила, що необхідно допомагати – і ЗСУ, і загалом тим, хто цього потребує. Так з’ясували, що знайомий працює у волонтерському центрі. Тож за кілька днів Тетяна разом із сином долучилися до роботи у громадській організації.

"Це такий собі вулик, де всі трудяться. Тут залучені близько 100 людей, і кожен робить свою справу: хтось плете маскувальні сітки, хтось сортує одяг, хтось пакує їжу.

Я спершу попросилася на маскувальні сітки. А потім до центру прибуло дуже багато одягу, який потрібно було перебрати та передати переселенцям. Тож я пішла допомагати", – переповідає жінка.

Одяг для переселенців це насправді дуже важливо. Бо люди тікають від війни зазвичай у тому, в чому були вдягнені на момент утечі.

"Тож я почала підбирати вбрання іншим переселенцям. Старалася не ображати людей неякісними речами, підбирала за розмірами, за стилем, за кольором. І люди залишалися задоволеними.

Я не називаю наш центр секонд-хендом, я називаю його бутіком. Бо багато людей нам говорили: "Я таких гарних речей собі ніколи не могла дозволити купити, а тепер у мене вони є", – каже жінка.

Так Тетяна працює в ГО уже майже рік, наразі вона куратор центру.

"Що мене дуже підтримало та допомогло вийти з шокового стану, – це спілкування з людьми. У Вінниці виявилося багато харків’ян. І завдяки цим розмовам ти заспокоюєшся, потроху забуваєш жахи, які довелося пережити. І ти працюєш – працюєш на допомогу своїй армії.

Я так захопилася волонтерством, що мені ніколи стало думати про щось іще. Треба було робити свою справу", – ділиться жінка секретами відновлення.

Крім волонтерства, Тетяна Бінчук знайшла підробіток: підпрацьовує страховим агентом. Також і чоловік та син Тетяни наразі працюють у Вінниці.

"Мені тут досить комфортно, тут неймовірні люди. Та звісно, дуже хочу додому, у своє місто, у свою квартиру, у свою постіль. Але наразі я не знаю, як бути. Бо роботи для мене в Харкові немає. Тож живемо сьогоднішнім днем і чекаємо на перемогу", – додає жінка.

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток в будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг – 900 гривень за людину на місяць. Зараз на сайті близько 16 тисяч оголошень. Сторінку перекладено 40 мовами.

Вікторія Ярижко, спеціально для УП. Життя